Стрейнджлет

Двадцять четверте серпня, на годиннику за чверть друга ночі, а я не можу ніяк заснути. Сьогодні День Незалежності України та останній день моєї свободи. То я так жартую, звісно, бо мене не кидають до в’язниці і не саджають під домашній арешт. Одружуюсь.

Лежав та дивився у стелю. Стеля дивилась на мене у відповідь. Ось так ми лежали, мовчали, втуливши тупі погляди в одне одного, а довкола панувала люта спека, і навіть кондиціонери не рятували від неї.

Я сів на ліжко та наказав телевізору ввімкнутися. Він добре знав, що саме мені потрібно, тому ввімкнув одразу спортивний канал. Я дуже добре засипав під звуки гри у більярд, яку звичайно транслювали вночі.

Та цього разу я не побачив шарів на темно-зеленому фоні. З екрана на мене дивилась симпатична ведуча, хоч виглядала вона дещо збентеженою. Я здогадався, що сьогодні у студії — людина, а не штучний інтелект. Йому, штучному інтелекту, трохи не вистачало емоційності, але, гадаю, скоро це стане досконалішим.

То був екстрений випуск новин, і я здивувався: а що ж тоді робити всім тим, хто заснув? Вони лише зранку дізнаються цю дивну і моторошну, без перебільшень новину.

«Відкриті та досліджені десять років тому стрейнджлети потрапили в атмосферу в результаті вибуху у дослідницькій лабораторії поблизу Пасадену. Представники «НАСА» стверджують, що стрейнджлети абсолютно нешкідливі й не несуть жодної загрози здоров’ю. За попередніми даними вибух стався через людський фактор: науковці вважають, що вина лежить на їхніх колегах, які не дотримались правил безпеки. Повторюю: стрейнджлети, протестовані минулого року на живих організмах, ніяк не зашкодили їм. Загрози немає, просимо вас не панікувати й зберігати спокій».

І тут вона чхнула в прямому ефірі, перепросивши та винувато усміхнувшись. Я стенув плечима та побажав їй здоров’я. Новина про викид стрейнджлетів в атмосферу Землі мене не налякала зовсім, але я задумався ось над чим.

Якщо вони зовсім нешкідливі, навіщо робити з цього таку новину?

Цікаво, що там пишуть в мережі. Зараз же і гляну.

***

Двадцять четверте серпня, десята година ранку. Я ледве встав з ліжка, загубившись у нескінченних лабіринтах світової мережі. Начитався конспірологічних теорій, але зараз не міг пригадати жодної з них. Кілька разів прокидався посеред ночі, наче сліпий намацував телефон і, коли знаходив його, заспокоювався та провалювався у сон.

Мені снилось щось, точно щось снилось, та що саме — не пригадую. Дивне відчуття, ніби я ще перебував у сні переслідувало мене цілий ранок, навіть коли чистив зуби, пив каву чи колупався у тарілці з вівсянкою. Відчуття, ніби перебував десь на кордоні між явним і уявним, як у сп’янінні чи напередодні сну, коли відбиваєшся від нього, аби вихопити у реальності ще кілька хвилин бадьорості.

Телефонувала Оля і замість того, аби запитати мою думку щодо стрейнджлетів, поцікавилась чи збираюсь я вийти у місто.

— Святкувати День Незалежності, Артемчику, пам’ятаєш про такий? — терпляче запитала вона, а я взяв та й ляпнув, що думав, вона про величезну катастрофу, яку такою, втім не вважають.

— Ти про наше весілля? — запитала вона, не приховуючи підозри, та образилась. Я навіть не встиг слова вставити.

Тепер збираюсь нашвидкуруч та мчу до міста, аби зустрітися з нею та прогулятися містом. Думаю, вона пожартувала, коли образилась. Впевнений, що бачила по телевізору той випуск новин.

***

Двадцять четверте серпня, трохи більше одинадцятої. Оля вже чекала на мене і навіть не гнівалась за невеличке запізнення.

— Головне, щоб ти завтра не запізнився, — сказала тоді вона, а я кивнув, взяв її під руку і ми пішли-помандрували вулицями міста.

Свято було в самому розпалі. Я щось не помітив нікого, хто б переймався долею стрейнджлетів, навіть слова такого не лунало. Пригадуючи з якою пристрастю обговорювали відкриття самих стрейнджлетів та прихованої загрози, яку вони начебто несуть, то було дуже дивно. Завжди знайдуться ті, хто буде волати про кінець світу і прийдешній судний день.

