Во ім’я шинки, котлет і ковбаси!

Він заговорив під вечір, напередодні по-справжньому бучної дати — Дня України в Євроюніоні.

Святкувати планували не надто помпезно, радше душевно: синьо-жовті прапорці по школах, україномовна музична програма рекомендацій Спотифай, борщик із дерунцями в змінному меню ресторанів. Європарламент закупив вишиванки, потаємно радіючи, що не доведеться натягувати тугезні бифітерські панчохи, як на День Британії.

Удосконаленням природи тварин потроху займалися по всій земній кулі, за винятком держав, яким це було відверто не по кишені або забороняли релігійні переконання — скажімо, сибірські ненці досі спрямовували весь науковий бюджет виключно на екологію, а чімбу з Папуа-Нової Гвінеї вперто трималися власної автентичності, відмовляючись від благ науки 22 сторіччя. Звісно ж, не всі вірили в зоогенетику, тому дехто найперше сконцентровувався на дослідженні космосу, пошуку Розумного Життя в глибині Маріанської впадини. А когось від науки надовго відволікали війни або дурисвіти-диктатори, заклопотані спорудженням палаців та казарм.

Мало кого здивував той факт, що перший собака заговорив у Білій Церкві. Українські вчені одним ударом вполювали обох зайців: знайшли те саме Розумне Життя там, де мало хто очікував — не коло далеких зір чи в солоних проваллях, а в себе, під боком! — іще й довели, що навіть псячий артикуляційний апарат можна змінити, якщо гарно вивчити хімію та біологію, ще й обіцянкою Нобелівки перед власним носом як слід помахати.

— Та хай тобі срачка, боляче ж! — сказав собака, вкотре зачепивши стегном ніжку столу.

Цей йорк-переросток вимахав не до планованих трьох, а до шести кілограмів чи то завдяки перегодовуванню смаколиками в юному віці, чи то через прокляття, зване "чистокровне цуценя за 200 гривень на ОЛХ". Марина Григорівна принесла його до лабораторії всього лише на місяць. Старша донька науковиці, власниця оцього самого песика, для літнього відпочинку вибрала воістину дике місце — замість водогону річка, замість свіжотушкованої печіночки куліш на багатті, ще й комарі мало намета не зносять. У родині вирішили, що цивілізованому з діда-прадіда "хвостику" буде безпечніше на звичних подушках. А якщо вже ти сидиш у “живому куточку” між науковців, будь готовий отримувати… Ні, що ви, не болісні уколи! Просто харчі з генним умістом. І не найгірші харчі — ягнятину під сметанним соусом, наприклад. Чи лосося на шпинатній подушці. Навіть доньці пані Марини в її затяжному турпоході таке не снилося.

— Співчуваю! — щиро відповів Самко, місцевий прибиральник. Домашній квас, який він приносив на робоче місце в термосі, відгонив такою відвертою кислятиною! Але до реактивів або апаратури (складнішої за робота-швабру з вбудованою викруткою) хлопця не допускали, тож керівництво інституту закривало очі як на його саморобну бражку з чорного хліба, так і на не завжди тверду ходу.

Отже, завдяки спорожнілому термосу й багатому життєвому досвіду, який навчив Самка ніколи і нічому не дивуватися, хлопчина не тільки не підскочив чи… Ну, хтозна — не верескнув, а навіть підійшов і чуйно почухав пса за вухом, бо давно знав — йорк те страшенно любить.

— А до речі, давно хотів запитати, — провадив далі Пончик. Бачили б ви статуру того собаки, то погодилися б, настільки вдало було підібране його ім’я. — Де це я зараз?

— Офіційно чи реально? — Самко вже було задумався, чи не варто все ж почудуватися розмовлющій собаці. Але згадав, що в лабораторії “щось таке роблять” із генами, тому ідею подиву проігнорував як недоречну.

