Місто Майбутнього

Спокійно проходив вечір в Місті міст. Поволі годинна стрілка наближалась до півночі. Вулиці світились електровогнями. Екрани блимали святковими вітаннями. Наближалась дев’яносто дев’ята річниця Міста.

Я повільно рухався звичною, проте сьогодні ще більш людною, ніж зазвичай, вулицею, поволі просуваючись додому.

Ніколи не любив натовпи, в них мимоволі починаєш задихатись. Збільшив темп.

Ось уже виднівся рідний житловий масив і стало дещо легше йти. З другим диханням я ще прискорився, мало не біжучи й за мить опинився в ліфті. Збоку два інші ліфти пролетіли один за одним донизу, наповнені пасажирами. Добре, що нікому більше не хотілось нагору і всю коротку подорож я провів на самоті, трохи віддихавшись.

На поверсі не було ні душі, з балкона можна було бачити вогні сусідніх хмарочосів, особливо яскраві в цей урочистий день. Але мене свято не надто цікавило, тому я поспішив до своїх дверей, лише мигцем глянувши на зовні.

Замок клацнув і поволі переді мною з'явилась добре знайома кімната. В лице одразу ж вдарив холодний вітерець, по спині побігли дрижаки, а на вікні навпроти мене, хаотично підстрибуючи, танцювали фіранки.

Знову забув закрити.

Двері гримнули за моєю спиною і за мить проблему з вікном було вирішено, проте в кімнаті досі було прохолодно.

Кімната моя була надзвичайно звичайною. Сірі стіни, ліжко перпендикулярно до вікна знаходилось справа від нього, зліва біля входу стояла шафа, а далі вздовж стіни знаходився маленький стіл.

На столі знаходився персональний термінал, від якого, прикриті металевим корпусом, дроти тягнулися вздовж стін в правий кут при вході. Там знаходилась Стандартна Багатофункціональна Капсула Життєзабезпечення.

Я підійшов до СБКЖ і протягнув руку – саме зараз я був неймовірно голодний. Проте машина лише роздратовано пікнула. Довелось знову вводити дані вручну, після чого автомат швидко відчинив віконце й видав мені стандартний вечірній раціон.

Якимось чином, я примудрився знову пропустити обід, тому одна вечеря не лише не задовольнила мій хижий голод, але й сильніше його роз'ятрила, залишивши мене решту вечора мучитись. На жаль, всі раціони видавались згідно з часом доби й тепер я вже нічого не міг зробити з пропущеним обідом.

Я пройшов до сплячого терміналу і торкнувся його. Той кліпнув двічі й переді мною опинилось офіційне привітання для всіх містян з "найважливішим святом". Принаймні щось таке там я встиг мигцем прочитати, не зацікавлений, одразу вирушивши до шафи.

Там мене зустріли добре знайомі наклейки з базовою технікою безпеки, які я звично проігнорував.

Ліниво закинувши всередину одяг я попрямував до ліжка, помітивши за вікном вогні у небі – це настав пік урочистостей.

Цього разу, вид з вікна сильно привернув мою увагу, що змусило мене мимоволі підійти ближче. Я зупинився і наче прикипів до підлоги, як зачарований дивився на це неймовірне видовище.

Я мав би вже бачити подібне в минулому, але це лише підсилювало мою думку про те, що пам'ять мене зраджувала – такої неймовірної краси я точно не спостерігав раніше.

Поволі вогні вибудовувались в неймовірні фрактальні образи й переливались різноманітними кольорами. Картина так заворожувала, що мимоволі згадувались казки про магію.

Та ось світлове шоу закінчилось і я отямився на підвіконні небезпечно схилившись на віконну шибку. Знизу на вулицях продовжували юрбитись люди, адже свято лише починалось.

Та для мене настав час спати. Отямившись і відчув хвилю втоми, яка лише зараз наздогнала мене після довгого дня.

Я вже збирався підвестись, як помітив дещо неймовірне. Все небо засяяло навпроти, наче сонце опинилось зовсім близько до землі за одну мить. Але це було ще не все: з-за обрію наближався якийсь всеосяжний світловий спалах, поглинаючи своєю сліпучою стіною будинки й вулиці, за мить досягнувши мене.

