Залізні екзоскелети

Скільки він тут працював? Півроку? Рік? Століття?

Ні. Століття точно ні. Трішки менше.

Місяці два.

Ярополк відкинувся на спинку крісла і закинув ноги на стіл. ВаК-44 (або просто Вася), один із роботів-працівників – такий голубоокий і такий блондин, що сплутати його з людиною було б неможливо – вже прибирав у приміщенні і витирав стіл тричі за сьогодні, але хіба неживій бляшанці буде важко поприбирати ще раз?

Годинник в окулярах повільно відстукував хвилини до кінця зміни. Тік. Тік. Тік. Якогось співака минулого сторіччя теж так звали – «Тік». Бабуся колись розповідала.

Тік. Тік. Тік. Тік…

З кожним днем ставало дедалі важче контролювати пориви «Та до сраки це все, я звільняюся!», але Яр тримався зі всіх сил. Аж кісточки біліли, так тримався. Бо навряд чи йому пощастить знайти місце з такою захмарно-високою заробітною платнею і таким вузьким колом обов’язків ще раз в найближчі роки.

Брудне панорамне вікно (хлопець вважав, що пункт «підтримання чистоти у кабінеті» у контракті (це ледь не єдине, що він звідти запам’ятав) означає, що він повинен витирати пил і підносити сміття до сміттєпроводу, а все інше не входить у його компетенцію; хоча щиро не розумів, чому це не можуть робити роботи) навпроти столу виходило в цех, – Ярополк часто зрівнював своє робоче місце з наглядацьким у в’язниці (завдяки йому тепер це приміщення всі називають «наглядальня») – де, як і завжди, мурахами бігали туди-сюди працівники BOG Inc.. І люди, і роботи. По доріжках, підтримані повітряними потоками, один за одним пропливали деталі: руки, ноги, грудини, голови… У перший свій робочий день від цієї картини він гепнувся без свідомості і боляче вдарився об станок. Лише потім Туз пояснив, що це – лише частини екзоскелетів, обтягнуті екошкірою.

Яр прихрюкнув і почухав потилицю.

Звикнути до того, що кожного дня ти бачиш роботів у розібраному стані було трохи… Важкувато. Особливо, коли ти оточений ними з самісінького дитинства. Реформа «Жива Освіта», започаткована гетьманшою Крисанією Вовковою, вступила в дію якраз тоді, коли Яр пішов у перший клас. Їхня група стала першою у школі, хто вчився за новою програмою – абсолютно без вчителів-людей. Усі предмети вели роботи. Тепер цим вже нікого не здивуєш: у Ярополка майже всі університетські викладачі з залізним екзоскелетом, а хто ні, через рік-два все одно потрапить під скорочення.

Але свого часу сконструювання перших роботів і введення їх у вжиток спричинило прорив. Люди ще в двадцятому столітті створили їхні перші прототипи, але після Третьої Світової все скотилося у пошуки способів виживання на зруйнованій планеті. Довгоочікуваний прорив у застої того періоду розвитку, коли все, на що був спроможний людський мозок, він вже давно показав, а всі наступні «відкриття» були нічим більшим, ніж самоповтором. Так Туз казав. А Ярополк звик Тузові вірити більше, ніж самому собі.

Цікаво, а як самим роботам працювати з, по суті, розібраними собі подібними? Вони взагалі щось думають про це? Вони взагалі спроможні думати?

– Ярополку, – голос із рупора під стелею змусив його відволіктися від думок, – тобі потрібно здати звіт до восьмої години вечора.

– Ти це повторюєш вже вп’яте, – секретар закотив очі.

– Я нагадую.

– Я пам’ятаю.

Хлопець зіщулився. Ольга, звісно, була дуже корисною, і навряд чи він справився би без постійних нагадувань і роз’яснень, але інколи її скрупульозність дратувала. Ярополк чудово розумів, що сам штучний інтелект, насправді, нічого не може, і навіть періодичність нагадувань їй вже давно встановив Старк, але до сих пір не зумів відівчити себе вважати її цілком реальною надокучливою колегою. І ставитися відповідно.