Та все тихо. Надто тихо і спокійно, мені вже навіть здається, що той випуск новин — гра моєї фантазії, жарт чи збій у передачі сигналу. Запитав про стрейнджлети в Олі, а вона глянула на мене наче на божевільного і відмахнулась:

— Які ще стрейнджлети? Вони ж давно відкриті та досліджені, ні? Тобі, любий, треба думати про інше сьогодні.

— Та про що ж мені думати, коли вночі був екстрений випуск новин? А в інтернеті писали таке, що чуб дибки стає!

Оля помахала головою, зацокотіла язиком та, назвавши мене дурником, вирушила вперед. Там серед святкової метушні продавалась солодка вата. Оля завжди любила той шматочок рожевих хмаринок у руці, а я, хоч і хотів посперечатися стосовно новин, стримався.

Заліз в інтернет та почав шукати інформацію. Нічого, абсолютно нічого. Виходить, мені все-таки наснилось чи хтось пожартував. Чи, може, таки збій трапився і я дізнався про те, про що не повинен був?

Дивлюсь по боках, наче загублена у юрбі дитина та, знаходячи Олю, миттєво мчу до неї. Знову кажу про стрейнджлети.

— Я ж казала, — мовила вона, вручивши мені порцію солодкої вати, ніби це мене заспокоїть, — з’їж. Я взяла тобі зі смаком двадцятих двадцять першого сторіччя. Ти ж любиш цей період?

Що мені казати? Я просто кивнув, взяв вату та відкусив шматочок. Стало трохи легше: солодке подіяло як заспокійливе, взяло за шкірку дурнуваті, непотрібні думки та виставило геть. Я насолоджувався смаколиком, а в роті у мене квітнув смак справжніх двадцятих. Смак розчарування, болю, жаху, але разом з тим — надії, віри, рівності та гідності. Складні, буремні часи, часи змін, від того незвичного солодко-гіркого смаку в мене майже одразу запаморочилось в голові.

— Їж повільніше, — порадила Оля тоді, коли бачить, що я вже «пливу» у часі. — Смачного.

— Все добре, дякую, — мабуть, я звучав не дуже переконливо, бо Оля проводила до мене до лави, саджає та миттєво біжить за водою.

Вата закінчилась якось швидко, я навіть не встигнув дожити до дві тисячі двадцять дев’ятого, коли ера відкриттів тільки-но почала зароджуватися. Пригадав, що приблизно у ранніх тридцятих вчені почали поглиблено вивчати дивну матерію, тоді вона ще перебувала в статусі теоретично чинноъ, але через двадцять років існування її було доведено, а потім і лабораторно досліджено, ще через кілька десятків літ.

Тепер маємо стрейнджлети за друзів. Пам’ятаю, один сміливий вчений, з років вісім чи сім тому випив стакан води з домішками стрейнджлетів. Всі очікували, що його розірве, пошматує у прямому ефірі, та нічого не трапилось. Він лише чхнув, а потім на нього напала гикавка. Довелось вибачатися за це, а також за те, що не став жертвою дивної матерії.

— Пий воду, — Оля дуже вчасно прийшла, я-бо якраз пригадував про той експеримент з водою.

Я дивився на пляшку кілька хвилин, Олі аж набридло її тримати, вона не упустила моменту поскаржитися на мою повільну реакцію. Все ж взяв пляшку до рук, відкрив та заглянув під кришку. Оля помітила мої дивні махінації:

— Це в тебе від розуміння неминучого весілля дах знесло?

— Ні, — усміхнувся я, непевно притуляючи горлечко пляшки до рота, — я просто все ніяк не можу повірити у своє щастя.

— Справді? — Оля пригорнулась до мене, ледве не вибила мені з рота ту кляту пляшку. — Я також дуже щаслива. У мене є ти, що ж треба?

Не хотів перелічувати всього того, що потрібно було нам як молодій сім’ї. Оля то все знала і без мене. Ми сиділи на лаві десь з пів години у затишному мовчанні, гляділи на людей, на тварин, на рослини, на штучний інтелект у вигляді голограм, словом, на все, що могли, на те і дивились. У повітрі пахнуло смачною їжею і тільки — може, ще якимись парфумами — ніяких тобі шкідливих газів, ніякого забруднення, навіть сміття не було під ногами.