Шокований, я відчув не тепло, а якусь болючу хвилю холоду, яка пронизала моє тіло синхронно з тим, як я рефлекторно закрив очі. Відчуття було таке, начебто саме моє єство відривалось від тіла. Принаймні, це єдине, що спало мені на думку. Та вже за мить відчуття зникло і я залишився там де й був, приголомшений.

Я сидів на підлозі, важко дихаючи й прикипівши поглядом до вікна в очікуванні невідомого. Страх поглинув мій розум і прикував до землі немов холодними ланцюгами, змусивши очікувати смерті чи чогось навіть гіршого, як мале ягня.

Перед моїми очима малювались найнеймовірніші картини катастроф змінюючи одна одну. Невже щось таке справді могло статись? Це вперше на моїй пам’яті я став свідком чогось настільки дивного.

Проте вічно так тривати не могло, адже все, що я побачив, відкривши очі – це звичайне нічне небо, крізь шпаринку мого маленького віконця в гігантському місті, серед мільярдів інших містян в цілковитій безпеці, адже так?

Чи може це бути лише плодом моєї уяви, підбуреної побаченими раніше захопливими видовищами? Я підвівся і зробив крок вперед, обережно переводячи центр маси вперед, я поступово оголював погляду звичні мені хмарочоси. Нічого незвичайного я не помітив, тому зробив другий крок вже трохи впевненіше й знову опинився біля вікна.

Місто виглядало спокійним. Хмарочоси продовжували горіти різними святковими кольорами. Місяць світив у вікно, вітер похитував дроти ЛЕП.

Але все ж, дечого не вистачало. Я вдивлявся на вулицю і не міг знайти дечого дуже важливого.

Там не було жодної живої душі!

Не могло ж це море з людей, яким лише якісь миті тому було затоплене місто, так швидко випаруватись, розбігтись по домівках. Також не залишилось жодного сліду святкування на рівні з землею, так наче все зникло в мить, за якимось чудним задумом. Досі освітлені хмарочоси здавалися лише якоюсь насмішкою над святом, яке щойно панувало в місті.

Я торкнув рукою термінал. Він показав першу годину. Проте не було більше нічого. Всі новинні панелі були порожніми, як і моя пошта.

Та ось раптом термінал погас, залишивши на екрані чорну пустку. Я виглянув у вікно і побачив там лише темряву. Все місто занурилось в пітьму, наче згадавши, що щось було не так.

Я підійшов до СБКЖ, щоб дізнатись, яка природа такої ситуації. На жаль, тут мене також зустрів лише порожній темний екран. Його холодна поверхня ніяк не реагувала на мій дотик.

Що ж відбувалось? Ще ніколи ці надійні прилади не залишали мене без своєї опіки. Нічого ніколи не ламалось і не вимикалось, тому зараз я просто в ступорі сів у своє крісло. Вже було по першій годині, та я навіть думати тепер не міг про те, щоб лягти спати.

Ночі в моєму районі були доволі світлими, але я, звиклий до зручності ламп, ледве міг розрізняти контури предметів. Все ж, мені треба було якось визначити, що сталось й отримати якийсь план дій від Міського Управління. Якщо хтось і знав щось, то це мають бути вони.

Я підійшов до дверей і торкнувся чутливої панелі… лише для того, щоб нічого не сталось. Двері залишались зачиненими, що знову загнало мене в ступор. Я залишався в пастці своєї власної кімнати.

В наступні пів години я вперто, та безрезультатно, намагався всіляко зрушити двері в бік, як вони завжди це робили самостійно.

Втомлений такою незвичною активністю я опустився на холодну підлогу й сів, впершись спиною у двері, й стукнувши в них кулаком, начебто даючи здачу за свою власну безпомічність. Мимоволі на очі навертались сльози. Я відчув себе малою дитиною, яка вперто намагається встати на ноги, знову втрачаючи рівновагу і падаючи. Хоч я абсолютно не пам’ятав свого дитинства, але цей образ чітко виникав в моїй голові.

Зараз я був таким же безпомічним. Як немовля покинуте матір’ю, я зараз був покинутий системою побудованою навколо комфорту і безпеки її мешканців.