– Сьогодні 23 серпня 2120 року. Сьома година вечора. Температура у цеху, – як і звично кожної години почала рапортувати Ольга, – 18 градусів за Цельсієм, – ці ж слова вибилися червоними літерами на табло при виході. – Температура в робочих кабінетах – 23 градуси за Цельсієм.

Туз казав, що Ольга була першим роботом Власника BOG Inc., названа на честь його матері-українки, але, на жаль, невдалим. За чутками, що розказували його колеги на останньому корпоративі, її «тіло» закоротило від дощу, і залишилася лише програма штучного інтелекту. На основі її «мозку» згодом розробили ті, які вживляють в сучасних роботів, а саму Ольгу зробили помічницею на фабриці – єдиній в Україні, світі і діаспорах (зокрема на Марсі та Місяці).

Чому Власник не продав виробництво, а вирішив розробляти усіх роботів на одному заводі лімітованими серіями – неясно. Туз рекомендував не задаватися цим питанням.

Ярополк особливо і не задавався.

Чесно кажучи, йому було абсолютно все одно. Поки платять – супер.

Яр взяв крекер, перекинувши декілька скляночок з якимись незрозумілими рідинами, що Туз тут залишив, тихенько «упс»-нув і махнув рукою – трансльований в окулярах годинник перемкнувся на стрічку новин.

Заголовки зі дня на день майже не змінювалися: «Мітинги у НША, Нью-Вашингтон у вогні, президент мовчить (Марс)», «Директор Wowwwwood вимагає звільнення режисера фільму «Залізна Людина 12» Даракото Квентіна за відкритий расизм (Земля)», «Мітинги у Празі (Земля)», «Заколот у Росії (Земля)», «Рецепт найсмачніших плациків (Марс)», «Протестувальники у Зімбабве вимагають свободи для комуністичного лідера Теофіля Орлова (Земля)». Бунти і протести. Бунти і протести. Навіть на Місяці протести. Кожного дня одне й те саме.

Дістали вже.

«Підготовка до Дня Незалежності України (Земля)».

Ярополк всміхнувся. Точно, завтра ж вихідний. Треба буде сходити з Тузом в кіно.

«На підготовку до Дня Незалежності 2120 планують витратити близько 70 млрд юнітів. Як повідомляє прес-секретар Старшинської Ради Ігнатюк Власій, більша частина з них піде на Марс та Місяць».

Знизу прикріплялися фото начисто прибраного ро́ботами Києва. Якщо уважно придивитися до лівого куточку, можна було з легкістю побачити рік 2103. Яр це помітив – але вирішив не зважати.

Ро́боти. Роботи працювали нянями в сім’ях його друзів, офіціантами в його улюблених кафе, продавцями в супермаркетах, доставщиками, вантажниками, прибиральниками, вели дитячі гуртки і секції, були навіть військовими і поліцейськими – Туз казав, що на розробку і виготовлення одного робота-поліцейського йде близько восьми місяців, але вони існували й існують!

А тепер доводиться бачити їм подібних розібраними…

І тут двері його кабінету відчинилися.

Ярополк вдавився. Він не чув скрипу сходів, настільки старих, що будь-який дотик до них викликав гучний різкий звук. Туз мав цілковиту рацію, коли садовив юнака у це крісло, що їх поскрипування заздалегідь попередить про будь-якого гостя, званого або непроханого. Піднятися по них з робочого цеху – єдиний можливий варіант потрапити у «наглядальню».

Але чомусь Яр не чув, як підходив цей старий.

Він стояв на порозі і з цікавістю озирався. Його обличчя було сховане в тіні від широких полиць. Лише круглі баранячі очі поблискували в світлі різнокольорових лампочок. На ньому не було робочої форми – ні чорних штанів, ні сорочки з іменем. Лише біла, ніби лікарняна роба закривала повністю все його кістляве тіло.