Порожню пляшку я викинув у смітник, який одразу ж заскреготів зубами, перемолов матеріал та виплюнув його у спеціальний відсік. Потім моя пляшка стане ще однією пляшкою, а та іншою і так далі.

Я знову чхнув, але цього разу Оля просто простягнула мені серветку та пригрозила пальцем:

— Не смій мені хворіти. Завтра визначальний день!

А то я не знаю. І без неї знаю, що завтра позбудусь звання нежонатого, а, може, й ще чогось.

***

Двадцять четверте серпня, на годиннику ще немає шістнадцятої години, а я вже дома. Втомився так, що не можу дійти до ліжка, розвалився на дивані. Оля сказала, що не може цілий день гуляти зі мною, їй треба готуватися до весілля. Я не сперечався, бо сам хотів скоріше піти якнайдалі від тієї метушні та шуму.

Лежав і відпочивав, думав над тим, як проведу завтрашній день і, що найважливіше — ніч. Думки про ту саму ніч тішили мене, надихали, малювали в фантазії такі картини! Та я не дозволяв собі нічого зайвого.

Через пів години мого лежання на канапі, зателефонував друг. Питав про те, чи треба завтра викрадати наречену, чи непотрібно. Його голос дзвенів від горілки, наче шкільний дзвоник на перерву: гучно, з викликом, нестримно. Я зітхнув: «Не треба нікого викрадати». Сергій здивувався та запитав чому. Я відповів, що Олю краще не чіпати в такий день, сказала, що традиціям вже давно ніхто не слідує. Сергій зрозумів все по-своєму. Повідомив мене про те, що викрадати вони збираються нареченого. Не дослухав до кінця та кинув слухавку.

Ввічливо попрохав телевізор ввімкнутися. Я завжди шанобливо ставився до технологій, найобачніше — до роботів. Поки що їх було замало в Україні, але влада обіцяла, що от-от роботи замінять людей на деяких підприємствах. Радіти чи плакати — тут і не знаєш, що обирати.

Позіхнув, дуже хотів спати. Цієї ночі стулив очі аж під ранок, а тоді помчав на святкування. Завтра мені знову прокидатися удосвіта, аби виглядати не гірше за наречену, але й не краще — вб’є, якщо затьмарю її. Вирішив покимарити трохи під тихі балачки з телевізора.

Жодної думки про стрейнджлети, аж поки не закрив очі. Одразу ж перед очима занепокоєне обличчя ведучої новин, поганої акторки, яка не вміла приховувати справжніх емоцій. Сон втік, ледве переступивши поріг, та мені байдуже. Потім перемикав канали, шукав бодай якусь згадку про стрейнджлети — знову нічого.

Схопився за гаджет, поринув у світ інтернету. Переглянувши історію, зрозумів, що вночі нічого не дивився, окрім одного цікавого документального фільму. Наче б не стирав нічого, не пам’ятаю. Виходить, все дійсно лише наснилось мені, та чому ж я так прикипів до тих стрейнджлетів? Ніколи не думав про них більше, ніж будь-яка інша людина не пов’язана з фізикою, технологіями та іншим таким добром.

«Термінове повідомлення. Дивна матерія поширюється світом!» — той самий голос пролунав з екрана і я ледь не гепнувся вниз. Виходило, що мені не наснилось, а просто інші чомусь нічого не знали? Що за чортівня така? Чи, може, то мої жартівники-друзі вирішили порозважатися?

Встав я з дивану, підійшов до тоненького, плексигласового екрана, дивився в нього уважно, а потім тицьнув пальцем у центр. Кола, наче від жбурляння каміння у воду, розійшлись у різні боки, але картинка не зникла. Ведуча знову розповідала про безпечність стрейнджлетів.

«Вони не несуть жодної шкоди. Якби несли, як засвідчив професор Ірвін, то Земля давно вже перетворилась на чорну діру абощо. Ви навіть не помітите, що стрейджлети десь поряд».

Я ще раз торкнувся екрану пальцем, а потім надавив нігтем на обличчя ведучої так, ніби вона могла це відчути. Вона перейшла до інших новин, і тут я помітив те, на що раніше не звертав уваги: ведуча вела репортаж не зі справжньої студії, а з голографічного її відповідника. Картинки позаду неї йшли хвилями та мерехтіли, були нестабільними з невідомих мені причин.