Поволі я поринув у роздуми, а очі мої почали злипатись. Все ж, сон переміг мою тривогу.

Настав ранок і я відчував в собі неймовірний наплив сил, а тому швидко встав з ліжка й завершивши ранковий туалет і поснідавши, вирішив сходити на прогулянку. На поверсі я зустрів привітного літнього чоловіка, який жив у сусідній кімнаті. Швидко привітавшись, я вирушив до ліфта і спустився до нульового.

На вулиці було приємно, люди повільно йшли по своїх справах, дерева тихо шелестіли, легенький прохолодний вітерець лоскотав щоки. Небо було на диво чисте.

Я спокійним кроком вирушив на прогулянку, міркуючи про те, що взяти на обід, як повернусь.

Несподівано, я почув тиху приємну музику, яка поширювалась наче звідусіль. Я оглянувся, але не помітив її джерела. Здається, ніхто більше не помітив мелодії, чи просто не звернув уваги, адже всі так само продовжували йти занурені в себе й свої справи.

Все ближче я наближався до парку і все чіткішою ставала мелодія, і все більш вона заспокоювала та заворожувала.

Ось уже з-за рогу я побачив паркан і браму, не баченого мною раніше, парку оздоблені різноманітними фігурними зображеннями листків і дерев.

Брама згори була увінчана надписом древньою мовою, який розповідав щось про райський сад.

До входу вели кілька широких сходинок, по яких я поволі піднявся і побачив людей: деякі сиділи на лавочках і милувались природою, інші поволі прогулювались і жваво розмовляли.

Я рушив крізь браму і музика, діставшись до свого апогею, раптом стихла. З нею, здавалось, і весь світ завмер та посірів.

Я оглянувся і помітив, що якось різко стемніло. Небо! Воно неначе почорніло, а сонце кудись випарувалось, усі кольори навколо зблякли, а люди… вони завмерли, наче статуї.

Я підійшов до хлопця неподалік і вже простягнув до нього руку, як враз той розсипався на мільйони маленьких піщинок.

Нажаханий, я відсахнувся і побачив, що решта людей в парку також почали розлітатись.

Крик відчаю вилетів з мого горла і я вибіг з парку, як ошпарений. Але й тут це продовжувалось. Кожна людина до якої я наближався розсипалась на порох, а я наляканий біг до свого дому.

Я влетів до ліфта, зачепившись плечем за дверну раму і в паніці нервово натискав на номер свого поверху, доки двері ліфта повільно зачинялись.

Я повернувся до них і вперся спиною в задню стінку ліфта, переводячи подих.

Що це взагалі було!? Що продовжує ставатись з цим світом!?

Ліфт пікнув і так само повільно відчинив свої двері, оголюючи переді мною освітлений лампами коридор, який, проте був темніший ніж в найтемнішу ніч, через що лампи виглядали як єдині хоч трохи освітлені об'єкти в ньому.

Та мою увагу привернув сусід, який завмер в одній позі. На обличчі його була звична приємна посмішка.

Це був не кінець!

По моїх щоках лились сльози та я все ще надіявся, що з ним такого не трапиться. Я хотів вже було рушити до нього, але страх зупинив мене. З ним буде те саме. Я мушу триматись якомога далі.

Я оглянув коридор і вирішив пройти попри стіну, аби не наближатись до чоловіка.

Але дивні речі на цьому не закінчувались. Чим далі я проходив, тим здавалось довшим і вужчим ставав цей такий знайомий, такий рідний мені коридор.

Я зробив щонайменше десяток кроків, коли стало очевидно, що у мене тепер ніяк не вийде розминутись з сусідом.

Я зупинився.

Я спробував відійти назад, але нога моя провалилась і я на мить втратив рівновагу, але зміг схилитись в протилежний бік і впасти вперед на руки.

Повернувшись поволі, я зустрів позаду немислиме – там не було абсолютно нічого, лише чорна пустка заповнювала весь простір позаду, а її пащека поволі пожирала коридор, забираючи у мене місце для відступу.

Я нервово відповз далі від пустки, але знову згадав, що спереду мене чекає сусід, що змусило мене озирнутись і як тільки я це зробив, я зрозумів, що опинився прямо в того в ногах.

