Безсмертні

Ернест позіхнув й потягся до кнопки на великому пульті. Власне, Волосюк не звик послуговуватися такими от допотопними, на його думку, штуковинами, бо майже усе управління ро́ботами – особистими, робочими й громадськими - здійснювалося через чип на руці. Він оглянув гігантський стадіон, довкола якого копошилися машини та андроїди, й подумав, що ця пишнота давно вже нікому не потрібна. Але офіційні заходи вимагають свого.

Ернест почув шурхіт за спиною - підійшла Ванесса Еранько, світловолоса блакитноока жінка, яка відповідала за всі святкові ґаджети. Вона виглядала незвично, бо усі люди Землі мали темнішу шкіру й очі. Її комбінезон переливався візерунками в етностилі, досить приглушеними, адже діловий дрескод не передбачав яскравості. Треба ж, такі давні символи, а досі модні.

— Ернесте? А ти що тут робиш? — Жінка зупинилася на звичній для людей відстані (ближче могли підходити лише лікарі та андроїди) і вказала на місце за пультом. — Де Влад?

— Не рада мене бачити?

— Якась дивна реакція…. — Еранько збентежено покрутила головою – останнім часом все довкола йшло не так.

— Та що, — Ернест склав руки на столі й опустив на них голову — Непокоїть мене те, що коїться з іншими … Якась пошесть. Інфекція, чи що?

— Якби інфекція, вчені та лікарі давно би її вирахували.

— Ну, значить, прибульці наслали якусь капость!

Ернест сердито копнув ногою величезну стійку генератора спецефектів. Ванесса здивовано поглянула на колегу – такі вибухи емоцій не були для нього характерними. Та й загалом люди свої переживання спрямовували на віртуал, вважалося неприпустимим демонструвати нестриманість у суспільстві. Утім, останнім часом усі як на голках – здається, люди таки почали розплачуватися за технологію подовження життя. Але якщо Волосюк психує, значить, ще у формі. Бо першою ознакою нової хвороби є повна апатія, наслідок руйнування певних ділянок мозку. Цікаво, скільки Ернесту фактично років, недоречно подумала вона. Скільки ін’єкцій він пережив?

Ванесса стріпнула головою. Роботи добудовували величезну сцену. Підсилювачі звуку та збільшувачі картинки вже стояли про всьому периметру, до них ішов диригент техноркестру, на ходу поглинаючи екоїжу із флакона. Ванесса видихнула: і з цим працівником порядок. Хворі ж втрачають апетит, бажання рухатися й поступово помирають від наслідків депресії. Сама ж Ванесса була однією з пізніх дітей, останніх, народжених близько 2090-року, тому не потребувала поки що ЛонгЛайфу. Але її теж лякало те, що люди почали хворіти. Адже після 2090-го року діти перестали народжуватися. Для чого мучитися, піддавати материнський організм ризику, якщо люди майже не помирають і планета знову може постраждати від перенаселення? Ще й ці пологи, якась доісторична дикість, думала Еранько, хоч акт запліднення зробили до того повністю штучним. Тому не дивно, що жодна жінка не хотіла через таке проходити. А що тепер?.

Ванесса здригнулася від того, що хтось поклав руку на її плече. Вона здивовано обернулася – сьогодні все йде не за протоколом, немов у тих небагатьох старих фільмах, які комісія з толерантності допустила до перегляду.

— Ванессо? Я тебе гукаю-гукаю, ти про що замріялась? — розгублений Ернест стояв позаду неї. — Збирати усіх на репетицію?

— Так, авжеж… У мене все готово.

Ванессу залучили до організації свята як виконавчого директора агенції з надання розважальних та урочистих послуг. Все більше населення сиділо у віртуалі, який пропонував різноманітні розваги та відчуття на будь-які смаки, тому попит на реальні видовища був невеликим. Замовлення переважно надходили від офіційних структур, а Волосюк представляв адміністрацію Президента. Вони вже з пів місяця готували відзначення Дня Незалежності України. Якщо це святкування мине добре, то саме її фірма отримає підряд і на підготовку наступного, а це кругліша дата й гроші, відповідно, більші. Тоді Ванесса зможе нарешті піти у відпустку: відключити усі месенжери, а там, можливо, її черга підійде до відвідин справжнього, не відтвореного роботами у громадському басейні, моря. Адже пускали туди лише невеликими групками, дбаючи про збереження залишків біорізноманіття.