Здавалось, ніби мені задурили голову. Я перемикнув канал. Та ж сама ведуча. Я перемикнув знову — те ж саме. Це тривало доти, допоки мені не набридло, я не втомився і не приземлився назад на канапу. Виглядало й справді, як дурнуватий жарт. Сергій міг таке вткнути — це у його характері.

Та лякати мене стрейнджлетами, про які я знаю лише те, що вони перетворюють матерію на дивну матерію на атомному рівні, але при цьому нікого не вбивають, якось дивно. Міг налякати мене іншим. Наприклад, звільненням, приїздом колишньої тощо.

— Дурень, — сказав я собі та зітхнув.

Точно як жарт, або ж система телебачення просто вийшла з ладу. Схопився за телефон, перевірив дані в інтернеті — суцільна тиша. Аж ось тут я пригадав ту пляшку з водою, яку мені принесла Оля. Чи могли плавати в тій воді стрейджлети? Чи, може, я вже сам здійснив перехід?

Ляснув долонею по лобу. У мене передвесільна лихоманка — так би сказала Оля і всі її чисельні родичі. Коли я повернувся до екрана телевізора, обличчя ведучої зникло, замість новин там демонстрували старий комедійний серіал про життя українського села у дві тисячі двадцять першому році. Який раритет!

Та мені не до серіалу зараз. Мушу розібратися, чи точно у мене передвесільна лихоманка чи хтось так тупо жартує, чи — цього хотілось найменше — я насправді втрачаю розум, і завтра Оля вийде заміж за божевільного.

***

Двадцять четверте серпня, дев’ятнадцята тридцять. Наче навіжений шукаю в інтернеті всі відомості про дивну матерію, пошук сягає аж самих глибин. У ті давні часи, коли стрейнджлети вважались смертельно небезпечними і наука не поспішала просуватися вперед, намагаючись створити стрейнджлети в лабораторних умовах.

Потім науковці вирішили перевірити ґрунт на Місяці, але також не знайшли там стабільних стрейнджлетів. Лише через кілька десятиріч вдалось довести, що дивна матерія існує і створити стрейнджлети у штучних умовах. Протести прокотилися тоді всім світом, релігійні організації також виступили проти, уряди деяких країн ввели надзвичайний стан, хтось навіть поліз у бункери. Та нічого не трапилось. Загроза, яку відчували у повітрі майже матеріально, розвіялась, наче сивий дим. Стрейнджлети були стабільними, не вступали в реакцію зі всіма підряд матеріями та не забруднювали кисень, як того боялись противники відкриття. Професор Шмідт прославився на весь світ і вписав своє ім’я в історію.

Містер Шмідт давно помер. Тепер холодно дивився на мене з картинки сторінки електронної енциклопедії, а мені так і хотілось сказати йому, що відкрив він не темну матерію, а довів мене до божевілля. Я так і сказав йому про це, а він начебто гмикнув і зник з екрана. Ніяких новин про стрейнджлети я так і не знайшов.

Навпроти мене на вішаку відпочивав мій завтрашній парадний костюм. Вишуканий і дорогий, влетів мені в копійчину, хоч я пропонував Олі взяти напрокат хоча б його. Оля бунтувала та сперечалась, а тепер я, стискаючи у руках телефон і намагаючись не думати про дурнуваті жарти когось невідомого, вирячився на той костюм.

Я дивився на нього, як голодний вовк на шмат м’яса, дивився ненаситно, дико, хапався за нього як за острівець здорового глузду. Костюм нагадував мені про те, що завтра — великий день. Для когось той день простий, але не для мене. Те, що сьогодні мені щось ввижалось — просто мана, галюцинації, обман, жарт. Мені треба думати про реальність, а не про вигадки.

Коли зателефонувала матір і поцікавилась чи все в мене добре, з легким серцем відповів, що так. Дивовижним чином мені вдалось відігнати від себе думки про стрейджлети та направити їх у весільне річище. Мама, втім, почула в голосі моєму сум’яття.

— Якщо тобі страшно, синку, просто поговори зі мною. Твій батько також напередодні весілля нервував.

— Ні, мені не страшно, але я трохи хвилююся. Все ж, це перше весілля в моєму житті!

Вона помовчала, розмірковуючи над тим, що б ще такого підбадьорливого сказати. Я чув як вона важко дихала, розуміючи, що я чогось не договорював, але запитати не могла. Не хотіла влізати в особисте життя. Молодець, мама.