І коли це розуміння прийшло до мене, як тільки це стало ясно я побачив тріщину.

Посмішка на лиці сусіда розросталась, і той за мить також розлетівся, накривши мене хмарою сірих піщинок.

Я знову закричав, обличчя моє уже до того червоне й мокре знову залило рікою сліз.

Ніхто з цих людей не заслуговував смерті, якби я лише зміг щось зробити, аби їм допомогти.

Пустка навколо розросталась і наближалась до мене, залишаючи маленький острівець зі стіною і дверима до моєї кімнати.

Я підвівся і, знесилений, повільно рушив до них. Більше нічого мені не залишалось.

Повільно, я підняв руку і торкнувся чутливої панелі. Двері відчинились, а за ними була така ж пустка. І тоді до мене нарешті дійшло.

Навколо мене тепер залишались лише одні єдині двері, лише один шлях і лише одна річ, яку я мав зробити.

Я зробив крок вперед…

Раптом я відчув сильний головний біль і швидко відкрив очі. Схоже, я так і заснув впершись у двері, а тоді вони відчинились, через що я вдарився головою об підлогу коридору.

В кімнаті на стелі світилась лампа, а також мигав екран термінала.

Голова розколювалась і я з притискаючи руку до чола підвівся, згадуючи попередні події.

Так. Точно. Я згадав все. Спалах. Треба дізнатись, що це був за спалах.

Мою увагу тепер повністю привернув термінал. Той мигав якимось незвичним чином, який я бачив вперше. Похитуючись, я підійшов до нього.

Весь простір екрана займало одне речення: «Слідуй вказівкам».

Про які вказівки йшла мова я так і не зрозумів, а термінал ніяк не реагував на мій дотик.

Я підійшов до вікна, щоб оглянути місто й одразу ж помітив, що всі міські вогні мали той самий напис. «Слідуй вказівкам».

Термінал СБКЖ, проте мав інший текст. «Вийди в коридор».

Тоді мені спало на думку, що це з самого початку виглядало дивним, адже двері в мою кімнату відчинились без мого бажання і тепер залишались відчиненими увесь цей час.

Зараз мені нічого було втрачати й, зацікавлений, я без зайвих роздумів вийшов в коридор.

Раптом двері зачинились за моєю спиною і вже не реагували на мій дотик ніяким чином, а дверна панель узагалі погасла.

Схоже, тепер шляху назад уже не залишалось, тому я підійшов до стіни коридору, в якій були вікна й оглянув місто з цього боку.

Як я й думав, всі електровогні тут також були всипані надписами, проте цього разу вони були «Спустися на вулицю».

Що ж мене там чекало? Я рушив до ліфта і той одразу ж за мною зачинився і рушив вниз. Невже він завжди так міг, без її наказу, відвезти людину куди йому буде завгодно?

Спустившись, я вирушив до виходу, який швидко відчинився і перед моїми очима простягнулась нічна, частково освітлена лише в один бік вулиця.

На вивісці навпроти горів надпис «Рушай в бік світла», що я й зробив. Шляху назад все одно не було, а рушати в темряву також не хотілося.

Ніч була прохолодною і світлою, не було абсолютно ніякого руху в повітрі, ніякого вітерця.

Я наближався поволі до кінця лінії з ввімкнених ліхтарів і раптом згадав сон, побачений раніше.

Саме тут розташовувався той парк, до якого я тоді прийшов.

Я вже підійшов до того ж рогу, звідки мало бути видно паркан парку, але був здивований: на цьому місці знаходилась висока будівля.

Мені трохи відлягло від серця, адже той сон тепер здавався більше схожим на випадковий витвір уяви.

Вивіска над входом закликала мене увійти.

Я швидко піднявся широкими сходинками й рушив всередину крізь великі двері, які

прочинились, впустивши мене.

Всередині було темно і лише відкриті двері ліфта навпроти освітлювали мені стежку всередину.

Вхідні двері зачинились за мною і я, мимоволі прискорившись, швидко опинився в ліфті. Тут двері так само зачинились за мною і я відчув тягу з якої стало ясно, що ліфт, на диво, опускався кудись під землю, а не підіймався вгору високою будівлею.