– Я… Можу чимось Вам допомогти? – звернувся до нього Яр, привстаючи з крісла.

Старий закліпав.

– У вас відчинено?

Ярополк знітився. В сенсі «відчинено»? Він ж не кафе якесь, а секретар і адміністратор, до чого тут «відчинено»? Яке в біса «відчинено»?

Хто це взагалі? А якщо хтось важливий, а він наговорить зайвого, і потім полетить з роботи, як корок з пляшки? Де ще йому платитимуть просто за те, що він сидить в кріслі і спостерігає, як батрачать інші?!

Чому Ольга мовчить? Зазвичай вона попереджає, коли хтось наближається до дверей. Хоча це і було непотрібно до сьогодні, бо він давно вивчив ходу всіх, хто міг до нього зайти, і по скрипу сходів чудово розрізняв, хто крокує цього разу.

Зловивши думку за хвіст, хлопець дав собі уявного ляпаса. Ну звісно! Він сам попросив Старка забрати цю функцію! Сам собі яму вирив. Молодець. А старий пердун лише радий старатися.

Хлопець сконфужено пробігся очима по кімнаті, ніби намагаючись знайти підтримку в стінах, зам’явся, але все ж почав:

– Ну…

– Так-так, звичайно, відчинено, – Туз нізвідки виріс в коридорі за спиною неочікуваного гостя і прийшов на допомогу. Прошмигнув у «наглядальню» і провів старигана до стільця. – Заходь-заходь, сивобородий…

Але перш кинув на Ярополка спокійний погляд. Мовляв, все під контролем.

– Яре, будь лялечкою, принеси чаю. Він, мабуть, уморився, піднімаючись по сходах... – а коли той вже швидко виходив у коридор, схопив за рукав і зашепотів, протягуючи свою карту доступу: – Іди в лабораторію і принеси настоянку хлороформу. А ще краще – приведи сюди кістляву жопу старого пердуна. І скажи хай включить Ольгу.

– То Ольга не працює? – аж зрадів Яр.

– Іди вже!

І силоміць виштовхав колегу за двері. Хлопець встиг почути лише здивоване старецьке «Що? Сходи? Які сходи?».

***

Ярополк голосно вилаявся, випавши із труби на перший поверх і спіткнувшись об власну ногу. Заклало вуха. Він ніколи не розумів приколу з «повітряними ліфтами» – набагато комфортніше ж просто телепортуватися. А так, почуваєш себе сміттям в трубопроводі. Невже важко було поставити щось зручніше? Цьому ліфту, напевне, вже років сорок! Навіть в нього у під’їзді стоїть телепортатор.

Яр встав на ноги, отряхнувся і скинув сорочку. Від парноти і жари на найнижчому поверсі влаштовані у скроні чіпи зовсім не рятували, горіли жовтим – «рекомендовано покинути ту зону, де ви наразі знаходитесь» – хоча перепади тиску відчувалися не так сильно, як, наприклад, в електричці до Марсу.

Як ці розумники виживають у такій жарі? У них їхні величезні мізки не плавляться? Невже важко було помістити свою лабораторію трішечки вище?

Фабрика BOG Inc., як і всі будівлі Землі, була збудована високо над рівнем суходолу (раніше, бабця казала, щось подібне називалось «рівнем моря»… Якби Яр тільки знав, що таке «море»), і трималася на левітаційних подушках вже багато поколінь. Вигадати нічого кращого так ніхто і не зміг. Та і необхідності не було – все ж працює.

Але нижні поверхи на фабриці все ж були. І найнижчий з них – лабораторія – стояв прямо на поверхні Землі. Її ще називали Дно.

Земляни подалися на небо дуже давно, ще в епоху Затьмарення, що прийшла за Третьою Світовою. Минув час, але міста так і залишилися висіти в повітрі. Міцні левітаційні містки з'єднували між собою житлові будинки та громадські заклади – повсякденне життя йшло високо над землею. Останні покоління вже зовсім не спускалися вниз, і чули про Дно тільки з уроків і лекцій.

