Потайник

В дитинстві мені розповідали багато чудернацьких та незвичайних оповідок: про старі обряди та звичаї, про духів природи, що населяли землю довкола та про дивовижних і, іноді, моторошних істот. Однією з таких був Потайник.

З'являвся він лише вночі і лише у місячному світлі.

Буває, якщо прокинутися серед ночі, можна побачити невеликий, дитячий силует у місячній доріжці. Волосся його коротке та розтріпане, сліпучо білі прядки спадають на золоті очі без зіниць.

Він завжди стоїть нерухомо і дивиться на того, до кого прийшов.

У маленькому кулачку, що ледве виглядає із широкого рукава старої сорочки, видно різнокольорові нитки. Вони живі. Плетуться, затягуються, іноді кидаються до сплячого, але Потайник тримає міцно. Ці нитки – темні, глибинні бажання людських душ, що прагнуть бути втіленими і водночас жадають руйнування свого власника.

Потайник вдивляється пильно і дослухається до дихання того, кого прийшов навідати. Він чекає. Чекає, коли бажання увійдуть у людський сон, аби...

Золоті очі Потайника змінюють колір – абсолютний чорний. Він бачить бажання і різко викидає вперед свою маленьку долоню!

Болотно-зелена нитка звивається, як зранена змія. Вона намагається вирватись, повернутись назад до підсвідомого, але якщо Потайник піймав її, вороття не буде.

Міцно затиснута в кулаці – заздрість – з часом очиститься і стане частиною білосніжного вбрання Потайника.

Його очі знову золоті. Час іти.

Я вже давно доросла і ви можете запитати, чому я повертаюся до цієї старої історії. Справа в тім, що зараз на мене дивляться золоті очі. Але дивина навіть не в цьому... Чому він підходить до мене?..