Йой Степане, а я казав не пий того компоту

Степан прокинувся від галасу навкруги. Двоє людей безбожно сварилися і лаяли один одного на чому світ стоїть. Степан добре чув кожне слово, але значення деяких зрозуміти не міг. Хоча вистачало послухати інтонацію і було зрозуміло, що це точно не компліменти.

— Тобі що, справді так ікла заважають?! Тоді я з радістю їх виб'ю!

— Відійди від мене, а то не доведи Господи бліх наберусь!

— Моїм блохам до твоїх тарганів не братися! Та й не упириці про Бога згадувати!

— Що ж ви за люди такі? - втомлено пробормотав Степан, відкриваючи очі. — Ніби не кацапи, а спати не даєте.

Розмова різко стихла. Степан повільно відходив від сну, намагаючись згадати, що сталося такого, що його зморило не в окопі, а в розваленому будинку. Хлопець піднявся на ноги, тримаючись за голову, яка боліла через незручну позу. На вулиці стояла ніч, тому розгледіти співрозмовників було важко, та й в очах все пливло.

— А я тобі казала, що він живий! - радісно вигукнула дівчина. — Не міг такий козак від звичайного укусу вмерти.

— Та вмовкни хоч на хвилину, - пробормотав хлопець. — Степане, ти як?

— Як кацап після роботи хаймарсів. Голова болить, але не можу зрозуміти чи то моя, чи то чужа.

Степан нарешті зміг сфокусувати погляд і роздивитися незнайомців. М'яко кажучи, він був вражений. Місячне сяйво наливало світлом кімнату через вибите вікно і давало змогу побачити двох... істот? Бо інакше їх не назвеш. Хлопець стояв практично у чому мати народила. Тільки на поясі була зав'язана кофтинка, яка точно належала жінці. Але більше ніж голе тіло, увагу привертали два звірині атрибути. У сірій шевелюрі, ніби антенки, стояла пара собачих вух, а між ніг висів хвіст. Дівчина також виглядала не звичайно. Скажіть на милість, ви хоча б раз в житті бачили людей з червоною шкірою? А може з тонким хвостом? От і Степан не бачив.

Ці двоє точно були не людьми. Тоді хто вони? Породження мозку, враженого гарячкою? Але Степан точно не хворів. Тоді сон? Та ж Степан тільки-но прокинувся.

— Тобі треба відпочити, Степане, бо ця червоношкіра бестія не вміє тримати ікла при собі.

— Теж мені майстер самоконтролю, - буркнула дівчина.

Слова про ікла повернули Степану спогади. Разом із Остапом - собакою, який прибився до бригади, він йшов на позицію, коли побачив дівчину. Вона сиділа обернена спиною і щось говорила сама до себе. Пес почав гарчати і напружився, його щось розізлило. Однак Степан не міг залишити цивільну в такому місті. Він покликав дівчину один раз, другий, у відповідь тиша. Хлопець підійшов ближче, торкнувся плеча незнайомки і не встиг зреагувати, як вона повернулась і вчепилась прямісінько в шию. На цьому спогади обривалися.

— Що ви в біса таке? - здивовано запитав Степан.

— Та ти не бійся, - з безтурботною усмішкою говорила дівчина. — Я ось – упириця, а ця блохаста голова – вовкулака.

— Ти просто майстер повідомляти новини. Може додаси і про те, що випила в нього крові?

— Правду кажуть, скільки жінку не годуй, а крові в тебе вип'є.

— Ого, ти вже і жартуєш, - плеснула долонями дівчина. — Справжній козак. Тобі що куля, що упириця все дарма.

— У мене жінка ще та упириця.

— Так і я про те ж. Ну коли ти в порядку, я піду. Бувай, Остапе.

— Куди зібралась?!

Тільки-но дівчина хотіла піти, як Остап зловив її за тонкий червоний хвіст і спинив. Хлопець здається ще трохи і міг загорітися від злості. Він різко замахнувся і проїхався кулаком по голові упириці.

— Бісова дівка, а вибачитися не хочеш?

— Так він же в порядку!

— І що з того?

— Ви двоє, перед тим як повбиваєте один одного скажіть, де мій пес? Сірий такий великий на вовка схожий.

— Так ось він, - усміхнулась дівчина. — Мені хвоста відірвати хоче. Вовкулаки – вони знаєш такі, як і собаки – все до людей тягнуться.

— Вмовкни, бо клянусь я таки відірву цей куций хвіст. На біса ти солдата ледь не вбила? Кацапів мало?

— Сам кацапів їж! На таке гівно навіть мухи не сідають, а ти хочеш щоб я в них кров пила. От козаки – то зовсім інша справа.

Зненацька десь поруч пролунав спів перших півнів. Дівчина спритно викрутила свій хвіст з рук Остапа.

— Ну хлопці, тепер точно бувайте. Мені вже час до могили повертатися, а то і згоріти можу, а це шкідливо для шкіри.

Голосно сміючись, дівчина побігла, а Остап сипав їй у спину прокляттями. Степан хотів було щось запитати, але півні заспівали вдруге і перед очима все попливло. Тіло стало важким, а думки залишали голову. З третім співом Степан провалився у сон.

***

— Йой Степане, а я казав не пий того компоту. Хто знає скільки він вже часу стоїть. Он якби не Остап, то ти б і задубів.

Степан, тримаючись за голову, подивився на собаку. Остап спокійно лежав у кутку і не реагував ні на що. От і пий тепер бабусин компотик, а потім упириці всякі будуть приходити.