— А є різниця? — схилив голову набік йорк (через цей милий жест юна господиня і вибрала його свого часу з-поміж інших практично ідентичних цуценят).

— Звісно! — засміявся прибиральник. — Офіційно ми в Інституті біогенетики, а реально — у віддаленому крилі, з якого до буфету ще котити й котити. Тобто, на словах наше місце перебування престижне й відоме навіть пересічним громадянам, а фактично — тут ні зручного дивану для мене, ні виходу в завжди зачинених дверях для тебе. Ну, такого маленького собачого виходу… В задуп'ї ми, одним словом.

Пончик задумався: а таки було б непогано мати вільний доступ до навколишнього світу. Хто зна, що хорошого в тому буфеті, а от навідатися до парку було б чудесно. Пес досі згдував могутні крони, які свого часу встиг роздивитися з заднього сидіння таксі. Там було стільки запахів! Здається, через шпарину у вікні він навіть устиг занюхати дохлу білку.

— А чому ти можеш виходити з цієї кімнати, а я ні? — почухавши за вухом правою задньою, поцікавився Пончик. — Ну, те, що ти людина, а я собака, це я усвідомлюю. То й що з того? Чому людину не закривають, а собаку закривають?

— Ти про вільність прав індивідуумів? — зробив глибокодумні очі Самко, розуміючи, що сьогодні він докотить до буфету ще ой, як не скоро. — Ну, ми, люди, здатні мислити… У більшості випадків. Хоча й то не факт, якщо дивитися на результати останніх виборів.

— Хм, — йорк у задумі пробігся очима вздовж пробірок на столах. — Мислити, кажеш. А що оно стоїть жовтеньке, знаєш?

Прибиральник, для якого всі пляшечки були однаково небезпечними — розтовчи будь-яку, і з зарплатні вирахують, — заперечливо похитав головою.

— Масло іммерсійне, — повідомив пес. — Для мікроскопії. А оте, прозоре?

— Не в курсі.

— Таж спирт! Я це навіть без особливих знань міг би вгадати, пахне ж аж сюди, на долівку. До речі, про твої знаряддя праці — воду, робота-швабру і "Манорм" для дезінфекції — я теж усе знаю. То що ж тоді, я мислю краще за тебе? А отже, з цього виходить, що й прав маю більше?

Самкові очі стривожено кліпнули:

— Ти чого це, Пончику?

Пес доброзичливо звісив язика:

— Це ти чого, людино? Злякався. Мене? А ти хіба не знаєш, що сильніший просто так ніколи не скривдить слабшого? А отже, тобі зі мною нічого не загрожує.

Прибиральник покосився на шестикілограмове песеня, задумавшись про те, що найстрашніше, на що здатен Пончик — куснути його трохи вище коліна. Тобто, нічого смертельного. І тим не менш, було в його погляді щось таке…

— Ти не сильніший, — із сумнівом вимовив він.

— Ви, люди, завжди кажете, що сила в розумі, — відрізав пес, мило схиливши голівку набік. — Із нас двох саме ти купив золотий ланцюг у кредит, заради чого був вимушений кілька місяців економити на громадському транспорті й топати по місту пішки. Зауваж, навіть у січні.

“Більше нізащо не скаржитимуся лабораторним тваринам на забите гупало,” — сердито присягнувся про себе Самко. А вголос вимовив:

— То чого ж ти від мене хочеш, розумахо?

— Відведи мене до парку, — доброзичливо замахав хвостиком Пончик. — А дорогою дай відповідь на кілька загальних запитань про світ — є в мене певні прогалини в знаннях.

— Мене ж із роботи випруть! Ти ж цінна частина експерименту!

— Друже мій двоногий, — чорні очки-намистинки дивилися просто в душу, від чого хлопчині ставало все незатишніше. — Завтра до лабораторії прийдуть люди й активують комп’ютери, а отже, я отримаю доступ до всесвітньої мережі. Дарма, що в мене лапи. Записати відеозвернення до людства зможу. Розповім, що отут, в інституті, силою утримують мислячу істоту. І твоє ім’я не забуду додати. Звертатимуся, звісно, до Європарламенту, але копія відео піде й до зоозахисників. Хочеш поспілкуватися з цими гарячими людьми вживу?