Бабуся казала, що через це небо зубожіло на багато сотень тисяч зірок.

Ярополк роззирнувся. Довгий коридор, в якому він опинився, по інтер’єру нічим не відрізнявся від інших частин фабрики. Залізні стіни, залізна підлога. Вона мала систему охолодження (датчик зліва), але зараз вона чи то перезавантажувалася, чи то просто відключилася, бо Ярополковим ногам було так само жарко, як і йому самому. Залізна стеля. Яскраво горіли попід нею лампочки. Вздовж по периметру на рівні очей розтягнулися вузенькі віконця.

Навпроти – величезні броньовані двері.

Ярополк склав долоню піддашком і виглянув у вікно. У будь-яку сторону, куди не кинь оком – скрізь було одне й те ж. Найнижчий поверх стояв на високому пагорбі біля величезного гострого каменю заввишки у вісім метрів (про це сповістили окуляри, коли Яр навів на камінь погляд). Попелясто-жовтий пісок покривав землю аж до самого горизонту. То тут, то там визирали гострі уламки розколотих валунів. Хлопець ледь зміг розгледіти в них бувалі будинки. Ні дерев, ні кущів, ні цивілізації – лише почорнілі товсті пеньки стирчали з сірої маси.

Ярополк зітхнув і потер обличчя рукою. У приміщенні було не просто жарко, – стояла спека виснажливіша ніж Марсіанське літо, хоча він знаходився тут всього декілька хвилин.

Перед тим як прикласти карту допуску до панелі, Яр вирішив все ж її роздивитися: нечасто випадала можливість дізнатися більше про замкнутого Туза. У нього самого карти все ще не було (а після випадку з бамперкулями й бути не могло).

ПІБ: Туз Сергій Лафрензійович

Вік: 25 з.р.

Рівень допуску: В

Код чіпу: 888-3-5938-М

Серійний номер робота (за наявності): -

Планета народження: Марс

Країна народження: Україна (Марс)

Місце народження: Жаданівська область, м. Богданів

Планета проживання: Земля

Місце проживання (прописка): Україна (Земля), Революційна область, м. Новокідрукськ

Ярополк не стримав здивованого сміху і ледь не впустив карту. «Сергій»! Оце дурне ім’я! Тепер зрозуміло, чому Туз просить називати його по прізвищу.

Двері розкрилися, наче пазур якогось звіра.

Ярополк сміливо ступив у темряву.

***

Два місяці тому.

– А я тобі казав, що це мале хлоп’я наробить діл.

У спорожнілому складі, – імпровізованій залі зібрань, – їх залишилося троє. Всі поспішили втекти з-під важкого погляду Старка. Ярополк зловив себе на думці, що теж не проти піти – його сміливість випарувалася, варто було їм зі Старком залишитися один на один. Але Туз стояв рівно і навіть не ворушився.

– Не розумію, чого тобі не йметься, – заговорив Туз, закриваючи юнака плечем. – Все цілком чесно: Яр відпрацьовує лайно, яке накоїв, і після котиться ковбаскою. Збитки відшкодовано, всі щасливі. В якомусь сенсі він навіть у виграші залишиться – гонору позбавиться, в мізках добавиться. BOG Inc. вміє лікувати гарячі голови!

Старк спробу жарту не оцінив. Воно і недивно. У нього темніє і без того смагляве обличчя, а пальці біліють крейдою, настільки сильно він стискає кулаки. Ярополк шумно ковтає гарячу слину, але лишається на місці.

– Пару хвилин тому мої слова на цій фабриці не обговорювалися. Не пам’ятаю, щоб наймав protégé.

Ярополк заховав голову в плечі. Тільки другий тиждень, а він вже діл наробив на непоганий строк. Ніхто йому не сказав, що не треба чіпати ті двері! Хто ж знав, що вони розгерметизують бамперкулі!

