Поліглот

Всього лише змінюючи свою свідомість – ми разом змінюємо світ!

Я чекав цього дня, напевно, більше, ніж людство другого пришестя Христа. Символічно, що презентація проекту «Поліглот» припала на значне державне свято - День незалежності. Виступ перед Вченою радою з купою професорів-лінгвістів мав відбутися о п’ятнадцятій годині в Будинку вченого. І я вчергове перечитував текст виступу, хоча знав його напам’ять. Навряд чи все сказав би буква в букву, імпровізація мені більше до вподоби, але основних тез, певно, притримувався б: «Колись люди спілкувалися однією мовою, а потім у 20-30 століттях до нашої ери мови розпалися. Не так раптово, як це описано у біблійній Вавилонській вежі, проте, в межах космосу, – швидко. Мовний бар’єр – це гірше, ніж кордони між державами. Вивчати нову мову – важко, довго і затратно, тому більшість людей обмежуються перекладачами. Проте, є поліглоти, люди, що змогли вивчити багато мов, і переважно – самостійно. За легендою Будда говорив 150 мовами, а Магомет знав усі мови світу. Та відкинемо легенди, хоча будь-яка казка може стати правдою, і подивимося на простих смертних. Хранитель бібліотеки Ватикану кардинал Джузеппе Меццофанті, що жив на межі XVIII та XIX століть, ніколи не залишав Італії, але вільно говорив шістдесятьма мовами, на 50 писав вірші та епіграми, перекладав з 114 мов і 72 «говірок». І це в докомп’ютерну еру. А потім…»

На цьому місці мені здалося, що промова виглядає сухо, нецікаво, і усі слухачі просто заснуть, як на лекції старого нудного професора, нехай навіть Гарварду. Чомусь захотілося розповісти свою історію швидкого опанування великої кількості мов впереміш з історією професора Івана Петриченка, який вже народився поліглотом. Він основну масу мов вивчив ще в школі та університеті. З п’ятого класу протягом п’яти років на усіх мовних онлайн-олімпіадах набирав максимальну кількість балів: міг написати за пропозицією на п’ятнадцяти індоєвропейських мовах. В університеті вчив переважно східні. Моя історія була іншою. В школі я вчився погано, твору навіть пристойного написати не міг. Вчителька сміялася з моєї писанини і дякувала, що дарую позитивні емоції й продовжую їй цим життя. За оригінальність і неперевершений гумор отримував свої чесно зароблені шістки. Моя англійська із словником була така кострубата, що англійці б повісили моє нерозумне тіло на першій ліпшій березі за спаплюжену мову. Про німецьку просто мовчу. Скоріш за все, німці теж прибили б. А потім я потрапив у грозу і в мене влучила блискавка. Це як у «Брильянтовій руці»: знепритомнів, впав, прокинувся – гіпс. В моєму випадку – отримав безлімітний доступ в світовий лінгвістичний «інтернет», бо щось там у мозку переформатувалося. Моя свідомість змінилася назавжди. Тепер я міг уважно дивитися на людину, яка говорить незнайомою мовою, слухати, потім налаштовуватися, пробуючи різні регістри, а далі раптово, немов приймач, «зловити хвилю» і видати чисту мову. Сам не розумів, як так швидко опановував незнайомі досі мови. Так я попоїздив світом і вивчив більше тридцяти мов. А потім замислився, що непогано б навчитися, як ота блискавка, переформатовувати мозок людини на стан, в якому можна було б розуміти будь-якого мовця, зруйнувати мовну перепону. Щоб не лише я один міг так, а й інші люди також. Скільки можна користуватися дрібною частиною можливостей людського мозку?

Від роздумів відволікла приємна пухнаста теплота біля ніг. Мені на руки заперся мій улюбленець кіт Марс. Звичайний собі котяра, тільки очі якісь незвичні - бірюзові. І погляд до чортиків розумний. Я завжди дико, патологічно ненормально любив котів. Нереально унікальне створіння, яке поважає себе і не дозволяє керувати іншим своїм організмом. Якось на уроці в молодших класах, коли мова зайшла про походження людей і вчителька наполягала, що найкращою є теорія про видозміну людини від мавпи, я вирішив сказати те, що думаю. У мене була карколомна версія походження людства: Бог жив нормально один з котами, потім йому знадобилося полетіти на іншу планету і він нашвидкуруч наліпив людей, щоб приглядали за котами. А коти й досі дивляться на нас, як на неповноцінних і немов би говорять: «Господи, з ким ти нас лишив? Не міг щось краще створити? Чи хоча б не так косо, криво, аби живо». Я перечепився об думку «немов би говорять». У котів, як і в усіх тварин, теж є мова, в цьому я був упевнений на всі 300 відсотків. Але досі мій пристрій не впливав на кота. Марс потерся об мою руку й нервово посмикав хвостом. Щось не подобалося. Що? Їжу в мисці поклав, лоток замінив. Гратися? Старий Марс для грання, та й ніколи наче не тягло його на ігри. Раптом в мозку чітко прострелило, що частота імпульсів має бути меншою, ніж ту, яку я зазвичай виставляю. Я сплутав трохи з фелінотерапією (лікування за допомогою взаємодії кота й людини), коли за рахунок мурчання створюється вібрація на частоті від 16 до 44 герц, адже це оптимальна частота, яка активізує захисні функції організму людини і підвищує імунітет.