— Наступного разу не буду так хвилюватися, обіцяю, — пожартував я, та мамі цей жарт не сподобався.

— Якого наступного разу?! — у розпачі гримнула вона, і я точно забажав кинути слухавку, бо на підході були вже суто батьківські нотації в стилі: «Ти у мене дожартуєшся, що я онуків не побачу! Май совість вже ж не хлоп’я якесь. Весілля на носі, а він вже хі-хі і ха-ха. Гуморист, ти диви!»

— То був жарт, мамо, — тихо відповів я, але вона вже завелась.

Найкращий спосіб позбутися будь-яких непотрібних думок — невдало пожартувати перед батьками. Десять хвилин лайки мені вистачило, аби стрейджлети розчинились десь в глибинах пам’яті і не виринали звідти ще якийсь час.

***

Двадцять четверте серпня, вже майже десята вечора. Намагався поїсти і, хоч відчував голод, більшу частину часу провів за читанням новин в інтернеті, подивився кілька відео зі святкування Дня Незалежності і засмутився, що так рано пішов. Феєрверк — грандіозний і яскравий, наче в темному полотні неба виникали та зникали цілі фонтани іскор, комет і метеоритів. Краса така, що у мене захоплювало дух. На жаль, наш завтрашній феєрверк буде скромнішим.

Вже перевалило за десяту, коли у двері гучно загрюкали. Я так і знав: Сергій не стримався, вирішив завітати до мене. Завітав він не один, а прихопив з собою кілька наших спільних друзів та ящик пива. Перш ніж я посмів заперечити, Сергій простягнув руку вперед, ніби зупиняючи мене і сказав:

— Ні. Завтра у тебе важкий день. Святкуємо на повну останній день твоєї свободи.

— Якщо ми почнемо святкувати на повну, то завтра нікуди не встигнемо, будемо валятися тут увесь день, — зауважив я, відганяючи від себе неприємний пар, який йшов з рота Сергія. — Скільки ж ти випив?

— Мало. Тобі б не завадило трохи хильнути! Он який серйозний!

— Добре-добре. Проходьте, будь ласка, тільки майже на увазі: Оля буде у розпачі.

— Та яка там Оля, чоловіче, її ж тут немає! І ти ще не її чоловік! — підхопив Ігор і, занурившись у глибини мого холодильника, виринув звідти зі шматком холодної піци.

Коли він гучно вигукнув, що треба замовити ще трохи попоїсти, мене вже ніхто не слухав. Я намагався зупинити їх, чесно намагався, але потім мені стало зле. Голова запаморочилась, а в очах потемнішало, ніби я миттю провалився у безодню глухої ночі, ноги підкосилися. Хлопці всадовили мене у крісло, мені принесли води та якісь ліки, начебто проти болю в серці. Не знаю, навіщо вони мені, бо серце у мене точно не боліло, а я їх ковтнув.

— Сподіваюсь, ти нічого такого не пив, — на слові «такого» Сергій зробив відчутний наголос, я похитав головою:

— Алкоголь не вживав сьогодні, але ви притягли мені пиво. Тепер я його хочу.

Я відповісти-то я відповів, а в самого перед очима та клята пляшка води, яку принесла Оля. Завірив себе, що вода точно тут ні при чому, а якщо мені і зле, то через картоплю з салатом на вечерю.

— Треба було спочатку питати про алкоголь, а потім вже таблетку давати, — встряв Ігор, а сам так потягував пиво, що мені хотілось його стукнути.

— Яка різниця. Та таблетка від усього, — махнув рукою Сергій: він раптом різко протверезів. — Ти точно нічим не отруївся, друже? А то всіляке буває.

— Може, — відповів я, присівши зручніше. Іншого такого шансу у мене вже не буде, тому я знову вирішив запитати: — Ви нічого не чули про стрейнджлети?

Ігор відклав надкушений шмат піци на тарілку і запитав:

— Що? Дивна матерія? Чув ще на лекціях про неї.

— І ніякого вибуху не було? Я чув, що стрейнджлети тепер навколо нас. Ми можемо навіть дихати ними і не помічати, — я дивився на всіх і на кожного водночас, хотів знайти серед них жартівника, але всі вони як один, стримуючи ідіотський сміх, зрештою, покотилися від нього.

— Йому напекло в макітру! Чув, що каже?

— Та то він начитався чогось в інтернеті й тепер думає налякати нас.