Хлопця аж пересмикнуло. Згадав, як, поспішаючи, якось зрізав через сквер на Олександрійському й випадково заскочив у саме серце демонстрації за права диких білок. То й телепнув там зопалу: “Кому треба ці вашу щури з пухкими хвостами? Ви б про людей так дбали. Я от зранку не їв.” Ледве живим вибрався.

Так то ж якісь білки. А тут — перший у світі розмовлющий собака.

— Та все ж... — утрачати свою посаду, навіть на перший погляд непрезентабельну, Самко не хотів. По-перше, під час знайомства з дівчатами та на застіллях із дальніми родичами йому подобалося називати себе Внутрішнім менеджером Інституту біогенетики (так і на його бейджі зазначалося). По-друге, в місцевому буфеті подавали ідеальний борщ із чорносливом. А по-третє, з дому сюди можна доїхати за якихось 15 хвилин. Ну, чи не робота мрії?

— Не тремти, завтра зранку приведеш мене назад. Я ж не тікати задумав, — заспокоїв йорк. — Просто є кілька питань, які зсередини лабораторії не вирішити.

— Але в маглев хатніх улюбленців тільки в намордниках пускають, — хлопчина застережливо вказав на собачу амуніцію, що висіла біля дверей. До речі, якби не його, Самкові, щоденні візити, цей повідок би давно припав пилюкою.

— Нічого, переживу, — спохмурніла Пончикова морда виражала рішучість. А Самко й не здогадувався, якими виразними можуть бути собачі писки. Чи такими їх робить здатність мислити?

— Отже, світова ситуація. Україна — все ще член Євроюніону. Глобальне потепління досі вдається гальмувати, але про те, щоб заново осушити якусь Усть-Лугу чи Нову Ладогу, на жаль, немає й мови. Добре хоч, кримські гори воду стримують, я люблю в Джанкой у відпустку літати.

У парку було мінливо-світло і дуже пташино. Щасливий Пончик спочатку просто гасав поміж кущами, обнюхував кожний стовбур і качався в заростях папороті. Потім наче раптово схаменувся, прошепотів: “Даруй, це природа, нічого не можу з цим…” Чемненько сів на задні лапи й зажадав:

— Говори!

Взагалі-то, Самко відносив себе до людей поза політикою. Звісно, він іноді лайкав найбільш вагомі новини, але в інфопросторі споживав переважно картинки з красивими співачками, гумористичні відео, та ще музику. Багато музики.

Однак видатися в очах цього пухнатого розумаки неуком не хотілося, тож поволі пригадував і міжнародну обстановку, і найбільші стихійні лиха, і навіть економічні новини:

— Щодо наших найближчих сусідів. На Сході досі триває Мордовська революція. Якщо я не помиляюся, уже восьмий рік. Політичні експерти впевнені, що цей регіон таки відділиться в окрему державу — Європа, Азія, Африка вже визнала молоду республіку, на черзі юніони Америк. Кубань подала заявку на спікерство у Європарламенті.

— Та це я все знаю, — нетерпляче перебив його Пончик. — Моя хазяй… Ну, тобто, Марина Григорівна постійно слухає політичні подкасти. Ти краще про м’ясо розкажи. Це правда, що його зараз продають менше, ніж сто років тому?

— Ну, так потепління ж, — розвів руками Самко. — У нас тепер збіса багато риби через те, що море саме стукає в хату. А пасовищ і площ для вирощування кормів усе менше й менше — тут на пшеницю, на фрукти землі вистачило б. Але нам іще пощастило — такі країни, як Кіпр, узагалі на 80% атлантиди. Ну, атлантиди, затоплені тобто — це жарт такий зараз ходить, ну?

