Тихе бурмотіння

Я обережно пройшов коридором до дверей кімнати в кінці. На плитці повсюди була біла штукатурка. Вона вкривала все рівномірним шаром, як сніг, і лише мої кроки потривожили його білий килим вперше за довгий час. Загалом, все лежало так, як було покинуте господарями. Окрім тиньку, більш нічого в порожньому коридорі зі стінами персикового кольору не видавало того, що його власників вже немає.

Двері кімнати були пластиковими з матовим склом. За ними клубочилась пітьма, яка завжди так лякала мене. Проте, зараз потрібно було увійти всередину. Я обережно торкнувся дверної ручки…

Вона легко піддалась і двері, гучно скрипнувши відчинились, впустивши світло з коридору в кімнату. Перше, що впало в очі – це вже звична в’язка рідина на голій бетонній підлозі. Проте було ще щось… Знайома густа тривога і легкий сморід. А ще ледь чутне бурмотіння, до якого я вже почав звикати.

Я намацав рукою вимикача на стіні й за мить лампа блимнула, освітивши похмурі закутки.

Кімната була десь п'ять квадратних метрів, проте здавалась навдивовижу просторою: вона була майже порожньою. Де-не-де, у в'язкій рідині плавали іржаві цвяхи – залишки того, що колись було паркетом. Під стіною справа, в кутку – прямо навпроти мене – лежав, колись розкішний дорогий матрац з ковдрою і подушками. Тепер він був напівзанурений в гидку коричнювату рідину, від якої його вже не відчистити. Проте, постіль нас все одно не цікавила…

Я відвів погляд вліво від огидних плям, стримуючи відразу. В іншому дальньому куті, принаймні тепер, нічого не було, проте з мого боку зліва таки стояло щось цінне – на металево-скляному журнальному столику примостився відключений від мережі старий телевізор. На стіні, біля якої це все стояло, було зашторене чорним невелике вікно.

Я зробив крок в кімнату, переборюючи небажання вставати в цю бридоту. Хотілось глянути, що за вікном, хоч вірогідно там була лише стіна іншого будинку. Рідина огидно хлюпнула, на щастя не потрапивши на одяг.

Бурмотіння стихло.

За секунду я був вже біля вікна.

На мій великий подив, ззовні мене засліпило сонячне проміння: виявилось, що будинок був крайнім і на своєму рівні, і у своєму ряді, а це вікно виходило якраз на захід. З несподіванки на душі стало на диво тепло і радісно, а лагідні вечірні промені заспокоїли мене, так що я забув і про в’язку рідину, і про моє завдання на кілька секунд.

– Ти в порядку?

До тями мене привів голос матері. Вони з батьком закінчили огляд іншої кімнати та приєднались до мене.

– Так, все добре… Дивіться, що знайшов, – з усмішкою вказав на телевізор, – Його можна дорого продати.

Мені все ще було так по-дитячому радісно від неочікуваного сонячного світла. Кімната якось наче змінилась, а холодна лампа почала здаватись навіть зайвою.

Я ввімкнув телевізор, на ньому, очевидно, був лише порожній сигнал, проте сам факт його роботи вже збільшував ціну ще в кілька разів.

– Я пам’ятаю, як вони колись лише з’явились. Перший кольоровий телевізор у Федерації. Це було в її останні роки, – порушив тишу батько.

– Так, лише службовці тоді могли купити їх, але оцей досить швидко подешевшав, через малий екран, – мама ностальгічно усміхнулась, – Коли скинули тодішню владу, телевізори стало легше купити, а зараз… – на її обличчя впала тінь.

– Ну що, спакуємо його? – я змінив тему, не бажаючи бачити сум на маминому обличчі.

– Так, ми з мамою цим займемось, а ти пошукай чогось ще корисного, прогуляйся.

Батько підняв телевізор, а мати підставила коробку для нього на плитку в коридорі. Схоже, батьки хотіли про щось поговорити, тому я не затримував їх.

Надворі було похмуро, як і завжди в Поселенні. Сонце, яке пробивалося крізь маленьке віконце, зараз здавалось вже просто давнім спогадом чи солодким сном.

