Хто я?

Тільки не знову… Ноги ніяк не можуть знайти тверду поверхню, всередині все палає від спроби ковтнути повітря. І одна вперта думка заважає зосередитись: "Ти сам цього бажав". На плече сідає ворон, наче старий друг заглядає в очі, щоб довідатись про почуття. "Щось не так", — кричить внутрішній голос, поки птах приміряється і клює.

***

Чоловік закриває руками обличчя, ледь не падає з карниза. Біль був справжнім, але обидва ока таки на місці. Думки повертаються в реальність, щоб зрозуміти, як він тут опинився. Блискавки розрізають нічне небо палахкими шрамами, вітер завиває, закликаючи до битви. Лиш один крок і вени наповняться жарким вогнем, а існування набуде сенсу.

Легкий дотик, а за ним його руку міцно хапає, така тендітна з вигляду, долоня. Ніжний голос запитує:

— Батьку? Брате? Коханий?

Схоже, вона сама не знає хто перед нею. Він коротко регоче від цієї думки, але сходить з балкона.

Торкається її обличчя — не знайоме, але очі, вони змушують згадати. Криваві бої, ріки вина і прекрасні діви. Діти, дружини, зради та підступи. Перемоги і поразки, благання і прокльони. Його руки тягнуться до власної голови, щоб видерти з неї спогади.

— Я? Хто я?

— Хіба потрібні імена? Ти можеш бути ким забажаєш.

— Але вони вірили в мене! І бажали, і просили, і вимагали! А я давав і забирав, я правив. А тепер — загубив себе. Я — сила? Я — влада? Я — Хаос?

Вона лиш кивнула.

— Відпусти, просто живи. Вони розберуться.

— Не можу, — сльози текли по молодому обличчі з найдавнішими очима світу. — А ти? Хто ти?

— Я — твоя протилежність і твоя пара.

— Ти не страждаєш?

— Ні.

— Я теж так хочу. Хочу стати енергією, первісною формою, хочу з'єднатися з тобою.

— Не можна, бо прийде кінець всьому.

Вона бере його долоні у свої, намагається спіймати погляд і ніжно цілує в кутик губ. Вони хотіли жити і бути разом, але від себе не втечеш. Чоловік ховає обличчя у її волоссі і шепоче:

— Може так і краще? Хіба вони варті життя?

— Варті…

— Але я страждаю.

— Я знаю, тому вони теж.

Його прекрасне обличчя спотворює гримаса гніву. Вона сахається чоловіка, якраз, коли в нього вдаряє блискавка. Жорстокі очі наповнюються світлом, а голос набирає сили:

— То виходу немає?

Вона кричить у відповідь, ступаючи по дощових краплинах:

— Він завжди є, але ти маєш примиритись сам із собою.

Він сідлає тінь і мчить у темряву, покидаючи жінку на самоті. На прощання залишився лиш відгомін його останніх слів:

— Якщо нічого не виправити, то треба знищити й створити заново.

Вона розсіюється спалахом світла. Століття розмов, які закінчуються так само, але здаватись не в її природі. Одного разу вони досягнуть гармонії або зруйнують цей світ, знову.