— Не смішно, — стенув плічками йорк. — А люди звідти що ж?

— Затоплювало їх повільно, потроху, тож час на переселення для тих, хто не хотів лишатися в підводних та плавучих селищах, був. Чию кваліфікацію визнавали вищою — запрошували родинами до сусідніх, сухіших країн. Для інших у Сибіру поселення влаштовували — китайці приймали кожного, хто був ладен прописатися на їхніх фабриках. Ще Центральна Африка, знаю, кликала — їм там якраз руки знадобилися на мегабудову водогону.

— Навіть волоцюг?

— А що? Теж люди. Волонтери корпусні будинки позбирали, соцпрацівників запустили, поставили школи, медпункти. Технічні коледжі свої філіали повідкривали — онлайн, однак із видачею сертифікату міжнародного зразка.

Пес схвально хитнув головою.

— Люди — гаразд. Розумно зробили з отим переселенням. А тварини звідти — куди?

Самко почухав потилицю:

— Ну, для диких кордони відкриті. Перебігли, де сухіше, та й усіх справ. А домашніх, мабуть, перевозили з собою? Не знаю.

Пончик аж пирхнув з досади:

— Не знаєш? Тобто, куди подалися, скажімо, ледацюги-п’яниці — то ви, люди, поінформовані. А чи взяли так звані благополучні родини з собою в подорож добропорядних собак, що вірою-правдою охороняли їхні будинки та квартири довгі роки? Про це що, навіть у соцмережах не писали?

— Ну… — в новинах про тварин дійсно говорили мало, і Самкові стало ніяково. — Ти ж знаєш… То років сто тому різні диваки щоденно вивалювали в інтернет тонни інформаційного сміття — фото власних сніданків, арендовані пакети з-під брендового одягу, букети, чужі автівки. Вирізнятися треба не вмінням сипати блискітки людям ув очі, а реальними справами! Так що ніякого особистого життя в соцмережах давно нема, і правильно. От збудуй рибгосп чи черговий міст над Дніпром, напиши цікаву книжку, тоді й викладай. А собака в тебе... тобто в когось, то що? Є — то й є. Що про неї писати? Ти ж про життя-буття свого дивана не пишеш?

Йорка ця відповідь не задовольнила.

Пончик зробив кілька прощальних кіл галявиною, після чого знервовано кинув:

— Потрібен інтернет. Та не з твого браслету — в мене ж лапи! Вези нас до себе додому!

З годину самокликаний гість топтався по допотопній проєкційній клавіатурі, виведеній на підлогу. Самко почаклував із налаштуваннями й домігся, щоб ширина кожної кнопки відповідала розміру собачої подушечки. Звісно, він до останнього сумнівався, що пес виявиться ще й письменним, а ще — зумисне змовчав про те, що в його ПК є голосове управління. А ти диви!

На екранній стіні мигтіли проєкції новин і відео.

Найбільше пса зацікавили закони про обов’язкову стерилізацію цуценят.

— Ти ба, а проєкт людського контролю народжуваності Європарламент знову відклав! — сердито цідив він крізь зуби.

— Ну, а що? Повені, катаклізми, на планеті щороку тисячі гинуть, — спробував пояснити Самко. — В Україні мешканців багато, але наші постійно кудись переїздять, тож прогодувати тих, хто є, і місцева влада, і Євроюніон цілком у змозі. До того ж, навіть якщо заборонити народжувати наркоманам чи хронічно безробітним, у них тут же зберуться захисники. Мітинги там всякі, петиції, звинувачення в позбавленні людей їхніх прав.

Пончик сердито вишкірився. Після цього Самко вирішив, що краще не вступати в полеміку, а піти на кухню й розморозити кілька тушок хека. Або ні — ліпше двійко курячих стегенець. Вони хоч і дорожчі, однак не кожного вечора приймаєш удома хвостатого гостя!