— Нічого я не думаю, а кажу про те, що знаю.

— Та ти що? А ми ж нічого не чули, один тільки ти. Дивина!

Вони загомоніли про те, що в мене точно «хвороба неправильного чоловіка», пореготали трохи, а потім просто задовбали мене своєю турботою. Поки вони смакували пиво, а я дивився на них та гадав, хто з нас ще божевільний, стрілка годинника повільно добігала півночі.

За десять хвилин до півночі мій стан погіршився. Друзі поцікавилися куди це я мчу, а я відповів:

— До туалету.

Все те, що я з’їв та випив за день тепер злила вода і понесла за собою в каналізацію. Знову пригадав те дивне повідомлення і випиту мною воду. Умився холодною, майже крижаною водою та набрав традиційне повідомлення Олі. Вона відразу ж відповіла, що спати не збирається, але бажає мені добрих снів. Нічого не сказав їй про невеличку бридоту, яка трапилась зі мною тільки-но. Подумав про ті добрі сни, засунув телефон у кишеню і вийшов з вбиральні.

***

Двадцять четверте серпня, без двох хвилин північ двадцять п’ятого.

В кімнатах порожньо, а в телефонній слухавці — довгі гудки. Нікого поряд зі мною, окрім екрана телевізора. Ведуча — та ж сама, але вже зі студії — розводів позаду неї не виникало, сповістила наступне:

«Вітаю тих, хто бачить мене і чує. Ви перейшли на новий рівень матерії. Відтепер ви — частина дивної матерії, а стрейнджлети те, з чого ви складаєтесь. Не намагайтеся знайти всіх своїх знайомих, їх ніколи не існувало. Все, що трапилось з вами за останню добу — брехня».

Я гукав друзів, аж надірвав горло, телефонував мамі, Олі, всім, кому тільки міг, але марно. Не бажаючи піддаватися відчаю, вхопився за пляшку пива і… тут мої очі прочитали його склад.

Стрейнджлет. Стрейнджлет. І знову стрейнджлет.

Вода ні при чому. Дивна матерія давно була серед нас. Поряд з нами. Ми давно впустили її в організм. Але… чому? Чому тільки зараз стало зрозуміло, що хтось вижив, а хтось — ні?!

Жбурнув пляшку об стіну, гострі уламки розлетілись феєрверком, який я бачив у відео. Ведуча попросила поводити себе чемно, наче бачила, що я зробив. Потім повідомила номер телефону, куди потрібно звертатися за підтримкою. Та мені вже було байдуже. Я знав, що всюди мене оточували стрейнджлети. Я сам був стрейнджлетом.

Знання, що так і є надійшло звідкись — не знаю звідки. Я не ридав, не бився головою об стіну, не падав на підлогу, волаючи про порятунок. Моя реакція була загальмованою, дерев’яною, я ніби хотів вірити у те, що сном було саме це. Ось це, що сказала ведуча.

Це був тільки сон, тупий жарт, якийсь експеримент тощо. Я дурень, бо дозволив собі занадто довго про це думати. Навіщо я читав статі в інтернеті, навіщо дивився фантастичний фільм, навіщо…

Костюм. Весільний костюм. Коли я пригадав про нього, кинувся до вішака і побачив як костюм розчинявся у повітрі, ніби пар над гарячим чаєм. Я вхопив руками лише повітря, а потім сам себе обійняв і нарешті відчув, що плачу.

Екран не показував нічого і лише чорним прямокутником висів посеред кімнати. З двору лунали сміх і голоси, чувся гавкіт собаки, хтось проїхав повз на старомодному велосипеді, гучно слухаючи музику. Світ жив далі так, ніби нічого не трапилось.

Я ж втрачав розум. Взяв уламок пляшки та підніс до горла.

***

Двадцять четверте серпня, восьма тридцять ранку.

— Пане, ви мене чуєте? Пане?

— М-м-м?

— Пан Стеценко! Артем Вікторович!

— Га?

Я розплющив очі та побачив над собою збентежене обличчя молодої дівчини, схожої на Олю.

— Ви покинули програму. Як ви себе почуваєте?

— Не знаю, — то була правда, я не розумів де я і що зі мною, лише через кілька хвилин розуміння того, що сталось, надійшло до мене смертоносною, високою хвилею.

— Що ви бачили?

— Кошмар. Стрейнджлети, вони… Словом, вони не такі вже нешкідливі.