Внутрішні двері ліфта виявились скляними й зовсім скоро я побачив, що ми опускались в якесь гігантське приміщення зі склепінням висотою, мабуть, як найвищі з міських хмарочосів.

Видовище було, м’яко кажучи, дивовижним! Невже все місто весь цей час знаходилось згори якогось гігантського бетонного комплексу підпертого широченними колонами?

Ліфт, опускався досить швидко і за кілька хвилин я помітив знизу якісь приміщення, а також велику кількість монорейок, на зразок тих, які з’єднували різні міські райони на поверхні.

Також, на гігантській стіні я зміг прочитати напис фарбою гігантських розмірів:

Ліфт нарешті дістався дна і його двері відчинились, запрошуючи вийти назовні.

Опинився я в маленькому приміщенні з чимось на зразок пропускного пункту, один з турнікетів світився зеленим, а згори на табло зеленіло «Рушай до вагона».

Я оглянув кабіну з кріслом збоку, але тут, як і весь час на шляху сюди, я не побачив жодної живої душі.

Пройшовши через турнікет я вийшов через двері, які вели назовні цього маленького пропускного пункту. Я мимоволі підвів голову догори й побачив розсіяне парою світло ламп зі стелі.

Висота всього комплексу вражала.

Якби я не знав, що я був під землею я з легкістю міг би повірити, що знаходжуся просто неба в хмарний день, бетонні стіни й колони з розміщеними де-не-де металевими мостами, дверима і люками створювали дещо сюрреальне враження, адже навіть в Місті, яким я знав його весь час до того, не було жодної будівлі, яка б простягалась кудись поза хмари. Ці колони запросто могли б зійти за височенні хмарочоси, єдине, чого не вистачало для такої ілюзії – це вікон і людей.

Порозглядавши все зверху досхочу я опустив голову, відчувши як шия з болем хруснула.

Попереду теж було дивовижне видовище, а сам комплекс знизу виглядав ще більш масивним. Навпроти мене простягалося гігантське сплетіння рейок, які рухалися в різноманітні боки. Схоже, це місце було вузловою станцією для них.

Я навіть уявити не міг, куди могли рухатись ці шляхи, але я знав, що мені необхідно скористатись одним з них: на мене вже чекав монорейковий вагон, широко відчинивши свої двері. Я рушив до нього.

Вагон був невеликим, білосніжного кольору, яскраво освітленим всередині. Навколо знаходились одне довге вікно і м'яка лава, огинаючи його зі всіх сторін. З обох боків знаходились яскраві ліхтарі, які освітлювали шлях далеко вперед.

Загалом він складав враження комфортного транспорту, тому я ввійшов всередину, щоками відчувши затишне тепло. Двері повільно зачинились за мною і я сів, підігнувши ноги під лаву. Вагон поволі рушив, набираючи швидкість.

Все ж я не міг відчути себе комфортно і розслабитись, попри м’якість сидіння, приємне тепло і вдосталь світла всередині.

Цікаво, кого і навіщо возив він раніше? Для чого було створене це все? Невже зовні справді сталась якась катастрофа? Я один з небагатьох чи взагалі єдиний залишився живий?

Думки клубочились в голові і я не помітив, як вагон поволі дістався до краю гігантського комплексу, а далі рушив в слабко освітлений тунель, різко змінивши вид з вікна зі світло- на темно-сірий.

Зараз вагон уже відчутно прискорився. Повз вікна проминали сигнальні лампи розміщені кожні кількасот метрів, заливаючи бетонні стіни червоним. Згори тунелю мигали тьмяні рідкісні лампи тьмяні лампи. Не було чутно жодного звуку.

Через деякий час я помітив білу точку в напрямку, куди ми рухались. Вона повільно розросталась: спершу схожа на нічну зірку, за кілька хвилин вона уже нагадувала круглий білий диск, схожий на сонце, проте не такий яскравий. Невже шлях веде на поверхню?

Ось ще через кілька хвилин диск швидко розрісся і захопив увесь простір навколо – вагон покинув тунель.