Ванесса блаженно відкинулася, уявивши собі те далеке й манливе море. Замріяний погляд її очей здивував Ернеста й змусив зашарітися. Треба ж, він і не знав, що здатен на таке почуття. Біологічно йому було під 40, але він вже мав одну ін’єкцію ЛонгЛайфу. Це небагато для ризику захворіти на апатичну депресію, як назвали нову напасть.

Нарешті зібрався виконавчий комітет святкування. Усього десять членів, шість жінок і чотири чоловіки. Ернест коротко поінформував присутніх про підготовку. Потім усі по черзі відзвітували про свою ділянку роботи. Окрім жінки в зеленому, начальниці відділу зв’язків із громадськістю. Вона тихо сиділа у своєму кріслі й дивилася на величезну жовто-блакитну кулю, що її накачували гелієм двоє мініандроїдів.

— Пані Елізо! Пані Елізо! — безуспішно намагався привернути її увагу головуючий. Ванесса згадала, що її батько теж колись обіймав таку посаду в міністерстві, він завжди комунікував з купою людей. А нині – яке спілкування? Задати алгоритми новиннєвим двигунам – та й усе. Не дивно, що ця жінка така інертна, точно не перепрацьовує. Але ж чи вона глуха?

Раптом Ванесса відчула, як її долоні спітніли: що як це …. От саме те…. Вона ще ніколи не бачила жодного хворого на власні очі. Лише «чорні» новини були джерелом інформації про чуму ХХІІ-го століття, як її вже встигли охрестити.

Ернест вже непротокольно торсав Елізу за руку. Та звела на нього очі:

— Що таке? Що….

— Пані Елізо, чи все готово для завтрашнього інформування про нашу подію?

Ванесса напружено чекала на її відповідь – ну ж бо! Скажи, що все давно готово, що ти просто втомилась від роботи! Інші учасники засідання теж насторожено стежили за колегою.

— Я…. Я почала, але…. Та кому воно все треба?. . Я … завтра…. лише трохи….

Еліза дезорієнтовано потрусила головою, її погляд згас. Ернест перевів подих. Глянув на зблідлу Ванессу, обвів поглядом інших членів оргкомітету, в очах яких читався переляк. Вони інстинктивно відсунулися від жінки в зеленому, бо хоч і пишуть, що це незаразне, але ж вчені так і не знайшли протидії, а, отже, береженого Бог береже. Раніше берегла система медицини, а тепер знову хочеться під захист вищих сил. Але Ернест не міг просто відсунутися – головний він. Надіслав запит у «швидку», урядовий сектор і не без труднощів добився від заціпенілої Елізи розблокування доступу до новиннєвих двигунів. І саме вчасно, бо двоє санітарів підбігли до неї й повели з собою до медгелікоптера.

— Я впевнений, що наші вчені винайдуть щось для протидії. цій хворобі.

Ванесса усвідомила, що Ернест звертається до неї, заспокоює. Вона раптом піймала себе на думці, що ледь не вперше за все доросле життя почувається зляканою. Ванесса видушила з себе усмішку, мовляв, все гуд, ай ем профешенл. Але насправді не розуміла, що робити далі. Хвороба почала забирати все більше людей. Вона раптом відчула себе неймовірно втомленою – і злякалась: невже ж і до неї торкнеться чорне щупальце апатичної депресії?

— Колеги, пропоную завершити на сьогодні, — Ернест ніби читав її думки. — Гадаю, все, що мали зробити, ми зробили. Завтра усе пройде на найвищому рівні, я впевнений, — Ернест широко усміхнувся, як у підручнику з масових комунікацій. Із прощальними жестами інші члени оргкомітету підвелися, їхні стільчики зникли у боковій ніші. За кожним прилетіли аероскейти. На майданчику лишилися тільки двоє відповідальних.

