Бажання для когось

Лежати набридло але й сил підвестися вже не було. Через критичну нестачу рідини в організмі язик розпух і прилип до піднебіння. Очі посушило настільки сильно, що здавалося ніби вони от-от, наче якась бісова виноградна, зсохнуться до стану зморщеної родзинки. Востаннє Яна пила на минулому тижні, коли в це, Богом забуте, містечко привозили воду. Тут майже нікого не залишилося, окрім неї, лежачої бабці в кілометрі від цього будинку, кількох безхатьків та незліченної кількості тварин, покинутих напризволяще. До того, як на голови мирних жителів почали падати бомби Яна також була безхатьком. Тільки-но сирота досягла повноліття, її, наче якесь сирливе кошеня, що напаскудило на килимку, випхали за двері "казенного дому". Нещодавно дівчина зайняла чиюсь покинуту квартиру, з вибитими вікнами та частково потрощеним градами дахом, і тепер вона була майже... щасливою? Бісова спрага псувала ілюзію (випещену мозком) гарного життя.

Останній запас води Яна віддала тваринам: вони час від часу підбігали до неї та лащилися, шукаючи в людині розраду. Дівчина, як ніхто інший, розуміла покинутих в примарному місті колишніх домашніх улюбленців — їй інколи теж не вистачало людського тепла. Будучи ще малою дитиною, Яна мріяла про домівку, маму і тата, а ще папугу який вміє розмовляти. Та це було настільки давно, що тепер ті дитячі фантазії здавалися якоюсь вигадкою, чиєюсь іншою мрією — не її. Єдине чим вона наразі марила — це жменькою води, росою на траві, літнім дощиком...

Десь вдалині пролунав рокіт грому. Спершу дівчина подумала, що то знову обстрілюють сусіднє село, та коли звелася на лікті та озирнулася на велетенську чорну діру, яка колись була вікном, Яна помітила блискавиці. Розкроєне ними чорне небо викликало на розтрісканих спраглих вустах зовсім крихітну усмішку. Суха шкірка луснула, на нижній губі виступило кілька крапельок крові. Злизавши їх, дівчина безсило завалилася на подушку та заплющила очі, щоб запобігти потраплянню пилюки. Коли пил влягся, а Яна відчула що може підвестися з брудного матрацу, вона сіла і звелася на ватяні ноги. Хто зна, можливо цього разу дощ не омине міста. Перед очами все пливло, але то таке, дівчині було конче необхідно потрапити у сусідню кімнату. Опираючись на стіну рукою і човгаючи черевиками, під якими хрускало бите скло та крихти бетона, вона зрештою це зробила. Поставивши пластикового бутля зі зрізаним верхом на апокаліптичний балкон, дівчина повернулася в ліжко і забулася тривожним сном. Сил, чекати на дощ, не було...

Прокинулася Яна від косих крапель, які вітер жбурляв з вулиці прямо на неї. Зливу вона успішно проспала, проте була впевненна, що воду тепер має. Пришкандибавши на балкон і нахилившись над повним бутлем, дівчина завмерла — їй усміхалася звідти незнайома мармиза.

— Ти хто? Якийсь бісів Капітошка?!

— Мене по всякому називали але так! — задзюрчав-захихотів приємний жіночий голос.

— Тоді як мені до тебе звертатися? — насупивши брови, сирота зайняла войовничу поставу. Вона більше боялася залишитися без води аніж цієї дивної істоти. — І якого дідька ти залізла сюди?

Посуха перетворила зазвичай врівноважену Яну на вкрай роздратовану та не налаштовану на ознайомчі розмови, злидню. Дитячий будинок навчив її відстоювати свої інтереси і нікому нічого не віддавати задарма. Максимум, на щось обміняти!

— Можеш називати мене живинкою. — мовила водяниста істота, плавно витікаючи з пластмасової ємкості. — Але якщо мені тут не раді, тоді я краще піду.

— Агов, зажди! — кинулася до неї Яна. — Де мені тепер взяти воду? Через тебе я помру!

— Он як? Якось я про це не подумала.

— А треба було б. Тепер ти мені винна три бажання.

Сирота не вірила в існування надприродніх істот. Вона ляпнула про бажання скорше інтуітивно, адже в казках всі загадують їх.

— Два. — почала торгуватися з нею вперта калюжка, плаваючи навколо порожнього бутля.

— Що? Чого це два?! — обурилася дівчина, тицяючи в прозору примару брудним пальцем. — Три, і це не обговорюється!

— Одне або нічого. — виструнчишись вгору і перейнявши поставу людини, живинка тепер мала вигляд ділової жінки, що стояла перед нею зі схрещеними руками.

— Дідько. — розпачливо пирхнула сирота, міркуючи щоб їй такого загадати.

"Надто мало часу на роздуми. Та й що лише одним бажанням можна змінити?.. Хіба що..."

— Якщо ти хочеш замовити когось вбити, то це не до мене. Я дух життя. — зруйнувала її ілюзії на швидке завершення війни примара.

— Ну раз пуйла і кацапів неможливо зжити, тоді допоможи старенькій бабці, що застрягла у цьому пеклі, вибратися звідси.

— І все? — здивовано загульгала водяниста істота, — Невже тобі не хочеться грошей, влади, безсмерття?

— Ні. Бо хочу залишитися людиною. — від іронійної посмішки знову тріснула суха шкірка на вустах, — Виконуй!

Блискавиця розкроїла світанкове рожеве небо, зовсім близько, в якихось десяти метрах від будинку. Яскраве сяйво засліпило очі, грім, що гучно вдарив по вухах, мало не розколов голови. З обох вух витікло щось тягуче і тепле. Втрачаючи свідомість, Яна захиталася і мляло промимрила:

— Дідько. Надто реалістично, як на сон...