Старк, головний інженер, вчений, менеджер, розпорядник і людина, на чиїх плечах трималася вся фабрика, ненавидив зелень. Ненавидив вчити цю зелень, приглядати за нею, а коли Туз привів ось це ходяче непорозуміння – зразу зрозумів, що від нього будуть проблеми. І не прогадав.

***

Ярополк торкнувся стіни у повній темряві коридору. Вона була вкрита слизькою в’язкою субстанцією, яка зразу прилипла до руки і тягнулася, ніби цементний слайм (ним зазвичай будинки укріплювали. Ярополк знав, бо його батько колись працював будівельником).

З гучним гуркотом ввімкнулося тьмяне світло.

Під ногами було мокро. Навіть такому нетямущому, як Ярополк, здалося дивним це протиріччя: на Дні — несусвітня спека, біля труби — жара, а за дверима — вода під ногами і слизькі стіни. І чим ближче хлопець підходив до потрібної йому вивіски персональної Старкової лабораторії, тим вологіше ставало.

Він знав побудову найнижчого поверху, хоча й чисто теоритично – план поверхів був одним з того небагатого, що Туз змусив Яра вивчити.

Він знав, що, як пройде наліво, потрапить до котлів і звариться заживо. Так Туз казав. Знав, що перші сині двері, які в тьмяному світлі старих ламп здаються сірими, ведуть до Старка. Але перед тим, як заходити, варто чотири рази постукати, щоб він знав, що це свої — це теж Туз казав.

Ярополк намагався дотримуватися оптимістичного погляду на речі. Він не сумував за тим, що трапилося в минулому і не турбувався про те, що могло статися в майбутньому. Він був чесним, і, як багато чесних і порядних людей, думав, що всі інші теж чесні. Він довіряв Тузу, Старку і випадковим перехожим.

Крізь вологу він швидким кроком попрямував до Старка, двері лабораторії якого вже виднілися на горизонті довжелезного коридору. Зосередившись на своєму дорученні, повторюючи про себе «настоянка, Старк, Ольга, настоянка, Старк, Ольга», Яр мало не спіткнувся об старого сірого вовка, що лежав біля порога лабораторії.

Вовк загарчав. Ярополк ошаліло відскочив назад.

– Хороший песик, – гмикнув хлопець.

Вовк підвівся. Шерсть на загривку стояла дибом. Його губи розсунулися в гарчанні, показуючи жовті, але дуже гострі зуби. Лише тепер Ярополк зміг розгледіти, що вони металеві. Робот.

Волога повністю просочила робочу сорочку. Він стояв по щиколотку у воді.

Ярополк зробив ще одну спробу обійти вовка.

– А хто тут у нас хороший песик? – пробубонів він і потягнувся погладити робота по голові. – Хто хороший хлопчик?

Цокіт металевих зубів ледь не залишив секретаря без руки.

Зневірившись пройти до дверей, Ярополк вирішив спробувати по-іншому. Він думав, що постукає у стіну. Вовк думав, що він не постукає. Вовк мав рацію.

Ярополк не міг піти. Тільки не без настойки і робочої Ольги. Кричати з коридору було не дуже ввічливо, але в даних обставинах це було єдине, що залишалося зневіреному.

– Старий пер- Я хотів сказати, – Ярополк запнувся і почав знову: – Старку! Пане Старку! Старк!

Після короткої тиші у дверному отворі з’явилося обличчя. Сухорлявий літній чоловік з прибраним в пучок сивим волоссям не дуже підходив під кличку «Старий пердун». Гострі яструбині очі впилися в мокрого нещасного Ярополка.

Його серце впало в п'яти, які до цього часу покривав товстий шар води. Потім він почув скрегіт панельних замків. Двері розчинилися навстіж. Вчений схилився над роботом. Вовк перекинувся на спину, і старий взявся чухати йому пузо.

Ярополка він зустрів незадоволеним стогоном.

– Тебе ще тут не вистачало. Чого тобі, kid?