— Кімнати для парування тварин устатковані онлайн-камерами. Ти ба, а в людей готелі, приватність! — линули з кімнати розгнівані вигуки Пончика. — Купити цуценя може кожен охочий, і ніякого контролю! Веганські корми для собак знову популярні — хто це вигадав узагалі?!

— А Донецьк цього року виборов місце Першої туристичної української столиці! — спробував послабити нервозність чотирилапого товариша Самко, з’явившись у дверях із рушником на лікті, огорнутий звабливими запахами. — Друге місце традиційно обіймає Львів, а третє несподівано дісталося Каневу.

— І що з того? — скептично примружив праве око Пончик. Принюхався. Скочив на рівні, потрюхикав на кухню.

— Ну, як що? Ти знаєш, скільки собак служило у війську? На самому тільки Донбасі п’ять пам'ятників вашому брату стоїть.

Куди ставити Пончикову миску? На підлогу? Але раптом розумаха образиться? На стіл? А як він тоді їсти буде, з лапами на скатертині? Врешті Самко здався й поставив-таки обидві тарілки на стільницю.

— І що з того? — пес упорав частування за три секунди, облизувався й то довше. — Нікого з наших спеціально не возять у такі місця, щоб прихилити голову перед тими монументами й ушанувати славетні здобутки предків. А самі ми вибратися не можемо. Згадай двері до лабораторії.

— А вам він треба, той туризм?

— А хто сказав, що ні? — іронічно підняв праве вухо Пончик. — Чи що потрібен? Ви, люди, створили для собаки роль “кращого друга”, який любить паличку, прогулянки та гризунці. Ще в ліжку повалятися. І більше нічого! Вважаю, що насправді це просто роль живої іграшки. Яку при небажанні можна просто викинути в притулок чи передарувати бабусі. І ніхто, ніхто навіть не намагався дізнатися, що нам потрібно насправді! Автомобілі навчили літати — не над водою, та все ж. Марс колонізували. А на тих, кого у віршах звете “братами чотирилапими”, усім досі плювати. І я з таким категорично не згоден!

У квартирі залунав дзвінок. Електронний браслет Самка тут-таки видав повідомлення від Нової пошти “до дверей”.

— Що за диво, я нічого не замовляв!

— Це я замовив, — незворушно відповів пес. — Ти ж не проти зробити першому розмовлющому собаці у світі невеличкий подарунок?

Пікнувши вшитим в правицю чипом над сканером, Самко отримав у неконтактне віконце невеликий згорток.

— Новий нашийник? — під уважним поглядом Пончика, в якому читалося його одвічне “у мене ж лапи”, він заходився розгортати жовтуватий ре-ліф папір.

— Ображаєш? Нащо мені цей атрибут охоронця? — зневажливо пирхнув пес. — У моїй рідній країні, між іншим, завтра важливе свято. І під час відеоконференції я хочу виглядати достойно! Добре, що в вас, людей, хоча б із собачим одягом проблем немає!

Врочисте засідання Парламенту Євроюніону 24 серпня 2120 року в самому кінці було призупинене безпрецедентним повідомленням — перший представник нелюдського Розумного Життя бажає особисто звернутися до земляків. Повідомлення йшло з серверу знаного інституту, під відео були відтегані схвильовані обличчя відомих учених, тож йому повірив навіть прискіпливий керівник Служби охорони.

У центрі найвищого (припіднятого за особистим проханням директора інституту) крісла Зали засідань виникла голограма собаки. Пес одразу привернув до себе увагу білосніжною вишиванкою, а також тим, що чемно привітався до присутніх чистісінькою українською. Електронні перекладачі тут же затріскотіли, доносячи те вітання англійською, французькою, німецькою. Хоча в декотрих присутніх функція перекладу була відключена — парламентарі знали цю мову ще зі школи.