— Що ж, до завтра. Ер-Андроїд пригляне за погодою та безпекою, мені нема що тут більше робити, — Еранько зробила прощальний жест рукою й раптом, несподівано для самої себе, додала, — бо удома вже зачекався на мене Пухнастик.

— Пухнастик? — Волосюк здивовано здійняв брову. — Це, певно, домашня тваринка?

Ванесса, дивуючись із самої себе, ледь не продемонструвала напарнику світлопроєкцію своєї морської свинки. Певно, стрес так повпливав на її поведінку. Тримати живих істот удома було надто рідкісною місією, спрямованою на збереження видів, ще рідкісніше було комусь про це говорити, окрім ВетСлужби, що жорстко контролювала умови утримання. Але Ванесса мріяла про море й прагнула когось живого удома. Що вочевидь було надто дивно для людей 22-го століття, які давно не потребували постійної компанії інших істот. Ходили, щоправда, чутки про якусь колонію на віддаленому острові, де люди досі жили родинами, але «чорним» новинам не надто можна довіряти.

Ванесса без слів розвернулася й пішла до своєї аеродошки, що вже крутилася біля підніжжя рідкокристалічної сцени.

— У мене теж удома є Альфа! — гукнув їй навздогін Ернест. Ванесса не відреагувала, він знизав плечима, подумав, що треба замовити своїй вівчарці ще корму й подався готувати пресвідео на завтра замість Елізи.

На ранок увесь Київ був огорнений світлострічкою, на якій блимали величезні літери «З Днем Незалежності, Україно!» Усім поодиноким перелітникам пропонували біотортики із жовто-блакитними топінгами, знижки в чипокрамницю, мерехтливі звукошлейфи з бадьорими святковими маршами та інші традиційні атрибути урочистостей.

Але головною родзинкою стала демонстрація запуску зорельоту «Chumak-2120».

— Усі спроби колонізації інших планет були припинені після катастрофи 2050-го року, коли вибухнув зореліт «SF-2047» з аероустановкою, спричинивши масштабні зсуви на Марсі. Тоді Міжнародною конвенцією були заборонені польоти далі Місяця, а зусилля ООН спрямувалися на збереження природи на Землі та покращення людського життя. І ось, завдяки новій технології, розробленій українськими вченими Іриною Ярославко та Олексою Кричевським спільно з ірландськими та камбоджійськими колегами, буде надрукована нова космічна сторінка людства! Україно, слався на віки та галактики!

Спікерфон вимкнувся, Ванесса перевела подих. Тепер по небу попливли відеофрагменти – будівництво зорельота, тренування космонавтів, зоряна карта неба, усміхнені вчені, державні символи України. Потужні динаміки вибухнули звуками аплодисментів, що ними нагороджували українці винахідників через канали аудіозв’язку. На сцені з’явилася голограма Ірини Ярославко. Вчена мала на собі скафандр дивного лілового кольору, певно, звикла до нього через постійне перебування у космолабораторії.

— Шановні співвітчизники! Від свого імені та імені колег хочу подякувати вам за підтримку! Сьогодні «Чумак» злітає увись. Хай і наша держава лише зростає й упевнено мандрує у майбуття!

Знову вибух оплесків. Ванесса подумки набрала повідомлення до Волосюка: «А де інші вчені? Де їхні голограми? Мали бути!». «Вони захворіли ще раніше, скасували навіть їхню віртуальну присутність. Ніхто не хоче про це говорити, щоб не псувати свято» — прийшла у її мозок негайна відповідь чиновника АП. «Чорт забирай все це!» — подумки вилаялася Ванесса, попередньо відключившись від мислечата.

Далі виступав Президент України, представники інших країн. Потім увімкнулися кадри запуску зорельота. «Що ж вигадають на наступний День Незалежності?» прилетіло питання від Ернеста – «виростять зябра людині?» Ванесса надіслала голосовий сміх у відповідь. Ще трохи – й обідня перерва. Можна би було перейти на автоматичне ін’єкційне живлення, але смачна їжа лишалася однією із традиційних розваг, тож жінка не бачила сенсу відмовляти собі у цій матеріальній насолоді. «Тобі замовити щось у морересторані?» надіслала вона імпульсивне мислеповідомлення, потім швидко наказала месенджеру «Скасувати!», але у скроню стукнуло «Так, чудова ідея! Дякую!». Отож, напарник не образився на таке грубе порушення приватності. Святковий настрій таки дається взнаки.

