Квіти

Кажуть, нема мудрішої істоти, ніж Бог. Кажуть, Бог ніколи не помиляється. Тому що Бог має життя, рівне людській нескінченності, і безліч часу для споглядання світу. Проте в мого народу є історія про Бога, що не був мудрим; про Бога, що робив тільки помилки. Про істоту, що скоріше нагадувала диявола, аніж ікону для поклоніння.

Він зійшов з неба торжественно. За його спиною сяяло сонце, руки тягнулися до людей внизу, і усмішка манила до себе. Тоді кожен, хто його бачив, думав однаково: "Це і є Бог".

Так, він мав силу над цим світом. Він знав людські душі і вмів ними маніпулювати, вмів створювати та зупиняти природні лиха. Але навряд чи його дійсно можна було назвати Богом. Він маніпулював людьми лище щоб бачити, як руйнується щастя. Він створював засухи та потопи, щоб чути страждання землі, та ніколи не припиняв їх сам. Його лицем блукала лише посмішка.

Проте він не був всемогутнім.

І врешті решт маленькі люди обрали померти, але потягнути його за собою в могилу.

В ту епоху ріки сповнилися крові, а землею проросли чорні квіти, які тепер звуться Soitrunueg daph — "кров бога". Відчайдушні крики смертників досі лунають полями серед тих квітів.

Відтоді мій народ ворожий до релігії. Ми самі собі господарі — як у найдавніші часи, коли віри в істоту, яка вирішить всі наші проблеми, не існувало. Та якщо раптом пам'ять зітреться, якщо раптом кров бога зів'яне й зникне під землею… тоді він прийде знов.

І я не знаю, чи вдасться нам перемогти, як тисячі років тому.

Бентежний запах квітів з кожним роком все більше розчиняється в повітрі.