Преса дружно розвернула об’єктиви відеодронів, бажаючи найпершими зафільмувати історичну мить. Забула навіть про свого улюбленця Даміана Дудаша, представника Угорщини, над котрим завжди висіла додаткова камера, старанно фільмуючи чергові мемні вислови чи жарти — власне, а чого ще можна було очікувати від одіозного політика, який навіть власне крісло свого часу отримав завдяки популістським гаслам і кумедним промовам, більше схожим на стендап-виступи?

— Шановні люди! — врочисто почав пес у цілковитій тиші. Востаннє так тихо тут було років сімдесят тому, під час повідомлення про стовідсоткове затоплення Венеції. — Радий представитися: Пончик Маринович, перший пес із офіційно діагностованим розумом, наближеним до людського. Прошу офіційного членства у вашій організації. Моя мета — лобіювання інтересів усіх майбутніх розумних чотириногих, у першу чергу, звісно, собак. Однак, за моїми даними, популяція котів та пацюків скоро теж поповниться мислячими індивідуумами.

Присутні помовчали. Врешті спікер, зрозумівши, що пес чекає відповіді, прокашлявся й видав з себе:

— Перепрошую, це трохи несподівано… Звісно, ми радо розглянемо ваше прохання. Однак протокол прийняття вимагає надання певної документації...

— Мене вже попередили, — схилив голову пес. — Тому сьогодні зранку я подав заявку до "Дії". Мене запевнили, що документи, а також громадянський електронний браслет для мене будуть готові через три години — у нашій країні з таким не затягують. У національності буде прописано “Canis lupus familiaris”, а от громадянство я обрав, звісно, українське.

— А ви, це… — кахикнув представник Швеції. — Які саме інтереси готові лобіювати в першу чергу?

— Звісно ж, право розумних тварин на доступ до інтернету. І на вільне пересування країною, а потім і земною кулею та планетними колоніями, скільки б їх у майбутньому не утворилося. І на добровільну згоду на грумінг! А ще варто було б поговорити щодо закону про обов’язкову стерилізацію вуличних собак і домашніх новонароджених цуценят. Як бачите, роботи в мене багато.

— А як же коти? — не втримався Даміан Дудаш.

— А що — коти? — мило схилив голівку набік Маринович.

— Ви дасте слово, що не розпочнете геноциду цього виду?

Пес важко зітхнув і відповів просто, не за протоколом:

— Я вам що — людина, щоб геноциди влаштовувати? І взагалі — хто вам сказав, що всі на світі пси ненавидять котячих? Мультики в дитинстві?

Представник Угорщини винувато замовк, ловлячи на собі насмішкуваті погляди голограм оточуючих.

— Отже, вельмишановний Пончику Маринович, — примирливо заговорив спікер, намагаючись повернути зібранню врочистий настрій. Як довго він чекав цієї розмови! Щоправда, представника Нелюдського Розуму уявляв дещо іншим, космічним, але з гуманоїдними рисами… Втім, то таке, юнацький вплив поп-культури. — Мене проінформували, що документи надійшли. Ми, звісно, проголосуємо вашу кандидатуру. Особисто я відкрито заявляю, що буду всіляко підтримувати ваше майбутнє членство у Європарламенті. Також і я, і мої колеги сподіваємося на плідну співпрацю й на те, що вашої благородної мети буде досягнуто якнайшвидше.

Ввечері, коли Самко погнав по інституту своїх роботів, він застав Пончика на підлозі його нового кабінету. Замість меблів тут лежав зручний топчан із відкрученими ніжками. На всю стіну розгорнувся проєкційний екран, яким пес спроквола командував.

— Ну, як пройшов перший славний день на новій посаді, новий громадянине? — посміхнувся прибиральник, посьорбуючи квас із улюбленого термоса.

— Усі так вітали, так раділи, так усміхалися! Одним словом, мене ніхто не сприйняв серйозно, — відповів йорк. — До речі, радій — буфет тепер працюватиме цілодобово. На ніч вони робота поставили, мого голосу він слухається. Так що запускай свого мийника й гайда — чипсів, бургерів замовимо. Я перевірив — на мій запит робот видає абсолютно все, навіть коньяк. А ще мені зарплатню призначили, хоч і символічну. Тож — пригощаю!