Яр залився буряково-червоною фарбою. Він гадав, що історія з розгерметизованими кулями Старком давно забулася, а кличка «kid» була ним дана всього на один день. Що ж. Він помилявся.

– Чого ти приперся? – повторив старший.

– Настоянка, – промовив він нарешті, отямившись від подиву і сорому. – Якась настоянка… Я- Я забув, яка. І Ольга…

– Ольга перезапускається, – відрапортував Старк. – А настоянка тобі нащо? Я не хочу платити ще п’ятдесят тисяч юнітів за споювання малолітніх, – роздратовано заявив він.

– Там якийсь чолов’яга до нас прийшов… Туз казав принести якусь настоянку.

– А, настоянку хлороформу. Знову цей дебіл привів на фабрику непотрібних людей, а мені від них позбавлятися, – старий явно натякав на нього самого. – Піду принесу, – Старк оглянув Ярополка і гмикнув: –Я б запропонував тобі увійти, сховатися від води, але б’юсь об заклад, ти відмовишся.

Яр заглянув за його плече всередину лабораторії. Диван і тепла воднева лампа біля стіни виглядали заманливо, але потім хлопець побачив череп на залізному столі посеред кімнати – людський череп з іншими кістками навколо. Хлопець розгледів ребра і таз.

Ярополк зробив крок назад.

– Ні, Старку. Дякую, Старку, але мені й тут непогано.

Але той його вже не чув: перевертав вверх дном шафи і шухляди.

Постояти у компанії робо-вовка Ярополкові не вдалося: Старк нагромадив хлопця колбами, які по якійсь причині не можна було класти ні на стіл, ні на підлогу. Старий шукав потрібну пляшечку, здавалося, всюди, а коли чергова спроба провалювалася, голосно ричав, як роблять це марсіанські (Туз робив так само. Можливо, це пов’язано з особливостями клімату – Ярополк не знав).

– Де ж вона може бути?! – з крайньої правої шафки почали летіти якісь по-дивному зшиті маленькі папки. Яр ледве встиг зловити їх і притиснути до себе. Одну, що лежала лицевим боком догори, нехай і дригом, він уважно оглянув.

– «П’ят-над-ця-ти-річ-ний, – по складах прочитав Яр, – ка-пі-тан». Жуль Верн.

– Боже, kid, хто тебе української вчив? А, – Старк всміхнувся своїм ж словам, – точно. Туз же ж. Дебіл.

Старий захихотів. Вовк згорнувся на ганку, не зводячи неживих жовтих очей з хлопця.

Ярополк проігнорував єхидність в голосі старшого, як і всі його наступні слова. Вся його увага була прикута до невеликих сіро-зелених причинених дверей на лівій стіні. Їх закривала тюллю якась пошматована тканина. З приміщення за ними тхнуло рибою і спаленим м‘ясом.

– А що ось там? – запитав Яр, перехоплюючи з худих Старкових рук предмети.

Той замовк і повернувся до пошуків флакону з настоянкою. Весь ентузіазм, з яким він поливав брудом Туза, миттєво зник. Учений навіть не збирався відповідати на поставлене запитання.

– Це якась комора? – допитувався хлопець. – Холодильна камера?

– Ти і так в курсі, нащо питаєш?

Ярополк по-дурному покліпав. Якби він знав, хіба питав би? На планах цього приміщення всередині лабораторії не було.

Старк закотив очі і прочеканив:

– «Родове відділення». Потримай, – і всучив хлопцеві в і без того набиті руки різнокольорову склянку. А через секунду викрикнув: – Yes! Знайшов! На!

У долоні Ярополка з’явилася невеличка біла пляшечка. Місця на руках не вистачило, і Яр впустив усі інші речі на підлогу. Старк знову закотив очі – він робив це так часто, що вони скоро точно не викотяться назад.

Ярополк одним рухом змів усі вцілілі колби і впихнув їх назад до шаф. Міцно тримаючи в долоні пляшку з настоянкою, він просунувся по битому склу до дверей.