Будинки тут були одноповерховими й стояли так близько одне до одного, що місця вистачало лише для двох людей розминутись. Саме тому сонячне світло навіть опівдні ледь пробивалось до землі, через тонкі проміжки між похилими дахами і ринвами. До Суду завжди були великі проблеми з чагарями, які виростали в проходах, проте зараз в Поселенні вже нічого і нікого не було, окрім порожніх осель. Суд перетворив усе живе на ту брудну в’язку рідину, яка дуже повільно випаровувалась разом з усіма спогадами про життя раніше. Поселення розкладалось.

Тоді було застосовано якусь нову зброю масового ураження, про яку ніхто нічого не знає. Або просто не говорить.

Моє, як тутешнього, життя також мало закінчитись тоді. Якби ми не сховались, то стекли б на нижні рівні до Моря Душ і стали його частиною, як мільйони жертв Суду.

Вітер посилювався, а небо затягло хмарами. Поступово зі сходу наносило сморід з берегів. Туди не дозволяють ходити. Чутки ходять, що воно затягує людей, які вдивляться в його глибини, проте не це було найгірше. Воно говорило. Ті, хто повертались казали, що Море невпинно бурмотіло, наче мільйонний натовп. Так гучно, що луна в мозку віддавалась, а його слова мішались з думками.

Воно наче кричало від болю і відчаю. Кажуть, Море розповідало про світ до Суду. Слабкі цього не витримували одразу: паніка і божевілля найчастіші наслідки. Ці люди не повертались і, вірогідно, тонули в Морі. У сильніших духом була важча доля, саме з їх вуст ми знаємо про Море і його жахи. Проте, таких зазвичай ізолюють, щоб не лякати слабкодухих і, що важливіше, не зацікавлювати сміливців. Блукачі з берегів Моря, так часто звуть тих, хто звідти повертався, стали небезпечними для суспільства.

Проте все ж щось ми та й знаємо, в основному від перших з них. Спочатку ми всі рушали у навмання вибраних напрямках, в пошуках їжі й води, а розказувати було наказано все побачене, тому дуже швидко всі дізнались і про Море.

Ось і про сморід, і голоси я тоді дізнався вперше від них, і про те, що Море це наслідок так званого "Суду".

Стало трішки прохолодніше, а вітер поступово змінив напрям. Почало блискати. Я любив таку погоду, в ній світ здавався таким на диво живим. Порожніми вулицями носило сміття, метеляло дротами ЛЕП, небо блискало і гриміло. Тоді мені ставало дуже спокійно. Ще до Суду на вулицях завжди ставало порожньо перед грозою, тому зараз я молюсь в такі миті, щоб ця пекельна реальність була лише страшним, тривожним сном. Ніякого Суду, ніякого Моря, лише вітер і блискавка. Щоразу ж, гроза не давала мені бажаного. Проте, молюся і зараз.

Захоплений такими роздумами я все йшов і йшов, віддаляючись від будинку і батьків. Для мене стало байдужим моє завдання і я віддався хвилі думок, все прискорюючись, доки не перейшов на біг і навіть на цьому не зупинявся. Зрештою, будинки проминали й потроху закінчились, а я опинився в сірому безмежному полі наодинці з вітром і громом. Здається, раніше тут було багато дерев, проте ці спогади були вже такими туманними, перекриваючись новою реальністю з її безкрайньою пустелею.

Я все біг вперед, віддаляючись від Моря і Поселення, від сховку і своїх батьків в безпам'ятстві. Погляд мій зачепив шпиль Цвинтарної гори, до якої я й рушив.

Ця гора була особливою. Ніхто не знає чому, але на ній досі було життя. І закінчувалось воно за лінією кладовища, якимось дивовижним чином. Хто б знав, що останнє живе місце в Поселенні буде на людських похованнях.

За кілька хвилин я наблизився до високої металевої огорожі, трішки лівіше від великих воріт. До них я рушив уже вздовж паркану, водячи рукою по його ґратах. За ним загадково хитались від вітру дерева, очікуючи перших краплин дощу.

Ворота були високими, з трьома входами – великим центральним і меншими бічними, а згори були викарбувані слова древньою мовою. Там йшлося про суд над живими та мертвими.

Я рухнув рукою браму, але вона лише рипнула, не бажаючи впускати мене до себе. Я натиснув сильніше, проте і цього разу нічого не сталось. Я знав, що так буде. Ворота лише роздратовано рипіли, тому я вирішив просто перелізти через паркан, як робили це й інші до мене.