Я швидко увімкнув пристрій, радий евристичній думці, що відвідала мене, налаштував навмання частоту, записав усі свої дії й став чекати, опоки Марс почне нявкати, тобто говорити своєю мовою. Він мовчав, вилизував свою блискучу смугасту шерстку й підозріло позирав у мій бік, немов лікар перед випискою направлення до психотерапевта. Під отаким поглядом завжди відчував себе повним ідіотом, як тарган під мікроскопом.

- Марс, ну скажи хоч щось. Понявкай хоча б, щоб я зрозумів, що усе це дурня.

- Кінг. Мене звати Кінг! – пролунало замість традиційного «ньа-а-а-а-у». В мене аж ручка випала з рук. Німа сцена тривала декілька хвилин. Не дуже фотогенічно я виглядав, певно, з виряченими очима і відваленою щелепою. Закрив рота й нарешті спромігся вичавити з себе:

- Це ти сказав?

- Як бачиш. Довелося вивчити твою мову.

- А чому я раніше не чув?

- Я чекав, допоки докумекаєш з оцією цяцькою, але ти непристойно гальмував як для науковця.

- Нічого собі, я витратив десять років на вивчення тридцяти мов. Я підбирав, між іншим, діапазон, - про те, що це сталося випадково, немов пальцем у небо, промовчав, але визнав.

- То ти думаєш, що сам? Мені довелося пришвидшити процес. У ваших людських організмах стоїть якесь незрозуміле блокування.

- Хто поставив?

- Той, хто створив.

- Тільки не кажи, що нас коти створили. Маячня!

- Тобі теж не подобається походження від мавп.

- Та ну ладно. Не може бути. Тільки не коти.

- Не коти. Карі. Ви їх зображаєте як гуманоїдів. Лисими, високими, з великими очима. Вони люблять виводити різні види істот і заселяти ними планети. Розумні ці карі, але беземоційні. У людей емпатія сильніша. Котам з вами краще. Тому карі лишили нас з вами. Ну як лишили, підкинули, бо котів багацько розвелося. Люди теж так чинять часто. Одні знищують, інші викидають.

- А чому оці карі не знищили котів, якщо багато розвелося? Вибач, але так простіше ж.

- Частину знищили, не без цього, але ми -носії інформації, тому найрозумніших лишили.

- Боже, це ж буде сенсація! Люди можуть говорити з тваринами! – я цього чекав, не приховую, але не був цілком готовий поки що прийняти. – Боюсь лише, що карі припруться, як тільки взнають, що бар’єр подолано. Загроза є? Вони навряд чи зацікавлені у розвитку людської цивілізації.

- Ти правий. Атлантам перепало за непослух. Карі не проти паралельного існування різних видів, але будуть проти змішування цивілізацій, - не став заперечувати Кінг.

- Змішування? У котів є цивілізація? - чим більше спілкувався з Марсом, пардон, з Кінгом, тим більше здавалося, що непомітно підкралася шизофренія. Для моїх тридцяти ранувато, але маразм кріпне і набирає обертів.

- Не ображайся, але у нас більш організована цивілізація, ніж у людей.

- Та невже? Мінімум – рівень Бог? – прокинулася дурнувата звичка тролити.

- Майже. За рівнями – восьмий клас. Десятий, найвищий – у дельфінів, - незворушно відповів.

- Дельфіни спілкуються за допомогою ультразвукових сигналів, - це вже досліджено і є супер, але якщо дельфіни такі розумні, то чому не побудували власну розвинуту цивілізацію?

