Пісні капулівських русалок – 2120

Сталося це у чародійному українському селі, краї чудодійних мрій і фантазій, у закраїні сновидінь містичних провісних, Державі козаків-характерників запорозьких, що на Нікопольщині, на Січовій Україні, аж у самому її гніздечку – селі Капулівці, на землі славній, знаній, про яку ще Микола Гоголь колись писав: "Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!".

Так от, у цій місцевості, де постала колись могутня Українська Козацька Держава височіє нині старезний курган "Дозорець", у народі прозваний "Бабина могила", бо колись він став рубіконом за який ані панн-баб, ані краль-молодичок на Січ не пускали. Позаяк звитяжці-січовики давали військову клятву: "Не знатися з лукавими бабами-чортяками!". І за порушення тієї клятви розплата була вкрай жорстокою та кровавою: розпусників тривалий час шмагали й дубасили важкими киями, і після такого жалування рідко хто з козаків виживав.

Нині у тім старезнім кургані лежить й спочиває іменитий український чорт, колись народжений на цей світ із зубами, щоби усе життя ворогів ними гризти й терзати, вовкулака-характерник, чаклун-заморочник, який вмів напускати морок, туман і сон – ворог самого турецького султана і гроза всіх татар, якого ті прозивали Урус-Шайтаном (Руським Дияволом), а лейтенант мушкетерів, француз граф д’Артаньян ласкаво звав "Сіро". Тож почиває у тому кургані сам Іван Дмитрович Сірко – отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового, той славний витязь, що за земне життя не програв жодної битви, жодного бою, той, що особисто власною рукою підписав відповідь запорозьких козаків султану Махаммаду ІV: "Та який ти в чорта лицар, що голою сракою їжака не вб’єш. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати. Всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Оттак тобі козаки відказали, плюгавче! День такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..".

За уславленою Капулівкою, трохи нижче за течією Дніпра стоїть і квітує село Покровське, а через мальовничо-казкову затоку, що простяглася під курганом "Дозорець" – село Олексіївка. Так от, одного літнього дня в рік 2120-й у тій містично красивій Дніпровській заводі з’явилися справжні водяниці-лихоплески – прекрасні дівоньки-русалоньки. А вчарувала і заманила їх сюди чубата голова українського страховитого чорта Урус-шайтана, яку притяг і встановив на вершині капулівського кургану бувший керівник місцевого колгоспу Галайда, нині уже покійний. Зачудувалися дівчата-русалоньки легендами й переказами про непоборного Руського Диявола, який має владу над усім сонмищем бісівським, над всіма чортами, дідьками й гаспидами люциперовими, і який одного крихітку-демона так смальнув із пістоля, що лукавий аж копитцями брикнув і в річку мликнув. А тепер і те місце, і річку ту величають назвою "Чортомлик", а на гербі того краю зображений чортик плюгавенький дохленький, що під рибкою в річці валяється.

Так ось, поселилися ці приблуди-кралечки в чудній капулівській заводі та й почали по ночах із води голими виходити. Вийдуть отак голі-голісінькі, всядуться кружечком на трави духмяні смарагдові, та й почнуть коси свої довгі і пишні причісувати, віночки плести з квіточок кольорових та гілочок різноманітних: із верби, маслини чи горобини. І все пісеньки свої чарівні виспівують: "У-гу, у-гу! Релі-релі! Гутенькі-гутенькі!". А коли у воду знову заходять, то риб’ячий хвіст у них замість ніжок з’являється, увесь блискучий у лушпинні сріблястім. І тоді обертаються вони на водяних дів-лихоплесок. А колір волосся у них зовсім різний: у одних білесенький, у інших – чорнесенький, або ж вогненно рудий чи русявий.

І помітили пильні капуляни, що з’явилися у них на Дніпровській затоці екзотичні красуні-вродливиці, і стали за ними по вечорах підглядати. А в переказах старців-ворожбитів і шептунів-знахарів значиться: "у містичних русалок як і в українського чорта Урус-шайтана також є здібності до зміни образів і подоб, і вони теж можуть перетворюватися на будь-яких звірів, тварин, чи худобин, можуть обернутися білкою, жабою, пташкою, або коровою чи собакою". А також пишеться: "водяні діви – істоти дуже небезпечні, карколомні, у них вельми злостивий і лихий норов, і через те грізні кралі агресивно налаштовані до людей будь-якого віку". Тож коли русалки підмічали капулян, які тайно підзирали за ними, то накидалися на них, вловлювали і лоскотали аж до смерті, або шпурляли у сельчан грузькими каменями. А молодих і вродливих хлопців-легенів діви причаровували, зваблювали, улещували дівочими спокусливими співанками: "У-гу, у-гу! Релі-релі! Гутенькі-гутенькі!", заманювали на затоку і, затягнувши на глибину водойми, утоплювали, заплутавши у густих водоростях.