Я сів, а дівчина — її звали Людмила — уважно подивилась на мене. Потім примружила очі, зморщила носа і лагідно посміхнулась. Ну, точно копія моєї нареченої з програми. Голова моя гуділа, але розмовляти те не заважало.

Всього лише програма, але так залізла під шкіру, як кліщ. Витягувати буде боляче.

— Вони нешкідливі, — зауважила вона, а я невпевнено кивнув та попросив води. Людмила з радістю подала мені склянку і турботливо усміхнулась: — Вам краще?

— Цілком. Довго я буду у такому стані? — мені було важко рухатися.

— Кілька хвилин. Це лише побічні ефекти вашого переходу.

— Якого переходу? — я нахмурився, марно намагаючись встати. Мене знову нудило, як тоді.

Вона перестала всміхатися і, коли на її обличчя впала сутінкова тінь, залізним тоном додала:

— Сьогодні про це дізнався весь світ. Стрейнджлети насправді в атмосфері. Земля тепер повністю складається з дивної матерії. Ви хотіли пройти програму адаптації та, певно, ваш мозок не сприймає стрейнджлети так як потрібно.

— Це щось жахливе?

— Ні. Вам просто треба більше часу для переходу.

Точно. Перехід Землі у дивну матерію. Карколомний та незворотній перехід, коли людство просто поставили перед фактом: стрейнджлети всюди, і ви тепер також – стрейнджлети. Мій перехід відбувався надто довго, тому я погодився на участь у програмі.

Автоматизований нотатник дописував мої слова. Я бачив їх на яскравому екрані, світло з якого засліплювало, змушуючи мружити очі. Але я зміг розрізнити деякі слова, що вигулькнули там. Реакція на стрейнджлети: «Негативна, але загрози життю немає. Програма завершена успішно, організм пристосовується. До повного переходу у дивну матерію залишилось п’ять годин тридцять дві хвилин сорок сім секунд».

