Там, де світить сонце

Він прокинувся саме вчасно, щоб застати світанок, що лився з вікна навпроти.

Розплющивши очі, зажмурився та всміхнувся світлу, що повільно підповзало до спальні — сонячне проміння от-от підбереться до тюлю з блискітками, який так любить його дружина, і додасть сяйва. Жінка досі спала. Він же завжди прокидався рано — звичка з часів довгих років вчителювання, а як відомо, звичок не так легко позбутися.

Він знов усміхнувся. День обіцяє бути чудовим. У вечірніх новинах передавали дощ, але, на щастя, синоптики помилилися з прогнозом. Тим паче, що сьогодні субота — вихідний день. Вони з Ларою обов'язково повинні використати його на повну перед тим, як знову почнеться робочий тиждень і вони поринуть з головою в шкільне життя. Прогулянка, поїздка до батьків, кіно врешті-решт? «Не можна жити лише роботою», — завжди повторювала Лара, і він з нею цілком погоджувався. Однак не завжди міг дотримуватися цього правила на практиці.

Все з тією ж усмішкою безшумно встав, одягнувся і побрів до ванної; потім до кухні, щоб заварити кави і приготувати сніданок. Вирішив не будити дружину, щоб дати їй виспатися. Крім того, готує омлет він часом краще за неї, — це вона так його підбадьорює. А він щоразу вдає, що вірить.

Поснідавши, вимив посуд і пішов назад до спальні. Годинник на стіні наполегливо рухав стрілками, перетворюючи хвилини на години. Дружина все ще спала. Вона завжди була «совою», могла спати до полудня. А він завжди чекав, коли вона прокинеться.

Йому подобалось так думати.

Хвороба Альцгеймера ще не забрала усі його спогади, але він уже чимало забував. Багато чого не пам'ятав зі свого життя: що дружина дев'ять років як померла; що він вже давно як на пенсії; а відсьогодні почав сприймати бажане за дійсне, приймаючи дощову погоду за сонячну. Йому подобалось жити там, у тому часі, з тими людьми, поруч з якими було так добре. Хвороба дозволяла це. Фактично переносила туди. Була квитком в один кінець. Але це не мало значення, адже там він усміхався, там він був щасливий.

І там завжди світило сонце.