Ось тоді ображені та розгнівані на пиндючних русалок капуляни зібралися всі разом і поскаржилися місцевому священику Софоклу Софіличу, і поставили йому вимогу щоби він погордливих душогубок-дівах із Капулівки навсігда вигнав.

Піп Софокл Софілич був доволі старим, але порядно досвідченим і грамотним священиком. Тож він узяв із собою великий Христовий хрест і пішов темною беззоряною ніччю сам на затоку. Один пішов.

Пішов, значить, пішов… Ну, там-то його русалки і підловили. Напали знагла наскоком на благородного панотця голі богині-вродливиці, накинулися на духовного мужчину з пітьми зненацька, оточили колом і завелися навкруги нього хоровод гарцювати і витанцьовувати. І у тім лихім танку, змахували діви чудними віялами з водяних лілій, глузували, насміхалися і реготали над престарілим священиком, і з дикими присвистами осатаніло викрикували йому:

– У-гу, у-гу! Релі-релі! Гутенькі-гутенькі!

А Софокл Софілич бігма нашкрябав на землі круг розлогий і Божий хрест у середині нього, і ногами шмиг – заплигнув у самий центр, та голосно-голосно зашепотів заклинання від біснуватих дівок-русалок:

– Водяниці, водяниці, невгамовні панни-дівиці! Відв’яжіться, відкотіться, у Капулівці не кажіться, до нас не з’являйтеся і до серця людського не притуляйтеся. Вам із нами на вік вікувати – одну седмицю здрастувати-існувати. Геть-геть у ріку глибоку, ша-ша на смереку високу. Смереки, смереки, трясіться-стрясайтеся, панни-дівиці вгасайте, вщухайте, з Капулівки забирайтеся. Я Божий закон приймав, золотий хрест цілував, тому мені з вами не водитися і не кумитися. Киш, брись, банда бабська чортяча, геть-геть-геть!

І за вченнями древніх шептунів-ворожбитів після третього "геть" русалки повинні були зникнути.

Повинні були, але чомусь не зникли. Навпаки, ще більше осатаніли, ще агресивніше зазубоскалили, загопцювали, і ще дужче навкруги духовного панотця взялися стрибати і викаблучуватися. А в однієї з них, Софокл хоч і старий був, утім підмітив, груди особливо великі й важкі були, аж прямо цицки ось такі: ух! У-ух! Буквально аж страшно зчинялося. А інша з дів, що наймолодшою за всіх була, просто оскаженіла та озвіріла ущент, і в панотця каменями, каменями злобливо шпурлялася, і все бігала, носилася округ його і фіґлярувала, перекривлялася – суща химера, факт. А у доктринах ворожбитів, Софокл пам’ятав, мовилося: "якщо чоловік побачить русалку, яка кривляється, то може перейняти цю її звичку на себе". І раптом Софокл згадав, що русалкам категорично не можна дивитися у вічі, тому що ті володіють магією навіювання і можуть загіпнотизувати. Але ж у нього на шиї був хрестик натільний Христовий, і Софокл твердо знав: якщо не скидати з себе цей хрестик, то він буде істинним захистом від водяниць-лихоплесок. Ну а якщо навіть і хрестик Христовий на чародійок-русалок не подіє і не зупинить їх, то тоді слід уколоти їх в сраку булавкою.

А плутяги-русалки все хороводили й хороводили навкруги Софокла Софілича, і все лякали й лякали його гучними оплесками у долоні, і своїм посміхом навіженим та свистом оглушливим. І тоді Софокл як ухопив одну з них за руку, смикнув ривком і затяг її в круг з накресленим хрестом Христовим, та бігма накинув їй на шию свій хрестик натільний. І безталанна вловлена умить зробилася покірною та смиренною, немовби волиця в ярмо запряжена. Тільки тоді налякані подружки-водяниці і розбіглися у різні боки у розсипну. А панотець Софокл повів смиренну впійману прямічком до себе до дому.

Дома піп віддав її своїй жінці, щоби русалка тій прислуговувала. І бідолашна полонянка усе літо батрачила по господарству у панни, і виконувала всі жіночі хатні роботи. Все літо вона німувала і навіть словечка жодного не промовила, а лишень плакала, плакала, і все слізоньки річкою лила. Але коли настала русальна седмиця – це за тиждень до Дня Незалежності–2120, то їй таки випало удрати від панотця до лихоплесок-дівчат на затоку. Ось там-то вона вже й заспівала, й заграла, й голяка з подружками-дівчатами по всім капулівським очеретам з опахалом із квітів радісно шмигляла-носилася – волею своєю втішалася, і виспівувала разом із дівицями: "У-гу, у-гу! Релі-релі! Гутенькі-гутенькі!".

А Софокл Софілич іще довгий час усім селянам розказував:

– Знаєте, людоньки добрі, русалки – вони страх як мало кушають, усе більше паром і повітрям живляться. Та усе ж таки, я думаю, якби впіймана від нас із матушкою не втекла, то скоро б і зовсім на пар обернулася. Коротше кажучи, дорогі мої капуляни, тримати русалку в моїм хатнім господарстві – це дуже для нас вигідно та економно. Тож нехай ці дівчатка живуть ось тут поруч на Дніпровській затоці, бо вони є доцільними для економіки нашого з вами села.