- Про яку розвинуту цивілізацію ти говориш? Дельфіни живуть у прекрасному для себе світі. У них практично немає природних ворогів, окрім людей. Океан займає більшу частину Землі. Там до чортиків жратви. Різноманітної й корисної, до речі! Що ще їм робити, крім їсти, гратися і жити в своє задоволення? Що ти хочеш бачити в якості цивілізації? Великі хати? Банки? Машини та масляні свердловини? Армію, суди, може в'язниці з вежами та колючим дротом? Релігійні храми? Війни через дрібниці? Їхня відмінність полягає в тому, що у них достатньо інтелекту, щоб не робити всю цю маячню! Ти можеш уявити, щоб люди читали думки один одного? Отож. Це ваш рівень, поки що третій. Думати одне, говорити інше. Вам є що приховувати одне від іншого.

- Гаразд, переконав. Стій, я тебе знайшов тоді… після блискавки…, - свідомість відкривала те, що в моєму мозку не зовсім вкладалося. – Це пов’язано?

- Знайшов тебе я, якщо на те пішло. Твій коефіцієнт емпатії був зависоким. Мені годилося. Поруч з тобою цікаво і корисно. Симбіоз.

- Я знав, що серед власників котів на 17% більше людей з вченим ступенем. Але ж це не означає, що коти підсилюють розум, - міркував уголос і з кожним словом офігівав усе більше, адже раніше складні речі ставали враз очевидними.

- Я б сказав, навіюють знання. Мозок котів схожий з людським, ми здатні вас розуміти. І ще – при переродженні, ну, коли душа міняє тіло, у нас знання попередніх життів залишаються, а вам доводиться усе пізнавати знову, з самого початку.

Пазлики починали складатися. В Єгипті з котами реально носилися, як з скарбом. У багатьох народів кіт був або є священною твариною. Що цінять, того часто бояться. Десь якийсь чорний котяра засвітився зі своїм надмірним айкью й потрапив під крамолу.

- А як поясниш, що у середні віки коти асоціювалися з чорною магією і в День святого Іоанна люди по всій Європі спалювали котів на вогнищах? – чого мучитися питанням, нехай розказує, якщо склалася така унікальна балачка.

- Людей теж палили за знання. Серед котів, як і серед людей, є унікальні особини. Екстрасенси по вашому. Як показав, що вміє, так і спалили. Не дивись так на мене. Я – ні, я в іншому спеціалізуюся.

- В іншому? В чому? – цікаво дізнатися можливості котяри, якого годував п’ятнадцять років поспіль і вважав просто нерозумною твариною.

- Вивчаю мови живих організмів. Спочатку з мишами знайшов спільну мову.

- То-то я дивлюсь, ти їх не жереш. І з пацюками на «ти»?

- Пацюки – розумні істоти, нахабні дуже, але мені вони подобаються. Є про що поговорити. Класно пристосовуються до критичних умов. Живучі.

- А ще які мови знаєш?

- Собачу вивчив, пташину, дякуючи твоїй канарейці, язиката, крий Боже. Ось, людську освоїв.

- Ти? Освоїв? Тобто це не дія пристрою?

- Пристрій просто налаштовує діапазон. І так співпало. Я і ти – нас обох цікавить мова. Ну як цікавить, я постарався, щоб тебе теж зацікавила. Ти ж не проти?

Кінг ввічливо натякнув, що під час тієї грози поділився своїми знаннями. Інакше де б у мене взялися такі таланти? Істота третього рівня. Я знайшов скарб, і він був у мене під носом усі ці п'ятнадцять неймовірних років. Недаремно в оригінальній італійській версії «Попелюшки» добра хрещена фея була кішкою. Шарль Перро теж мав незвичного кота? Може, це він йому казочок надиктував? Так можна й історію переписати.

- Ти мені допоможеш поспілкуватися з іншими тваринками? – відкривати таку скриньку Пандори людству зараз було не можна. Дратувати карі не варто, і міжнародних локальних конфліктів вистачало, з своїми «карі» не зовсім навели порядок. Але ж отримати джокера у грі й не скористатися – теж трохи лохувато.

- А ти мене з якимось дельфіном познайомиш? Страх, як хочу вивчити їхню мову. Згоден навіть плавати навчитися.

- Це шантаж, але згоден. Ми з тобою тепер такого натворимо, - я молився лише за те, щоб все це не виявилося сном або галюцинацією. І ще турбувало серйозне вагоме питання. – Треба встигнути, бо ти вже старенький. Коти більше двадцяти років рідко живуть.

- За це не парся. Я перероджуся і припруся до тебе нахабним білим кошеням.

- Чому білим? – я вже звик до його смугастого окрасу й невимовно красивих очей.

- Так хочу. Чорним я вже був – не посміхається така підвищена увага. Кажеш, до двадцяти живуть коти? Мені в попередньому житті було всього вісім років, як якийсь ідіот каменем прибив. Просто так, бо я був чорним.