Чим ближче хлопець підходив, тим сильнішим ставав сморід. Він бив по очах і шкірі. Ярополкові довелося прикрити рот рукавом сорочки. Ідея відчиняти двері тепер здалася йому дурною – але ж Старк не заперечує, не свариться. Якби це було небезпечно, він би точно повідомив.

Яр потягнув двері на себе.

Ярополк ніколи не бачив на вулицях безхатьк, пияк, наркоманів чи ескортниць. Не бачив взагалі нікого, хто міг би хоча б чисто теоретично порушити закон. Найбільшим гріхом вважалося невігластво – і Яр потрапляв якраз під нього. Бабуся розповідала, що раніше не було нічого дивного в тому, щоб зустріти непритомну людину на вулиці, або безхатька, що риється у сміттєвому баці. Мовляв, кожен тоді виживав, як міг. Але поступово всі жителі провулків зникли, звільнивши лавочки і сквери.

І тепер, дивлячись на клітки (Господь, вони з дроту? Звичайного дроту? З якого століття взагалі вони тут? Двадцятого?!), Яр замислився, чому саме.

— Це люди? — обережно запитав він.

Огидний сморід клубою вдарив юнакові в обличчя. Потьмянілі сині плити на стінах і стелі, гранітна підлога, довгі залізні столи і дзижчання надокучливих мух – це все показувало, що приміщенню багато десятків років. Можливо, воно було збудоване ще за тих часів, коли люди ходили по землі.

У тих, хто лежав на стальних столах у світлі білих ламп, не було ознак життя. І силуетів голів теж не було. Яр не хотів про це думати, тому вирішив, що йому просто здалося. Що тільки не привидиться?

– Що з ними трапилось? – зашепотів хлопець. Старк зітхнув. Здавалося, йому було справді шкода наївного юнака, але ця ілюзія розбилася об єхидну посмішку.

– Ти думав, пункт «для створення роботів з найбільш наближеною до людської поведінкою використовуються живі матеріали» в умовах й інструкції просто так написані? – вчений не стримався і розсміявся. – Ти контракт сракою читав?

– Це законно? – зашепотів Яр. Старк глянув на нього, як на хворого – з жалем і скорботою.

– Ну, дивлячись, як подивитися. По марсіанським законам – ні, по місячним – так. Та годі тобі, don’t be ridiculous, – вчений махнув рукою. – Це все одно не люди.

– А хто ж, як не люди?

– Це сміття. Ліниве, безробітне сміття.

Для Ярополка роздуми були явищем непритаманним, тому голова через декілька секунд мовчання почала боліти. А, можливо, у скронях било через запах.

Старк не встиг в черговий раз закотити очі – його погляд зупинився на одному зі столів. Вчений пулею промчався повз юнака, ледь не збивши його з ніг, так швидко, як могло його дряхле старе тіло, і зник у сутінках кімнати.

Ярополк ніколи в житті не чув таких слів. Старк лаявся марсіанським діалектом української, марсіанською англійською, простою англійською, місячним діалектом і ще бозна-якою мовою. Він бігав повз непритомних – Ярополк дуже хотів вірити, що вони просто непритомні – людей і щось шукав. Він схопився за голову і викрикнув:

– Прокляття!

Погляд пробив у Ярові дірку.

– Той… Той мужик, якого Туз привів, – віддихуючись, повільно заговорив старший, – він… Він…

– Туз його не приводив, – відповів Ярополк унило. Його очі все ще були прикуті до того, що залишилося від людей. – Не схоже на те. Він здивувався так само, як я...

– То чого ж ти зразу не сказав?! – взревів той. – Він був у біле clothes, як і ці всі useless bastards?!

Ярополк, що до цього англійську чув рідко, – вона вивчалася, але у їхній школі, через близький кордон з наддержавою Китаєм, все ж віддавали перевагу китайській, – ледь зміг згадати переклад сказаних слів.