Але сільські мужики панотцю не вірили, бо яка хлопам від того вигода, якщо лихоплески з ними зноситися не хочуть. І тому чупруни накручували вдома своїх баб, щоби ті вимагали від Софокла Софілича видворити дівиць із Капулівки.

—

Тим часом русалки, які уже прижилися на Капулівській заводі, повадилися шастати у покинуті старі бані, де місцеві майстрині залишали інколи сушитися випрану пряжу. Там дівиці крали нитки собі для одежі. Але їм ніяк не виходило опанувати мистецтво ткацтва і тому діви бігали голяка по всіх очеретах і гаях придніпровських. А з вбрання у них були лише віночки з кольорових річкових квіточок і зеленої лопушини.

Й ось одного дня зайшов на русалчину затоку молоденький парубок-красень із села Олексіївка. Просто так забрів, порибалити. І засидівся там допізна, й не помітив, сердешний, як місяць рогатий тихенько у небо над заводдю видерся, і коли під іскристими зорями ропухи в очереті заквакали, і комашки міцно кусатися почали. Став було легень додому збиратися – мав намір піти. Аж раптом із води русалка зненацька як вискочить та як вхопить його за ногу, і давай на дно у баговиння і густі водорості тягнути, щоби втопити. А красень від ляку забився весь, задриґався і затіпався гарячково, і застогнав, вимолюючи у водяної діви:

– Ти не чіпай мене, водяниця, шалена дівиця!.. Не топи мене, не топи!.. Я Степан – віртуозний геній-художник, знаменитість місцева, районна.

І русалка, трохи замислившись… подумала та відпустила наляканого молодика. А він випростався увесь перед нею, повернув свою голову в бік, щоби діва уважніше його роздивилася і риси геніальності у ньому примітила.

Огляділа дівиця-лихоплеска Степанів профіль, підпливла неквапно тихесенько, і мовить така йому:

– Ладно, ладно, Стьопа-Стьопочка, раз ти такий крутій і хитрун до пензлів художніх, то відпущу тебе за умови: ти напишеш мій портрет із дівчатами, але так щоб усі як одна з довгими хвостами були, ось як у мене – риб’ячими.

Вимовила і дременула у зелену тину, ляснувши дужим плавником по воді.

А Степан, увесь блідий від жаху, наскрізь промоклий і в довгих зелених водоростях на шиї, так і зостався стояти у капулівській водоймі. У небі всміхався молоденький місяць, іскрилися зорі, обіч рехкали ропухи й боляче кусалися комарі.

Аж раптом десь із комишів почувся приглушений шепіт:

– Стьопа!.. Пс!.. Стьопа!..

І цієї ж миті у нічному небі над Капулівкою пролунав моторошний протяжливий вовчий вий: – Ву-у-у-у! У-у-у-у!

Степан зжахнувся і тіпнувся. Він іще не прийшов до тями після нападу лячної тітки-русалки, аж тут знову… В очереті роздався шурхіт і звідти вийшов літній огрядний мужик.

– Ти хто? – зжався, качнувшись Степан.

– Козак Мамай я, Стьопа, козак Мамай. Ти, Стьопка, уходь звідси швидше, бо чуєш як вовкулака Урус-шайтан духів характерників на битву скликає. За годину тут буде січа. Цієї страшної ночі – на двадцять четверте серпня, свавільних русалок із Капулівської затоки виганяти будуть, адже зовсім озвіріли ці норовливі, непокірливі дівки, зовсім розгнуздалася бунтарська баб’яча банда. Скільки люду вже до смерті залоскотали, скількох легенів-красенів курви злющі втопили, мм… Ну, ти йди, Стьопа, йди швидше. Тільки цц-ц, дуже тихо, якщо хочеш лишитися живим.

Зненацька десь у комишах сердито зафиркав тарпан – Мамаєв степовий кінь. І Стьопу знову телепнув ляк… Він із жахом глянув на комиші… потім на Мамая… і непомітно розчинився у темряві. Лишень довгий шлейф річкових водоростей, що намотався у воді на його шию, ще кілька секунд шурхотів, тягнучись за ним неначе мантія.

У небі нагромаджувалися чорні хмари, тремтливо мерехтів місяць, боязко зблискували тьмяні зірочки, у гіллі смереки гугукав пугач, у комишах фукав тарпан, і десь вдалині, на кургані "Бабина могила" лунав моторошний протяжливий вий вовкулаки Урус-шайтана. З чотирьох країв світу у центр України – село Капулівку зліталися хижі лихацькі духи звитяжців-характерників. За годину тут буде січа – чергова битва за свободу і незалежність звитяжців-лицарів від чародійства лукавих баб.

Гей-гоп, гряде вирішальний День Незалежності – 2120!