— Зате цей день — 24 серпня — буде офіційно визнаним Усесвітнім Днем Контакту з Нелюдським Розумом. Про це сьогодні по всіх новинах кричали, я стежив, — похвалився Самко, спорожнивши четвертий келих. — Наші інститутські від гордощів мало не пухнуть. Вони ж своїх британських колег на три ящики Хенессі обіграли! Ті божилися, що дослідження тварин нічого не дасть, істина — тільки на дні океану.

— У чомусь і ті праві, — зауважив пес, дохрумуючи миску сухариків зі смаком бекону. — Коли моя справа дістанеться до водойм, там теж заведуться розумні — ну, дельфіни, може, акули…

— То ти хочеш усіх-усіх тварин розмовлющими зробити? — зробив шоковані очі прибиральник.

— Ні, звісно! — пес від обурення аж розгавкався. — Ну, ти уяви собі — розумна корова! І дасть вона мені добровільну згоду зробити з себе котлети або ковбасу? Або розумні кури — то ми ж навіть про смак яєшні забудемо!

Він тяжко зітхнув.

— Залишилося тільки людям це вбити в голови. Щойно, коли ти зайшов, я читав про веганство. І суспільство, і лікарі, і вчені доводять, що споживання м’яса — нормально і здорово, але деякі люди — як затялися. Ціле покоління на рослинних харчах свого часу виростили. Ну, там далі виявилося, що діти не схвалюють дій батьків, і та хвиля сама собою заспокоїлася. Але такі течії в еру інтернету виникають стихійно і масово. От, може, вже просто сьогодні якомусь наївному людиську хочеться боротися за права овець, і заради цього він уже завтра вживить ягняті ген розуму. І що тоді? Звісно, моя хаз… Марина Григорівна наче й засекречувала свої розробки, але перший же хакер...

Пес підскочив на всі чотири (прямісінько на стіл, аж крихти в усі боки бризнули), пильно подивився в очі Самку — та так, що мурахи побігли. І повільно, чітко вимовляючи кожне слово, проказав:

— Так що, мій двоногий друже, мушу попросити тебе про послугу. Цієї ж ночі вся база знань цього інституту мусить зникнути. Краще — вибух, хоча стрімка пожежа мене теж задовольнить.

Прибиральник аж бутербродом удавився:

— Га? Який вибух, яка пожежа?

— Не скрізь, — спокійно проказав пес. — Переважно в серверній. Головне, щоб вигоріло там. До лабораторій із клітками вогонь, звісно, дійти не мусить, або ми завчасно все там повідкриваємо.

— Та хто мене… Тебе! В ту серверну!.. — почав було Самко, але Пончик перебив:

— Я — майбутній член Європарламенту, в інституті вже офіційно займаю посаду замісника директора-зв'язківця з тваринами. У мій браслет введені коди доступу до всіх дверей.

Кетчуп крапав на штани, але завжди охайний прибиральник цього не помічав:

— Але ж ти втратиш роботу!

— Я тобі що — людина, щоб панькатися через таку дурницю? — пирхнув пес. — До того ж, хто мене запідозрить, я ж Нелюдський Розум! А ти взагалі герой, врятуєш мені життя в пожежі!

Пончик скочив на стілець, сперся передніми лапами на стіл. Завдяки цьому його очі знову опинилися на рівні погляду людини.

— І взагалі, друже Самку. Ти ж наче казав, що таки полюбляєш м'яско, га? З чим ти оце бутерброд замовив, із шинкою? Ти мислиш повільно, я тебе не осуджую — вже яким родився. Але повір мені — всі ковбаски світу з сьогоднішнього дня під загрозою! Може, сервери інституту ламають от уже зараз! Так що за мною, бігом!