– Кажи, покидьку землянський!

Яр не змін видавити з себе ні слова – лише кивнув.

– Трясця… Fuck! То чого ти стоїш?! Бери сраку в руки, ідем забирать!

***

– І… Давно BOG Inc. цим промишляють? Відловлюють ні в чому не винних людей і їхні клітини використовують для створення дешевої робочої сили у вигляді залізних екзоскелетів? Це якийсь новий рівень рабства.

Туз поклав лоба на долоні. Інколи Ярова тупість перевершувала сама себе.

– Ти контракт, який я тобі в руки всунув, коли на роботу тебе влаштовував, сракою читав?

– Вау, у вас зі Старком одна клітина мозку на двох?

– Зрозуміти не можу, чого ти кричиш. Ми так робимо вже багато років. Тебе щось не влаштовує? – Туз погладив шерсть робо-вовка, що мирно лежав під ногами.

– Людей вбивають. Дійсно, чого б це Ярополку кричати?

Вони сиділи у лабораторії. Старк зник у «Родовому відділені» разом з вже непритомним старцем. Його історія була сумна і, як виявилося, банальна для цього місця: втратив роботу, запив, опинився на вулиці, опинився не в той час не в тому місці… І тепер подарує свій мозок якомусь роботу-прибиральнику.

– А з яких пір в тобі прокинулася відповідальність? – пішов з козирів Туз. – Все життя пробув безхарактерною амебою за бабиною сукнею, а тут зненацька героєм себе побачив?

Туз часто розповідав Ярополкові історію, як той мало не помер, і як він врятував йому життя, коли медсестра повідомила його матері, що немовля народилося кволим і майже мертвим. І люб’язно порадила залишити його помирати. Туз прибіг до його бабусі, і та забрала внука до себе. Краще так, ніби бути викинутим на вулицю. Він завжди трохи злився, що Яр не виявляв належної подяки за це.

Ярополк зненацька задумався над тим, що і його мозок міг бути використаний для створення якогось робота, не встигни Туз вчасно.

– Ми даруємо цим безпорадним нове життя, – зглянувся Туз і пригладив хлоп’яче скуйовджене волосся. – Вони всі корисні для суспільства. Набагато корисніші, ніж в тих ролях, в яких були до цього.

Яр сидів на жорсткому стільці, турбуючись за названого брата і за себе, сподіваючись, що Старк не провозиться довго, і роздумуючи, чи варто йому довіряти. Може, йому захочеться додати кісток до своєї колекції. Може, він пішов за сокирою…

Двері відчинилися так несподівано, що Ярополк підстрибнув.

– Що, малята, поговорили? – хрипло розсміявся він і скинув з рук у переробку криваві рукавиці. Потім звернувся до наймолодшого: – Що, kid, твоя душевна організація припинила бути такою тонкою?

– Іди до виходу, – наказав Туз. – Я наздожену тебе.

***

«Віднині 24 серпня увійшло в історію не лише як День Незалежності України. Цьогоріч Україна уславилася також героєм Ярополком /читати далі/».

Туз вдавився ранковою кавою і ще раз прогорнув стрічку новин в окулярах. Їхнє виробництво відправили на вихідні на честь Дня Незалежності…

«… працівником BOG Inc… кривава махінація… захмарні ціни… невинні жертви…»

– Ярополку! – взревів він. – Ярополку, курва! Ти хоч розумієш, що ти накоїв?! У нас немає роботи, мале ти собаченя! Гроші, Яре, де ми братимемо гроші?! Та нас посадити можуть, ти розумієш?!

– Знайдемо іншу роботу, – всміхнувся той, ховаючи посуд до шафок. – Не посадять, я все владнав.

– Та ти!

– Що я? Поставив життя вище за юніти?

Туз набрав повні легені повітря, щоб закричати на всю квартиру. Можливо, щоб до біса вигнати названого брата. Але йому не дали видати ні звуку: у двері хтось голосно постукав. Чотири рази.