Все ж ми залишались під землею, а навколо мене тепер знаходилась, здавалось, ще більше приміщення: воно було освітлене дуже яскраво, а навколо знаходилось багацько різної невідомої мені машинерії, яка невпинно працювала.

Я оглянув стіни й цього разу побачив час від часу розкидані ряди вікон в різних місцях, згори розташовувались металеві мости, з’єднуючи стіни між собою і впираючись в колони.

Я опустив голову і побачив навколо нові ряди рейок, які збігались звідусіль і вишиковувались паралельно з тою, якою зараз рухався я. Схоже, вагон наближався до ще одної вузлової станції, однак ця складала враження важливішої за першу.

Цього разу, придивившись до рейок, я помітив як по них рухались різноманітні транспортні платформи, проте жодного вагона, який би нагадував пасажирський я не помітив..

Вагон тепер почав відчутно сповільнюватись, все ще рухаючись з високою швидкістю. Через сповільнення я відчув неприємне відчуття руху в животі. Я глянув в напрямку вперед вагону і побачив миготливу червону точку ще десь дуже далеко. Проте як тоді з кінцем тунелю, ця точка теж поволі збільшувалась, а за мить стало ясно, що це була кругла лампа, певно вказуючи на наше прибуття.

Вагон тепер уже їхав зовсім повільно, а навпроти я побачив бетонну платформу, а ще трохи далі було довге приміщення, схоже на пропускний пункт раніше. Я розглядав її, коли раптом навпроти мене виринула стіна, а за мить я побачив широкі двері розміщені навпроти впритул до тих, що в моєму вагоні. Той зупинився.

Двері відчинились і я тепер уже нетерпляче вийшов назовні. Там знаходився довгий коридор яскраво освітлений лампами з обох боків. Згори знаходилось табличка, яка містила очевидну вказівку «Рухайся вздовж коридору». Це я й робив.

Попереду знаходились широкі розсувні двері. Які повільно відчинились, як тільки я підійшов до них, відкривши моїм очам що один коридор, уже всередині будівлі, який від мене відділяв пропускний турнікет. Як і минулого разу, в кімнатці з віконцем збоку не було нікого, тому я просто рушив вперед, спраглий до відповідей.

Цей коридор був значно коротшим, а з обох боків тут знаходились м’які лави. Попереду знаходились ще одні двері, а над ними екран з коротким текстом зеленого кольору.

«Увійди».

Чомусь саме зараз мені знову стало некомфортно, можливо через цю просту вказівку, а можливо через камеру в кутку коридору, яка повільно проводила мене своїм поглядом, доки я наближався до дверей.

Невже там я побачу того, хто весь цей час спостерігав за мною і вів мене? Цікаво, хто це? Що сталось зі світом?

Те що спало мені на думку, це якась автономна машина, яка обслуговувала все місто. Хоч раніше подібні думки здавалися мені дитячими й дурними, та після побаченого я вирішив, що все можливо, навіть якщо я не бачив жодної автономної машини у своєму житті.

Я вкотре зробив ще один крок і двері повільно зрушились в боки, а я швидко прикрив очі руками.

Зсередини на мене світило яскраве світло з прожекторів розташованих навколо.

Кімната за дверима була у формі кулі, повністю помальована у білосніжний колір. В ній не було абсолютно нікого. Яскраві прожектори й камери були розташовані кожні дев’яносто градусів згори. Всі вони проводжали мене. Двері позаду зачинились і я опинився в цій дивній кімнаті.

В очах потемніло і я на мить втратив рівновагу, проте отямитись мене змусив жіночий голос, який пролунав начебто звідусіль. Він не був ні тихим, ні гучним, а також не мав жодної емоції. Він назвав мої ініціали і якісь цифри, після чого затихнув, начебто очікував від мене якоїсь відповіді.

— Де я? — єдине, про що я зараз міг думати, — Хто ви?

Голос повторив моє ім’я і за мить продовжив:

— Це Ви?

— Так, — я ствердно кивнув.

У відповідь кілька секунд нічого не пролунало, після чого голос продовжив:

— Ви у комплексі, метою якого є збереження людства.

— Що сталось? — я намагався зрозуміти сказане.

— Ви, - пролунала коротка відповідь.

Всі мої думки вивітрились.