Людмила дала мені миску. Мене знудило. Дівчина лагідно посміхнулась: рештки звичайної матерії покидали мене, відступаючи перед рушійною силою дивної, тепер вже пануючої, матерії.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олег Карачевський
23.08.2021 01:18
До частини "Стрейнджлет"
Привіт. Перше з прочитаних оповідань, що більш менш читабельне і не грає на заїзджених метафорах "для своїх". На кшталт котиків. Пороте є два "але". Перші кілька речен збивають з пантелику і виглядають зайвими. Якби не конкурс, прогорнув би далі. І в кінці ми маємо саму кінцівку дуже змазану, через що оповідання виглядає більше як замальовка, ніж заверщшений твір. А тому це по суті лише другий акт без початку та кінця. Порада: Закінчений сюжет можна вкласти у два-три речення. А потім натягувати на цей каркас описи, візуал, та сюжетні повороти. Логічно, що в процесі роботи цей каркас накладає обмеження і кінцівку та початок можгна змінювати, розвертаючи хоч на сто вісімдесят градусів. Друге. Текст — класичне плюндрування для всіх, хто дивиться Влада Сторітеллера. Тут дуже невдала метафора зі сном. Вона абсолютно вбиває занурення у твір та співпереживання нитіку герою, який виходить за некохану дівчину й себе силую. Після твору так і хочеться сказати! Чувак! Не компостуй їй мізки! Саме через таких тюхтіїв як ти нас всіх вважають мудаками! Якби не ці два моменти, може б і поставив би п'ятірку авансом. А так просто уклін за пристойну читабельність. Успіхів та гарних вам стрейнджлетів!
Олена Мрійлива
23.08.2021 11:18
До частини "Стрейнджлет"
Який гарний коментар! Дуже дякую за розбір та поради, текст я обов'язково трохи зміню, видаливши спочатку трохи і додавши наприкінці. Щодо героя, то не було мети зробити його тюхтієм, просто він хвилювався. Ще раз дякую! Вам також успіхів!
Снігур
21.08.2021 11:06
До частини "Стрейнджлет"
Спочатку подумала, що стрейнджлети - вигадка, а потім почитала коментарі і погуглила. Сподобалось, як в оповіданні обіграна теорія про дивну матерію. Єдине, я трохи не зрозуміла в кінці, що це була за програма. Тобто весілля в реальності не було? А от наслідки наукових експериментів - це класна тема для фантастичного твору. Згадався запуск коллайдера :)
Олена Мрійлива
21.08.2021 12:39
До частини "Стрейнджлет"
Ви все правильно зрозуміли! Весілля не було, а програма вивчала реакцію героя на стрейнджлети. Кінець, так, трохи обірвався, хочеться його трохи доповнити згодом. Дякую за коментар!
Арсен Гребенюк
20.08.2021 22:19
До частини "Стрейнджлет"
Приємно, коли автори беруться за ще не заїжджені теми. Сюжет з дещо різкими переходами, та слідкувати за ним цікаво. Але ж стрейнджлети справді виявились не такі небезпечні, світ зберігся у впізнаваній формі і історія різко стає локальною трагедією. По-моєму метафора зі смітником, що робить із пляшки нові пляшки, варта глибшого висвітлення. Якщо це взагалі була метафора.
Олена Мрійлива
20.08.2021 22:59
До частини "Стрейнджлет"
Вдячна за відгук! То не метафора, а просто трішки з майбутнього про повторне використання сировини. Стосовно впізнаванності світу, то ви маєте рацію, я взагалі не фантаст, а спробувати хотілось! Щодо локальної трагедії також так, але стрейнджлети - то ланцюгова реакція, тому тут і локально, і глобально. Ще раз вдячна за відгук!
Роман Коцький
18.08.2021 21:34
До частини "Стрейнджлет"
🙀🙀🙀🙀🙀🙀🙀🙀🙀 єслі не видно, то це 9 котів, які схопили себе за лице 🙀🙀🙀🙀
Олена Мрійлива
20.08.2021 22:56
До частини "Стрейнджлет"
Що так налякало ваших котиків?
Moonrise Darkness
17.08.2021 00:08
До частини "Стрейнджлет"
Трохи задовго він хвилювався перед весіллям і напочатку дещо забагато розмов про це. А ось несподівана кінцівка дуже сподобалась. Ідея може стати доволі актуальною в майбутньому - люди досліджуватимуть щось нове, як, наприклад, стрейнджлети, а об'єкт дослідження вийде з під контролю і потягне за собою непередбачувані наслідки...
Олена Мрійлива
17.08.2021 01:34
До частини "Стрейнджлет"
Дякую за відгук та зауваження! Також боюсь, що таке трапиться, але давайте вірити у науку та здоровий глузд)
Ірина Ярошенко
08.08.2021 15:16
До частини "Стрейнджлет"
Цікавий задум, але іноді доводилося перечитувати, щоб до кінця зрозуміти зміст. Мабуть, часові стрибки у розповіді теперішній-минулий даються взнаки. А от про таке явище, як стрейнджлет почула вперше, довелося гуглити)
Олена Мрійлива
08.08.2021 17:41
До частини "Стрейнджлет"
Ото ми разом пострибали, бо я не люблю залишати героїв на місці, але розумію, що це збиває цільність. Забула примітку зробити про стрейнджлет, але як гарно виходить: ще хтось дізнався про таке явище! Дякую за відгук!
Лана Філлі
06.08.2021 14:49
До частини "Стрейнджлет"
Отакої :) 22 століття - а наречені хвилюються перед весіллям, як і зараз. Сподобалося про смітники, які відразу ж переробляють сміття, та їжу зі смаками колишніх часів. Потішило, що ми живемо нині, стрейнджлетів ще нема) Хоча 🤔
Олена Мрійлива
06.08.2021 15:48
До частини "Стрейнджлет"
Весілля - то така річ, від хвилювання перед якою пігулку навряд чи вигадають) Поки що стрейнджлети існують лише гіпотетично, якщо вірити науковцям. Хтозна, що там насправді. Дякую за відгук!
Катерина Карлащук (Кейтлін)
04.08.2021 14:45
До частини "Стрейнджлет"
Фінал для мене був незрозумілим.
Олена Мрійлива
04.08.2021 15:43
До частини "Стрейнджлет"
І таке буває, коли думки швидші за руки. Дякую за відгук!
Ксенія Демиденко
02.08.2021 21:23
До частини "Стрейнджлет"
Дізналася про нове явище - стрейнджлети, дякую. Гіпотетичне майбутнє трохи злякало.
Олена Мрійлива
03.08.2021 01:42
До частини "Стрейнджлет"
Давно той стрейнджлет не давав мені спокою! Сподіваємося, що наше майбутнє буде зовсім не таким.