Обережно тримаючись, я наступив на перекладину, яка обхоплювала ґрати, і піднявся на неї. Я вже задер праву ногу поставивши її на вищий рівень, як вітер різко подужчав, а блискавка влучила в дерево на горі осліпивши мене й оглушивши громом.

Я прийшов до тями за мить, вже сидячи на голій випаленій сонцем землі. Від несподіванки я втратив рівновагу і звалився вниз. Проте, це дрібниці, подумав я і вдруге взявшись таки виліз догори, після чого переставив ноги й спустився по той бік.

Зістрибнувши на траву, я був здивований м’якому приземленню, яке вона подарувала. До цього я ще не бував на цвинтарі, навіть до Суду, проте він здався мені аж надто зарослим. Можливо, я просто відвик від зелені?

Покручене гілля немов старечі руки тягнулось у всі боки, а трава килимом вкривала землю. Розсунувши кущі, я пройшов до самого цвинтаря. Могили тут, як і будинки в Поселенні були поставлені впритул, через що доводилось іти по них зверху, щоб кудись добратись. На деяких було по кілька імен.

Висота кожної могили на пару міліметрів відрізнялась від її сусідів, що створювало ефект дивних сходинок. А ще дещо заважало йти. Подекуди між плитами росли дерева, які почали розростатись в боки, деякі з них були такими ж за віком, як і саме кладовище. Самі ж могили давно почали вкриватись килимом з моху і трави. Схоже, за кілька років від колишнього призначення цього місця і сліду не залишиться. Та це мене не надто цікавило.

Мій розум був захоплений дивовижею життя. Від вітру, дерева колихались, розмахуючи гіллям. Вони співали й пісня їх була прекрасною. В ній йшлось про перемогу життя і щасливе майбутнє. Лише побувавши тут я справді зрозумів, що значать слова очевидців – Блукачів з плит Саду. Молоді дерева співали про щастя юності, в той час, як старші бурмотіли про мудрість віків. Картину доповнював килим з трави, який ходив хвилями від вітру.

Мене, немов зачарованого, несло все далі вглиб цього чарівного саду. Я знову побіг. Дерева хльостали мене по обличчю і руках, а трава відхилялась від моїх ніг, нагадуючи про старі добрі часи. Пісня Саду розповідала про те, що попереду все буде добре.

Отак біжучи я наблизився до Цвинтарної гори, в якій був вхід в обладнану для ритуальних потреб печеру. Надворі вже стемніло, а десь далеко крутився циклон утворюючи сильний вітер. Я все чекав дощу, який би дав мені виправдання ввійти до печери, та його не було. Зрештою, втративши терпіння я зробив нерішучий крок до входу і після секунди сумнівів рушив досередини, щоб бути здивованим.

На диво, печера була освітленою, зліва була замурована кімнатка закрита на велику іржаву колодку, а спереду на піднятті лежало тіло людини.

Якусь мить я стояв стовпом, після чого відчув невпинну радість. Я побачив людину, була вона живою чи мертвою, проте я був невимовно радий, що це була таки людина, а не звична коричнева калюжа.

Що тіло тут робило я не знав, не схоже це було на частину поховальної церемонії, тіло просто лежало на камені в кутку. Невідомо було навіть чи було воно тут до Суду, чи це хтось з Блукачів, прийшовши в цей чарівний світ, вирішив не повертатись. Та все ж схоже, що це був труп.

Я глянув в інший бік кімнати й помітив на підлозі шприц, а біля нього кам’яні сходи, які вели вниз у темряву.

Я з якоюсь дивною легкістю рушив в той бік. Було цікаво, що було в шприці та чи є там взагалі щось. Підійшовши до сходів я обережно глянув вниз. Чомусь, мені не було страшно, хоч на мене дивилась холодна пітьма, якої я так сильно боявся.

Хвилин п'ять я непорушно стояв отак вдивляючись, поки не переконався, що моє око нічого реального там не зачіпає. Я перевів погляд на шприц.

Присівши, я обережно торкнувся до нього. Шприц здався мені на диво гарячим, так, наче всередині щось кипіло, тому я відсахнувся і, втративши рівновагу, впав на кам'яну підлогу.

Принюхався, проте відчув лише запах каменю, моху і сирості знизу. Я підніс руку над шприцом шукаючи межу тепла, проте не знайшов, зрештою знову торкнувшись його. Тепер той був таким же, як холодний камінь на дотик, від чого похололо й у мене на душі.

“Невже таке може здатись?”

