Валентинів день

Сніг замітав білий світ, і я, одягнувши теплі штани, не нові, але такі зручні ботинки, прогрузаючи у заметах, таки йшла, всупереч завірюсі. У цьому снігопаді губилося все, місто, час, дні тижня, це була всепоглинаюча зима, у якій лишалася я наодинці зі своїми думками, спогадами і несміливими мріями. Мрій було якось критично мало, і я старалася про це не думати.

-Ха, криза середнього віку? - лукаво усміхнувся він, чоловік, якого я памятатиму завжди, грайливий, дотепний і провокатор ще той.

-Не дочекаєшся, - ображено буркнула йому у відповідь і штурхнула, щоб впав у сніг, кучугури були якраз підходящі.

-А от і не попала!- жартівливо усміхнувся він, як завжди, чого-чого, а отого нестримного пустунства у нього вистачало. У нього було все, якщо чесно, зріст, фігура чоловіка, довгі ноги, очі з бісиками, харизма, гострий розум і підхід до мене.

-Ненавиджу, сука, як же я тебе ненавиджу, - кинула я йому крізь зуби, але це ненавижу не означало ненависті, воно означало величезну любов, яку я носила у собі до нього, єдиного чоловіка, який впявся мені іскоркою у серце. - Я ненавиджу тебе, чуєш! Так сильно, за те, що ти пішов, назавжди пішов! Сльози зволожили очі.

-Тю, таке придумала! Глянь, сніги, світ, ми поряд, чого тобі ще треба? Якого ти рюмсаєш?

Я його знову штурхнула, але він виявився вправнішим, підняв мене і ми упали разом у сніг. Я була дуже на нього зла, десь так само, як і любила, і тому не знала, чи мені його цілувати, чи набрати снігу і заліпити йому у обличчя. Він жартував, смішив і заводив, і я подумала, поки ми ще не замерзнули остаточно у цьому снігові, таки я йому надеру вуха, щоб знав, як лишати мене без своєї уваги і любові.

-Ваааа, Вітуля, не треба! - грав він роль жертви, коли я розходилася не на жарт. Сніг у обличчя, за комір, шапка злетіла, я нікого жаліти не збиралася, я глушила біль втрати і розпачу його фізичним болем.

-А от і не дістала! - показав жартівливо язика і перевернув мене у сніг, борюкалася, але він грав не гірше. Сніг за комір-сумнівне задоволення, ну а секс на снігу, як колись я типу там фантазувала, лежачи в теплому ліжку, то взагалі кошмар. Ага, три рази на снігу, трясця. Коси у снігу, обличчя розпашіло, руки мерзнуть, за шиєю сніг, що починає неприємно танути. Ні! Ні! І ще раз ні!

Він ляг поруч на снігу і ми лежали і дивилися на небо, яке було не видно, бо сніг падав і падав, і ми лежали і розводили руки і ноги, малюючи янголів.

-Вставай, пора відігріватися, - він допоміг підвестися, і я його ще раз штовхнула для профілактики.

Я не злилася, але ще не вилила свого болю, той штурханець був остання крапля.

-Айда пити какао! - пустотливо запропонував він, і я кивнула. Голос почав від переохолодження потроху сідати.

У маркеті відвідувачів майже не було, люд сидів по домівках, і лише ми, мокрі, обліплені снігом, намагалися обійтися без зайвих розмов з персоналом, мялися біля автомата, який готував смачний гарячий шоколад.

-Слухай, ну навіщо ти пішов, га? Жив би собі, чесно, мені було б важливо знати, що ти гаразд, я б ніколи тебе не забула і так, якого хріна ти помер? - сказала йому подумки.

Він чув усе, але мовчав.

-Іди сюди, сказала йому я, і взявши за шкірки, поцілувала. Це тобі, щоб ти знав, що я ще можу цілувати, кохатися, бути навіженою і живою. Це тобі, щоб ти навіть не сумнівався, що ця ніч напередодні Валентинів дня мною начаклована, бо я відьма, і я можу тебе воскресити бодай у пам'яті. Я можу, бо я знаю, що ти той, кого я полюбила багато років тому, і інший поки не прийшов, щоб я таки не займалася цими протиприродніми справами, не сходилася з ким попало..

-Вітуля, не починай, я тобі вже не раз казав, є кращі за мене!

-Я чекатиму, хай приходять, я хочу цього, я буду терплячою і гарячою, сильною і відважною, я житиму і знатиму, що вони є.

-Насолоджуйся зараз, шоколадом, тим, що промокла, і відчуваєш жар і мороз, відчуття, вони безцінні, і коли ми борюкалися у снігу, я знав, що холод, жар, азарт і мороз відчуваєш лише ти. Тобі ж хотілося давно бешкетувати, і я прийшов у цю магічну ніч.

-Ти правий, я давно вже не драйвувала з капітаном піратського корабля, Джеком Горобцем, яким був ти. Незбагненний і непередбачуваний, веселий, кмітливий, щедрий і безстрашний.

-Ой, допивай вже свій шоколад, і додому тебе проведу, бо ще у хурделиці заблукаєш, завтра ж на працю, а у тебе ще трохи і лихоманка розпочнеться.

-Яка там лихоманка? Мене лихоманило лише від тебе поки, а пляшка рому вдома є, після гарячого душу, з лимоном, думаю, буде айс.

-Моя ти розумашка, - обіймає він мене і ми ідемо отак через хурделицю, повз пустий скверик до мого будинку.

-Обійму тебе, дай, - я міцно обіймаю його, як колись, стаючи навшпиньки, і він мені тепло дихає на вухо.

Навколо світ приховує завіса снігу, і лише світло ліхтаря відбиває тінь, мою тінь, яка вміщує солодку пам'ять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.