- А як я дізнаюся, що то ти, Кінг? Білих теж багато.

- По відбитку носа. У нас ніс унікальний, як у вас відбитки пальців, - в його очах прочитав знущання. – Я ж базікати можу, скажу. Та ти сам відчуєш, - котяча морда скривилася у подобі посмішки. От зараза вусата, усе продумав.

Я не зразу почув, як вхідні двері відчинили зовні, і в кімнаті опинилося троє чоловіків. Це були троє амбалів у чорних піджаках, мода на які не змінювалася ще з кінця ХХ століття. Ситуація була безглуздою, як у російських фільмах про колекторів, але мені було не смішно.

- Що відбу…, - спалах засліпив очі, щось важке провалило в небуття. Коли опритомнів, зразу кинувся до апарата – він був на місці. Оглянув з усіх боків – наче цілий. А от Кінга не знайшов. Все ж забрали. Напевне, з метою збереження міжгалактичної рівноваги. Я й забув, що представляв цінність, тому будинок прослуховувався стовідсотково. Або Кінга забрала наша служба безпеки, або втрутилися карі. У будь -якому випадку, мені дико стало жалко Кінга. Ні, не Кінга, а Марса, кошака, якого я знав усі ці п'ятнадцять довгих років, до якого звик і якого страх, як не хотів втрачати. Наївний, я все ж пошукав тваринку деякий час, а потім з неохотою поїхав на конференцію, де скучно і нудно прочитав свій доклад, продемонстрував апарат, зчинив дебелу сенсацію, серйозно здивував науковців, але сам від цього не отримав ані краплі задоволення.

***

За тиждень мене привітали з тим, що я удостоївся президентського гранту на продовження досліджень. Тепер я вже очолював науково-дослідний центр. Масштабно, але відповідально. Раніше я про це й мріяти не міг, а тепер просто сприйняв, як дане. Цілими днями працював, як раб, обробляючи гігабайти інформації, навчаючи юних аспірантів, а у вільний час сумував за Марсом і тягав по одному додому білих кошенят, перевіряючи їх на приладі. Щоразу, як переступав поріг дому, чекав, що вибіжить назустріч Марс. Раптом йому вдалося втекти. Я з тих людей, що вірять у диво. Коли минув другий місяць, я почав боятися, що усе наснилося, привиділося, було бажаним міражем, а не реальністю. На перший план вийшли інші питання – я зустрів жінку своєї мрії. Вона теж науковець-лінгвіст з унікальними природними даними. Об’їздила півсвіту й могла годинами розповідати про побут і життя різних народів. Вона працювала у реабілітаційному центрі для постраждалих морських тварин. Спільна робота зблизила нас і за два роки до чергової конференції, що традиційно проходила на День незалежності, ми разом готували карколомний виступ. Цього разу ми мали представляти винахід – чип, який робив з людини поліглота. Поки що чип давав можливість опанувати миттєво лише п’ять мов, але й такі результати були для нас з Олею значними.

- Марік, поглянь яке гарнюнє кошенятко, - при виході з Будинку вченого сидів пухнастик з сірою оксамитовою шерсткою і уважно розглядав усіх, хто виходив з дверей, немов когось чекав. Я лише ковзнув по маленькій тваринці поглядом і пройшов мимо. Він був не білим. Але вже біля машини зупинився, озирнувся і зустрівся з розумними бірюзовими очима кота. Ці очі я б впізнав з мільйона.

- Кінг! – саме зірвалося з язика. Кошеня поквапом підбігло й потерлося об ноги, муркочучи щось приємне. Опісля заскочило у прочинені дверцята електромобіля і вмостилося на задньому сидінні, ревниво позираючи на здивовану Олю.

- Ти ж казав, що ніяких котів, - нагадала Оля.

- Цей – виняток!

- І в чому ж його винятковість? Хіба що очі незвичного кольору, - Оля теж не приховувала своїх жіночих ревнощів.

- Доїдемо додому – зрозумієш, - я почухав у кошенятка за вухом і воно ще сильніше замуркотіло. - У мене до тебе, Кінге, одне вагоме питання – якого рожна ти сірий, а не білий? Поки доїдемо додому, приготуй пояснення. А дельфіна підходящого я тобі знайшов. І не одного. Я тепер власник реабілітаційного центру для дельфінів, - лише тепер я зміг чесно зізнатися собі, що не припиняв чекати Кінга аніхвилини.

Кошеня застрибнуло мені на руки, вмостилося на колінах і приємно замурчало. І я відчув себе найщасливішою людиною на світі. Відкрилося друге дихання, але тепер треба було зберігати нашу таємницю ретельніше.