Віра

Чи важко не вірити в Бога? Особливо якщо ти його архистратиг?

Цього ранку, коли все почалось я перебував в стазисі. Мабуть, останній раз, коли я міг спокійно спати. Це не звичайний людський сон. Простір, в якому не існує нічого: ні часу, ні виміру. Науковці придумали для нього цю незвичну назву. Хоча, що вони можуть знати про місце, де ніколи не були і бути не зможуть? Люди звикли вигадувати, те чого не знають і вірити в те, чого не бачили.

Коли я прокинувся, то Київ вже охопила паніка. Війна справа для мене звична. З ким я тільки не воював за моє довге життя головнокомандувача Його війська. Але цього разу Він заборонив нам втручатися і використовувати наші ангельські навички. Ні, це не крила, німб та вогняний меч — нічого подібного ні в мене, ні в моїх побратимів немає. Цю легенду вигадали юдейські писаки, аби надати нам грізної антропоморфної форми. Головна наша зброя — це віра. Ми не мали права керувати свідомістю людей, але ми могли вселяти в них віру. А це насправді велика сила, якщо ти володієш нею вправно.

Я першим не підкорився Його наказу. За що мене одностайним рішенням вищого небесного керівництва позбавили всіх ангельських регалій і залишили в людській подобі на завжди. Всі ці херувими та серафими просто підлабузники і нероби, які сидять в своїх високих кабінетах і вирішують долі людських істот, навіть ні разу не спустившись в їхній світ. А для чого їм це? Кожен день народжується сотні тисяч нових людей, сотні тисяч помирають. Такий Божий промисел — спрямований до найбільшого блага всіх його створінь. І я в це вірив. Цілу нескінченність.

Льотчик запасу, що оперативно повернувся до повітряних сил України — такий аватар я обрав для свого земного життя. Для людей я став героєм легенди про Привида Києва. Мої небесні побратими не залишили мене самого — тисячні черги до військкоматів в перші ж дні війни були тому підтвердженням. Багато ангелів, які вірили в людство і прагнули захистити мирне життя на цьому клаптику земної суші, що називалась Україна, покинули свої ангельські домівки і стали до бою пліч-о-пліч з людьми. Заради одного — перемоги.

І ми перемогли. Одного дня все це закінчилося: сирени, ракети, вибухи, вбивства. Натомість люди отримали тільки новий День перемоги. І більше нічого. Я ніколи не думав, що буває щось гірше за людську жорстокість — байдужість. Коли я здобував для Нього звитяги одну за одною для мене не були важливі наслідки кожної з виграних воєн. Жертви, руйнації, майбутнє переможеного народу та нації-переможця. Все це здавалося таким нікчемним на фоні вічності всесвіту. Та після перемоги глобальні проблеми відійшли далеко на задній план і я залишився наодинці сам з собою. Я опинився в порожнечі, в такому звичному мені стазисі тільки на землі.

Я говорив до Нього, я молився Йому, як ніколи, коли був Його “правою рукою”. Але Бог перестав зі мною спілкуватися. І я також більше не звертаюся до Нього. Коли я був архангелом, то єдине що мною керувало — це була віра в Бога. Коли я став людиною, борцем за свободу та правду, то єдине, що мені додавало наснаги — це віра в людей. Але що робити переможцю, який втратив їх обидві?

І зараз в перервах між ранковим лікуванням студеним душем і вечірніми побоями санітарів я запитую себе тільки одне.

Чи важко не вірити в Бога? Особливо, коли ти людина.