Доки увесь світ стежив онлайн за польотом «Chumak-2120», Ванесса та Ернест обідали штучним м’ясом кальмарів і салатом з ламінарії. Говорили про новий парк водного та небесного пірнання, обмінювалися досвідом волонтерського збирання отруйних грибів на півночі, сміялися із жартів, що їх зачитував гуморандроїд. Обоє час від часу викликали у повітря командну панель, перевіряючи кожне своє поле роботи. Все йшло за планом і наближалося до завершення. Далі святкування продовжуватимуть у приватному порядку. Але Ванесса розслабитися повністю не могла собі дозволити. Завершувати офіційне дійство мав поліфонічний славень, у тому числі виконуваний новим імітатором голосу «Вібрація-2120». Цей ґаджет обіцяв мегапотужне звучання й був особистою гордістю Ванесси, яка пів року пиляла розробників, щоби встигнути до 24-го серпня. Нова технологія вимагала обережного ставлення, адже таке поєднання кристалів та лазерів могло спровокувати потужний вибух. Але все вийшло! Жінка пригадала, як вперше почула його саунд. Він реально «качав» навіть звикле до різних спецефектів вухо людини 22-го століття. Батько пишався би нею, чомусь подумала Ванесса. Він її вчив завжди досягати мети.

Зазвучали фінальні побажання. Спікерфон оголосив запрошення підвестися й покласти праву руку на серце. Підходячи до центральної сцени, Ванесса та Ернест виконали потрібні маніпуляції, налаштувалися на урочистий лад. Еранько пошукала очима сріблясту мінливу кулю, яка повільно плавала довкруж динаміків. Гримнули перші акорди. Й раптом від кулі навсібіч полетів сніп яскравих іскор – це вибухнула «Вібрація-2120»! Лунала музика, але чудовий, збалансований потужним саундкомп’ютером хор електронних голосів пропав! Як?! Сотні випробувань!!! Хоч би ніхто не постраждав! Ванесса інстинктивно кинулася до сцени, але Ернест схопив її за руку – до місця займання вже бігли пожежні андроїди. На сцені раптом матеріалізувалося кілька фігурок у довгому вбранні, що розвівалося на вітрі.

— Це ще збіса хто? — вилаявся збоку Ернест. — Такого у програмі не передбачено!

Він побіг до пульта, натиснув кілька кнопок – і до непроханих гостей кинулися андроїди-охоронці. Ванесса з жахом спостерігала, як їх розривало від металевої трубки, з якої стріляв високий чоловік у вишитій сорочці та з густою бородою. Це взагалі було щось за останні роки небачене – усю агресію давно брали на себе симулятори віртуальної реальності, потреб на когось нападати ніхто не мав. Андроїди-охоронці існували для того, щоб нагадувати поодиноким перелітникам про приватну власність або відводити диких тварин подалі від людської інфраструктури. Зброя переважно зберігалася законсервованою для можливих космічних польотів. А тут таке, як у давніх фільмах… Ернест кинувся до сцени, але Ванесса несподівано ухопила його за руку.

— Не йди!

Ернест розгублено дивився то на неї, яка міцно тримала його за руку, то на сцену. А там білява жінка з гордою статурою, схожа на Ванессу, піднесла до рота кулю-мікрофон. Мелодія гімну вже завершилася. А Ернест хутко вимкнув трансляцію на сервери світу. До сцени почали стікатися спецурядовці. Та чоловік зі зброєю жестами наказав їм не рухатися. Над місцем святкування закружляли пресгелікоптери та поодинокі борди топблогерів. Волосюк здогадався увімкнути захисний купол над сценою. Чоловік з чорною бородою заметушився по сцені, знайшов точку живлення, прикладом зброї розтрощив її. Сцена знову оголилася.