“Він справді був гарячим?”

“Відчуття мене обманули?”

Думки роїлись не даючи спокою, від чого я знову просидів на місці довгий час. Цього разу, здалось, що пройшло вже кілька годин, на що я якось не зважав.

Я нарешті втретє поклав руку на шприц. Той досі був холодним, як камінь, через що я вже майже зійшовся на тому, що це тепло тоді лише здалось мені. Така версія була простою, зрозумілою і безпечною.

Зрештою, потримавши трохи руку над шприцом, я вирішив повернутись до своєї мети: дослідити вміст шприца. Насправді мене цікавило багато чого, наприклад, як той опинився в цій печері.

Шприц був на диво легким, хоч і металевим, а не пластиковим. Поверхня його була з дуже приємного на дотик, гладенького металу золотистого кольору, який швидко зігрівся до температури моєї долоні. Сам шприц був незвичайної форми зі згладженими кутами й дивним конічним переходом від порожнини до голки, збоку в металі було повздовжнє віконце з мірками. В сумі їх було тридцять. Штовхач також був з того ж металу, а на кінці посудини був обмежувач, міцно зафіксований. Чесно кажучи, чогось подібного я до цього не бачив.

Оглянувши увесь корпус шприца, я підніс його так, щоб крізь парні віконця проходило світло лампи і я зміг побачити, що там всередині.

Там виявилось дев’ятнадцять поділок якоїсь рідини бурого кольору, а ще, схоже, туди потрапило повітря, а штовхач був відтягнутий до обмежувача, так що повітря заповнило увесь можливий об’єм.

Всередині могло бути що завгодно, я не надто розбирався в ліках, проте, хто сказав що там були саме вони, а не якась отрута чи просто мутна вода, все-таки цей шприц валявся невідомо де і скільки. Уява малювала то якійсь неймовірні універсальні ліки, то жахливе прокляття чи смертельний вірус. Можливо, там була сама причина Суду, або навіть ліки, які зможуть повернути все назад, та поки я не знав, що там, мене мучила цікавість змішана з легким страхом.

Я все частіше поглядав на обмежувач, який відділяв мене від вмісту шприца. Проте, що як відкривши його я помру? Або станеться ще щось гірше, як Суд, наприклад? Або ще гірше за Суд? Але, може, я врятую всіх цією знахідкою… Думки сходились на тому, що треба все перевірити, поступово відштовхуючи страх за межі свідомості, звідки той і прийшов.

Я поклав палець на обмежувач і переборовши нову хвилю сумнівів обережно відвів його. Клац – той видав приємний звук, звільнивши штовхач, так що тепер будь-який легкий рух міг його відкинути геть – той стояв вертикально на вмісті шприца, щільно перекриваючи його своєю гумою, яка, проте не створювала жодної опори, через що мені довелось притримати штовхач пальцями.

Я ще міг зупинитись і повернути обмежувач на місце, проте, сумніви тепер, як рукою зняло.

Залишалось лише підняти й витягнути штовхач. Я відтягував цю мить, годуючи цікавість, доки вона не стала нестерпною. Штовхач легко виліз зі шприца залишивши мене на одинці з його вмістом.

Десь зовні печери я почув якесь гудіння, яке, проте, було таким далеким, що я майже не звернув на нього уваги та одразу забув про це. Першим ділом я принюхався, очікуючи смороду, проте, дивом, нічого не відчув. Взагалі нічого, ніс наче занімів. Я підвів шприц ближче до обличчя, проте нічого не змінилось, тому я обережно заглянув досередини, де знаходилась темно-червона рідина, схоже скло трохи затоноване, через що лише зараз я зміг оцінити наскільки рідина була насичено чорною з червоним відливом.

Перше, що спало мені на думку – кров. Я обережно нахилив шприц так, щоб нічого не вилити. Все ж, це була не кров, рідина була менш в’язкою і не облизувала скло – по ній не залишалось ні плямки.

Я все ще час від часу принюхувався несвідомо, бажаючи позбутись думок, наче мене обманювали мої відчуття, проте я чув лише сильний запах сирого порослого мохом каменю, як і раніше.

Зрозумівши, що так я нічого не дізнаюсь, я вирішив закрити шприц і принести в сховище. Штовхач легко ввійшов на місце і я поспішив зафіксувати обмежувач.