— Я… що?

— Ми зберегли все населення міста, для подальшого відновлення, коли загрозу буде знешкоджено, — проігнорував мене Голос.

Раптом я згадав про те, що всі люди кудись зникли після спалаху.

— Куди всі зникли? Де всі люди? — мій голос продублював думки.

— Їх шаблони в безпеці. Ви дефектний шаблон, тому вас не вдалось зберегти. Ми вдячні Вам за виконання всіх наданих нами вказівок. Просимо виконати останню.

— Чому?

Повільно в центрі кімнати зі стелі почала опускатись підставка з якимось чорним предметом на ній.

— Що сталось з людьми?! — я крикнув, аби нарешті почути відповідь.

— Ви становите загрозу для функціонування всієї системи.

Мої ноги підкосило.

— Що ж я зробив? — з моїх легень вирвався тихий хрип.

— Пошкоджені шаблони множать помилки у всій системі. Цей цикл не вдається контролювати, тому буде здійснено перезавантаження усієї системи до її початкового стану.

— Це тому всі люди зникли?

— Мешканців буде відновлено.

— Для чого я тут?

Я сказав це і швидко замовкнув. По спині пробіг холодок. І справді, якщо всі люди в безпеці та все повернеться до норми, то навіщо я був викликаний сюди?

Голос продовжив:

— Вас неможливо зберегти, проте з існуванням помилки, систему не вдасться перезавантажити. Прошу пройти до центру камери й оглянути розташований на підставці інструмент.

Я підвівся і підійшов ближче. Голос продовжив:

— Система збереження людства не має вбудованого рішення подібних помилок, адже носії людського ДНК захищені від будь-якого впливу такого роду з боку системи.

На підставці лежав чорний гакоподібний інструмент, вздовж одного з його кінців знаходилась довга трубка, інший був суцільним і розташовувався під кутом приблизно сто градусів. Між ними знаходилось металеве кільце з коротким гачком. Раніше нічого подібного я не бачив, а також не міг зрозуміти його призначення.

Голос перейшов до справи:

— Візьміть інструмент за руків'я, так, щоб частина з трубкою продовжувала лінію вашої руки. Вказівний палець вставте в кільце і без зусиль покладіть на гачок всередині.

Я підняв інструмент і одразу відчув, що той був важчим, ніж здавався. Холод від його металу одразу розрісся до моїх долонь і я побачив як навколо моїх рук сформувався легкий іній. Схоже він зберігався десь на складі законсервований і ним давно ніхто не користувався.

Я потримав його хвильку в руці та той поволі зігрівся. Тоді я продовжив все згідно з наданими інструкціями.

Динамік скрипнув і голос продовжив:

— Підніміть інструмент і поверніть вільним кінцем трубки частини до вашої скроні. Після цього натисніть на гачок. Доведеться докласти трохи зусиль.

— Можна поставити вам кілька питань?

— Не більше трьох, якщо ви погодитесь після цього без слів виконати усі інструкції.

— Погоджуюсь.

— Запитуйте.

— Що зі мною буде?

— Вас буде відключено від системи.

— Що це значить?

— Пробачте, але ми не можемо надати більше деталей щодо цього. У вас є ще одне питання.

— Хто ви? Ви машина?

Я побачив, як спереду стіна почала рухатись, оголюючи темряву позаду.

Це був екран, який за мить посвітлішав і на ньому з’явився великий зал, де за тисячами терміналів невпинно трудились люди в білих халатах. Камера опустилась вниз, де сиділо ще кілька людей, серед яких була й жінка, з якою я розмовляв щойно. Вона дивилась в камеру і промовила:

— Ми – це команда з тисяч робітників, які піклуються про захист всіх людей планети від небезпек. Наші передбачення для тисяча сто сорок дев’ятого циклу дуже позитивні завдяки вам, адже ви були єдиним дефектним шаблоном циклу. За нашими прогнозами, це буде вже останнє перезавантаження. Звісно, що ми не машини, автономний штучний інтелект небезпечний, навіть не знаю, що було б з людьми, якби ми довірили цю роботу машині, — її голос був монотонним, проте можна було почути нотки роздратування, — У вас більше немає питань.