Ернест зрозумів: що би не сталося, це побачить увесь світ. Хіба що залучити таємний відділ…. Але такого рівня доступу Волосюк не мав.

Бородань збіг зі сцени, підбіг впритул до Ернеста, скомандував:

— Вмикай аварійне живлення! Запускай музику ще!

Ернест хотів було заперечно похитати головою – він не мав права на таке, але Ванесса раптом зблідла, похитнулася й прошепотіла знекровленими губами:

— Тату?!..

Ернеста ніби струмом пронизало. Цей порушник порядку – Ванессин батько?. І сама Ванесса з ними у зговорі?! Але шок жінки спростовував ці підозри. Ернест, не тямлячи себе, задав параметри аварійного живлення, побрів до пульта й натиснув «Повтор». Знову залунали величаві звуки вступу. Люди на сцені взяли кожен по кулі-мікрофону – й далі сталося таке, чого вже кілька десятків років ніхто не бачив: вони почали співати! Самі. Відкриваючи рот. Напружуючи голосові зв’язки. Прибула поліція, яка останнім часом існувала «напровсяк», розгублено застигла довкола сцени, бездіючи.

Ще не вмерла України

Ні слава, ні воля, — виводили новоприбулі чоловіки й жінки, зливаючи свій спів у потужне суголосся. Від цього мурашки йшли тілом більше, ніж від усіх останніх саундмейкерів, разом узятих. А душа зачудовано стрепенулася – простору! Простору! Вище!

В Ернестовій голові крутилися різні визначення типу «гармонія», «лад», «торжество», стукали клапті рваних мислеповідомлень із центру «Вимкнути пульт!» «Всі світові новини зараз транслюють нас!», «Світ зачаровано слухає наш гімн!» «Тебе звільнено!», але він не міг відвести очей від людей на сцені, тримаючи ліву руку на серці.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду!

Гімн завершився. Ернест глянув на Ванессу – та стояла, пильно дивлячись на біляву жінку.

— А мені сказали, що вони з батьком загинули…. — прошепотіла Еранько. — А вони увесь цей час десь жили…. Берегли давні традиції, вони це так називали…

Ванесса кинулася до сцени, але поліціянти перепинили її. «Це може бути небезпечно!» плив на костюмі поліціянта застережний напис.

Ой, як же ж було ізпрежда віків

Ой, дай Бог, — далі продовжили співати хористи. Загалом проспівавши ще кілька дивних пісень, доки всі спантеличено слухали їх, виконавці відступили, лишивши на сцені біляву жінку. Камера автоматично взяла її обличчя зблизька, і Ернест із подивом помітив мережку зморшок біля її очей та нитки сивини у косі.

— Українці! Жителі усієї планети! Я знаю, що ви мене зараз слухаєте! Наша цивілізація досягла певних успіхів, навчилася продовжувати життя, літати у Космос, винайшла розвинених роботів! Людство повсякчас розвивалося! — Білявка взяла паузу, усі здивовано переглянулися, отямлюючись від співу. — Але якось так сталося, що ми, люди, втратили себе, втратили духовний світ, свої традиції, розкіш спілкування. Ми хотіли набути безсмертя - а досягли бездітності. Прагнули позбутися фізичної праці – й перетворилися на амеб. Тяглися до зірок – і розучилися любити, обіймати, цілувати одне одного.

Преси та блогерів довкола стало ще більше. До сцени намагався пропхатися Президент, але бородань не пропустив його. Наземна публіка невдоволено загуділа.

— Вам це здається огидним – обіймати іншу людину? Ні, огидно – це кохатися з андроїдами та сподіватися на дозу ЛонгЛайфу, який пригнічує в людині бажання дати нове життя! Ми прийшли, щоб звільнити вас від павутини штучності, в якій заплуталося людство! Так, ми всі смертні, усі помремо, і без ін’єкцій дуже швидко! Але перед цим мусимо дати життя іншим, молодим, тим, хто наново переживе красу цього світу й радість буття! І наше безсмертя – в наших дітях!

