Світлоносець

Вечоріло. На вулиці брався мороз. Із стареньких коминів клубками викочувався густий сірий дим і щільною ковдрою стелився долі. Люди готувалися до сну. Гасили печі, зачиняли двері, ставали на вечірню молитву. Просили в Бога спокою на прийдешню ніч. Дякували за прожитий день і за хліб насущний. Тихою ходою заходив на землю сон. Він, ніжно погойдуючись, неквапом ступав по селу, заколисуючи кожну гілку і пташку. Кожну оселю.

Орисі не спалося. Вона вже кілька місяців не мала сну. Лише на землю надходила ніч, як дівчина знову чула звуки вибухів та пострілів. Вони нещодавно переїхали з батьками на захід, рятуючись від страшної війни. Сон не йшов. Серце стискала невимовна туга і страшенний тваринний страх. Кожного разу, коли дівчина закривала очі, перед нею одразу ж поставали страшні картини пережитого нею жаху. Здавалося, цим страхіттям немає кінця. У голові пульсувало так голосно, ніби зараз цей стукіт побудить усіх навколо. Як позбутися цих відчуттів? Що робити далі? Як жити? Всі ці питання обпікали її серце тисячами вогняних куль і не давали спокою а ні на хвилину. Зморена, вона приклякнула на коліна, закривши голову руками, ніби захищаючись від чогось. Раптом, піднявшись, побачила на стіні перед собою стару бабусину ікону, яку мати, рятуючись від війни, не забула покласти до валізи з іншими речами.

Звідки й взялися в її змученій свідомості записані десь глибоко в пам'яті слова молитви, яку ще в дитинстві старанно вивчала, складаючи малі рученята. Орисині уста тихенько шепотіли молитву, і страх помалу відступав. Раптом в кімнаті засяяло. Світло було таким яскравим, що дівчина, від несподіванки, прикрила очі руками. А коли забрала від очей руки, то очманіла: перед нею стояла яскрава сяюча постать, схожа на янгола. Поряд з цим янголом було так тепло і спокійно. Морок розсіявся, а разом з ним зникли і всі Орисині страхи.

—Хто ти? —запитала дівчина.

Янгол посміхнувся, і промовив:

— Я — Світлоносець! Янгол, який оберігає світло у душах людей. Я розганяю морок, який гнітить ваші душі жахливими спогадами і пережитими болями. Я приходжу до тих, чиї очі більше не бачать виходу із складної життєвої круговерті. Я — світло надії у ваших серцях. Господь послав мене рятувати зранені людські душі Його Божественним цілющим світлом.

— Але де ти був раніше? — запитала Орися.

Де ти був, коли вибухали і горіли будинки, вмирали люди, плакали діти?

— Я весь цей час стояв поруч, і чекав, коли ви повірите у Божественне світло, і покличете мене. Але ви не вірили. Ви плакали, нарікали, але не вірили. Не молилися. Не просили прийти до вас!

Орися ще довго стояла на колінах, шепочучи слова стародавньої бабусиної молитви. Вона більше не боялася. Знала, що виживе і переможе усі свої страхи. В її душі горіло світло.