— Я не вмію влаштовувати вибухів, — занив хлопчина, поспіхом дожовуючи хліб — таки ж так, із ковбасою. Зіньківською, автентичною, соковитою, як мрія гурмана.

— Тобі й не треба! Візьми ось цей коньячок, ливони в увімкнений сервер — і готово, — заспокоїв його Пончик. Бачачи, що товариш іще вагається, пес аж загарчав: — Та я сам би це зробив! Та не можу, ти ж знаєш.

— А, так-так, лапи, — приречено видихнув прибиральник. Ковбаса в сьогоднішньому бутерброді була збіса смачною. Як і кава з молоком. Хотів іще цезаря з куркою замовити, та не встиг. До того ж, “урятувати світ” — як звучало, га? Але... — Але охорона, камери?

— Звук запису я “випадково” вимкнув ще годину тому. Потім поясниш, що пан замісник директора повів тебе в серверну, бо щось там таке внюхав, то й попросив про допомогу! — нетерпляче вигукнув пес уже від дверей. — А в самій серверній камер нема. Ну, хутчій!

— То ти ж залишишся єдиним представником свого виду? — хекаючи на східцях (все ж дві ноги — не чотири), вигукнув прибиральник.

— Думай головою, вона ж у тебе велика! — зверхньо гавкнув Пончик. — Потрібний генний набір у достатній кількості зберігається в морозильнику Марини Григорівни! А вона свій здобуток кому попало не вколе, вона ж із наших, з упевнених любителів шашлику! Я їй іще вранці очі відкрив. Розумна жінка, тут же списала з лабораторії всіх травоїдних від гріха подалі. Щоправда, через честолюбство не захотіла "свою майбутню Нобелівку" з серверу прибирати. То ми вже якось саменькі... А вже коли я законодавчо зупиню стерилізацію цуценят і кошенят, а потім доб'юся виборчого права для Canis lupus familiaris та Felis catus… О, повір, жодна тварина за веганські закони не голосуватиме! Осюди, осюди лий, і бігом же відскакуй!

Компактна металева машинка, обтикана кристалами й обмотана напівпрозорими дротами, люто зашипіла, заіскрила, після чого порадувала чорним димом. Вогонь жадібно облизнувся й заходився пожадливо пожирати всі здобутки Інституту, зібрані за останні сто років наполегливої праці.

— Але ж є ще онлайн-дзеркала, чи як їх там, — пригадав Самко, злякано відсапуючись за дверима.

— Ат, — відмахнувся пес. — Все, до чого був доступ через інтернет, я вже ліквідував.

Тривожно завила протипожежна сигналізація. Зі стелі закрапала вода. Самко знав — там, за дверима, розбризкувач “чомусь” запінено монтажкою, тож працювати він іще довго не зможе. Аж поки в “шафах” усе не вигорить повністю. Мабуть, у новинах розкажуть про диверсію — може, з боку східних країн. Не дивно: у такої розробки вже є і заздрісники, і вороги!

Пес потрюхикав до крила з піддослідними пацюками — рятувати від чадного диму чотириногих “колег”.

Простуючи за ним, Самко з подивом відзначав, що ні страх, ні муки сумління його не гризли. Більше того — він відчував себе на небувалому підйомі! То ось воно як — змінювати світ за одну-єдину ніч?

І тільки маленьку, мульку і трохи недоречну думку все не міг відігнати: “Цікаво, а якби першим заговорив не Пончик, а ота коза Берізка? Адже ж саме з неї починали експеримент. Плакала б наша ковбаса, хана котлетам. Ех, добре, що я її заради сміху квасом підпоїв, у бідолашної стався розлад шлунку, аж генну терапію припинили — подумали, що то організм поліпшення не приймає."

Так що будуть ще в нас і сальце копчене, і варенички з лівером. Хай навіть зусиллями випадку й не без допомоги нових хвостатих громадян.