Увесь час, присівши на кам'яну підлогу, я возився зі шприцом, не оглядаючись узагалі, та ось, коли прийшов час вставати я підвів погляд і по моїй спині пробігли дрижаки.

Не знаю, що сталось, проте зараз печера здавалась мені такою великою, а вихід з неї був дивовижно далеко.

Я відчув паніку, дивлячись на стелю і чогось чекаючи. Стіни вивищувались наді мною, лампи сліпили мої очі. Я перевів погляд на підняття з каменю, де раніше на постаменті лежало людське тіло.

Його не було. Шприц гучно стукнув по долівці, проте не розбився. Я глянув на вихід, однак побачив лише нічну темряву. Справді, я пробув тут багато часу і встигло стемніти.

Тіні згустились і в печері, а лампа залишала лише невеликий ореол жовтуватого світла навколо себе.

Відколи відбувся Суд мене постійно цікавило, як електростанції досі працюють, хто їх обслуговує, зважаючи на те, що електрика є всюди безперебійно. Зараз в цьому брудному світлі з глибин мого мозку виринули всі мої такі дрібні тривоги, захопивши розум. Я не знав ні причин Суду, ні як він стався, проте досі не мав часу себе про це запитати. Зрештою, Суд відбувся лише три дні тому, а ми всі займались лише тим, що рятували себе й інші залишки минулого.

Раптом, я зрозумів, що сталось. Зараз тут наодинці, реальність навалилась на мене з усіх сторін.

Її щупальця стиснули мене, а очі пильно вдивлялись в беззахисного. До Суду мене часто тривожило подібне відчуття, здавалось, наче в темряві щось було і зараз, в слабкому світлі лампочки це відчуття досягло свого апогею.

Я раптом дуже захотів зникнути звідси, хоча б в Сховище, проте не міг і поворухнутись, наче в лещатах. Я зрозумів, що не відчуваю свого тіла, проте ніяк не міг відновити звичний контроль.

Лише зараз я помітив, як щось стікає з кам’яного підняття. Щось в’язке і коричневе. Я почув далекий крик болю. Схоже, те тіло раптом стало такою ж брудною калюжею, яких мені доводилось багато побачити. Проте, що захистило мене від подібної долі?

Надворі несподівано блиснуло і в миті світла я побачив те, що мене злякало. Точніше, я не побачив дечого – дерев більше не було. Вхід в печеру був вище за цвинтар, тому я не зміг бачити землі, проте я здогадувався, що там було лише озерце тієї ж рідини.

Що ж сталось? Невже другий Суд? Тоді чому я досі живий? Я захотів підвестись і побігти, проте досі не відчував свого тіла. Збоку лежав шприц, який тепер чомусь був порожнім. Невже я розлив все? Цього точно не могло бути, адже він був закритим.

Я відчув на собі погляд з боку того місця, де раніше було тіло. Калюжа вже наполовину стекла вниз. Я ніяк не міг позбутись цього відчуття, доки я сам дивився на неї, здавалось, наче хтось дивиться у відповідь…

Калюжа! Це вона дивилась на мене так, як я зараз дивився на неї. Невже таке можливо? Я не зводив з неї погляду довгий час, здається годину чи дві, за цей час вона вже стекла повністю і лише краєчок її, який облизував виступ каменю, було мені досі видно.

Та це не могло продовжуватись вічно, я мав повертатись. Знову спробував ворухнутись, та знову не зміг. Було щось дивне в цьому стані, щось моторошне. Я перебрав в голові все і зрозумів, що це був мій погляд. Я міг рухати головою якимось чином, проте не бачив звичного носа, та й взагалі погляд був якимсь безкрайнім, а ще він йшов начебто з самої підлоги.

Цеглинки потроху збирались в одне ціле і я закричав. Погляд мій знову опинився на калюжці попереду. Я зрозумів, що це людина дивиться на мене. Людина, якої там більше не було. Я відчув страх і паніку в ній, яка резонувала з моїми почуттями та зливалась з ними в єдине ціле. Тепер я збагнув, що цей крик належав їй і зараз ми кричали в унісон.

В "очах", чи що зараз від них залишилось, потемніло…

Лампочка погасла. За якусь хвилину надворі блиснуло освітивши печеру знову. На її підлозі біля цегляного постаменту лежав шприц, а поруч розтікались дві огидні коричнюваті маси, наповнюючи кам’яну кімнатку солодкуватим смородом і тихим бурмотінням.