Динаміки виплюнули на приголомшених глядачів перші несміливі оплески. Потім залунали короткі фрази схвалення усіма мовами світу, автоперекладачі ледь встигали передавати їх українською. «Вона діло каже», «Я що – плачу?», «Ми самі стали як роботи», «Як неймовірно вони співали!» та інше. Урядовці в чорному вже вимикали динаміки та стягували співаків зі сцени, ті навіть не пручалися, певно, віддавши усі сили аудіовибуху. В останньому зашелестіла німецька новина, перекладена українською, - «хворий на апатичну депресію зацікавився піснею! Це прогрес!».

— Ми винайшли ліки від цієї хвороби! — закричала жінка. — Але часу в нас мало! Людство має народжувати дітей та відмовитись від занадто довгого життя!

Жінку вже тягли зі сцени. Бородань кинувся на її захист, духопелячи спецпризначенців своєю зброєю. Йому в груди полетіла срібляста голка, чоловік похитнувся та упав. Повітря розітнув розпачливий Ванессин голос. Але цього часу вистачило, щоби жінка встигла застрибнути в сріблясту капсулу – й та розтанула в повітрі, доки гелікоптери урядовців долетіли до неї. Урядовці хапали інших її спільників. «Оце так технології!»— недоречно подумав Ернест, відтягуючи Ванессу від сцени.

…Упійманих відлюдників-повстанців знищив таємний відділ. «Ніхто не має права посягати на безпеку та життя людей», - пояснив Прем’єр-міністр у своєму виступі. Урядовці усіх країн намагалися вилучити записи співу бунтівників, але вони передавалися через піратські сервери, що виникали швидше, аніж реклама на безплатних відеогостінгах. Німецький науковець позбувся ліцензії за спроби лікувати співами українських підпільників апатичних хворих, написали офіційні новини, охрестивши його шарлатаном. Хоча кількох таки вилікував, і після цього його взяли у надсекретний відділ ООН, де він заявив, що апатична депресія стала віддаленим наслідком багаторазових ін’єкцій ЛонгЛайфу, стверджували «чорні» новини. День Незалежності Україна відзначила справді незабутньо, іронізували топблогери, яких не торкнулася апатична депресія. Тих, яких торкнулася, підпільно лікували українські співаки.

…. Ернест підвів голову – його здивував промінь денного світла. Чоловік здивовано потер шрам від видалення чипа – давно він не бачив сонця, давно втратив лік часу. Його камера була такою, як в історичних фільмах про минулі століття, – темною, брудною підземною кам’яницею. Він укотре подумав про те, що заховати безутішну Ванессу в себе вдома було поганою ідеєю, адже доньку злочинця розшукували як могли. Отож, і його засуджено тепер за опір владі. Тій владі, до якої нещодавно – чи давно? належав і він. Ернест згадував, як вони тікали, доки на вулицях панував безлад, викликаний появою повстанців на святкуванні. Як кілька місяців переховувалися від спроб арешту. Але одного разу він проколовся, засвітившись у місті, й дуже швидко без суду та слідства його відіслали ні, не відбувати покарання, а просто не потрапляти зі своїми шкідливими ідеями до інших членів суспільства. Ексурядовець лише сподівався, що Ванесса встигла таки заховатися і не страждає, як він. Тільки ця думка підтримувала його у притомному стані.

Але звідки ж світло?... Андроїд привозив йому їжу та необхідні медикаменти лише вночі, щоб ніхто не бачив, де його поховано заживо.

— Ти там довго сидітимеш, гобіте? Пів року пронидів! Вилазь! Чи там теж апатичною депресією страждаєш? То зараз тебе полікую!

Весняночко, весняночко, де ти зимувала,

У садочку на кленочку сорочечку прала!

Шокований Ернест упізнав дзвінкий голос. Незграбно схопився за мотузяну драбину, майже навпомацки видряпався нагору. Вечірнє сонце осліпило його, він, мружачись, побачив Ванессу. За нею стояло кілька людей у вишиванках і зі зброєю. Жінка усміхнулася Ернесту, а потім поклала долоні на свій помітно округлий живіт.

— Ходімо, у нас попереду купа справ! Та й Пухнастик з Альфою зачекалися вже.