Ти українець чи росіянин?

Руслана вийшла з лікарні, коли ЗСУ вже звільнили більшість окупованих територій й до перемоги лишалось зовсім трошки.

Та вся її радість, всі емоції забрала та клята ракета. 

Все, що лишилось від минулого життя - фотографії дворічної донечки у телефоні... 

Вона мало що пам'ятала з подій того дня, коли її життя ледь не обірвалося. Жах біль, і маленька рідна ручка під завалами, що так швидко стала холодною на дотик. 

Руслана пролежала там, під уламком стіни, стискаючи долоньку померлої дитини одинадцять годин. І потім ще довгі місяці у лікарні ніяк не могла отямитись. Не хотіла вертатись у реальність, де більше нічого нема, де ніхто не скаже "мамо". 

Руслану вилікували, її тіло. Тоді як в душі її зіяла прірва, що кровоточила рваними краями.

Вона не розбирала дороги. Не розуміла, куди йде. Адже їй не було, куди вертатись. Звісно волонтери надавали купу контактів і адрес, щось там на неї оформили. Вона лише розгублено кивала на все, щось там відповідала, а потім відпросилась до кав'ярні. У яку так і не пішла.

Раптом її хтось покликав на ім'я. 

Це був чоловік у дорогому пальті, зі стриманим монотонним шарфом на шиї. Загалом він мав дорогий охайний і стриманий вигляд.

— Хто ви? — за місяці мовчання голос став тихим.

— Я? Пек, Чорнобожич, повелитель пекла.

Руслана не повірила. Але дивуватись вона теж уже розучилася.

— Звідки вам відоме моє ім'я?

— Я бог, хоч і заслаблий. Мені багато відомо.

— Все зрозуміло, до побачення, — вона вже розвернулась і зробила кілька кроків, коли він її знову окликнув.

— Хочеш отримати силу для помсти? 

Вона заціпеніла. Перед очима виникла доньчина скривавлена ручка, що тягнулась до неї. У вухах лунало останнє хрипке "мамо".

— Я дам тобі жадану силу. Тільки з однією умовою — не вбивай українців. Серед них ще є ті, хто вірить у такого, як я...

Вона обернулась.

Не замислюючись підписала контракт власною кров'ю і продала душу нечистому богу.

— Ну ось і все, — тепло всміхаючись, мовив Пек. А тоді в його руці з'явився невеличкий, звичайний на вигляд пістолет. — А він буде твоєю зброєю. Набої у ньому можуть закінчитись тільки в одному випадку - коли закінчаться росіяни.

Постріл взагалі не буде чутно. І не бійся, що хтось тебе знайде чи на відео запише - магія бога Пека, батька його Чорнобога, та матері його Мари тебе захищатиме.

— Навіщо вам це? Чому саме зараз? Чому не раніше, аби всього цього горя і болю не сталося?

— Аби народити імперію із залишків орди їм потрібна була сила. Вони нас, древніх богів заманили у пастку, тоді, як ми були зайняті протистоянням із новим, чужим богом. Уяви, більш ніж п'ятсот років ми могли тільки спостерігати.

Та недавно одна мила бавовна в знищила нашу магічну тюрму і тепер давні боги вернулись додому. Старий Сварог он кує плити для броніків і набої для мінометів. Його сини разом із Перуном давно у лавах ЗСУ. Навіть пса Симаргла з собою взяли. Велес і Мокош з іншими волонтерам допомагають хто де. І так далі. Кожному робота знайшла по вміннях його. Ми ж, боги смерті й темряви теж не хочемо стояти осторонь. Та й слабкіші ми за світлих богів. А кожен убитий тобою росіянин даватиме нам сили.

Не багато, та нам вистачить, аби зовсім не зникнути. Матінка моя, Мара, сильно занедужала у тім полоні...

*** 

Троє чоловіків весело обговорювали стрім якогось російського блогера:

- Класно он іх!

- Ага, разьєбал...

Руслана краєм вуха вловила російську мову і кинулась на них, наставила дуло.

- Ви росіяни чи українці.

- УкрАінци ми, ти чєго?

Постріл поміж очей.

Двоє інших закричали й кинулись навтіки. Верещали російською. Другий отримав кулю в потилицю.

Третього наздогнала у провулку.

Він впав на землю, наляканий був до того, що аж обдзюрився.

- Я украінєц, украінєц, хочєш паспорт покажу? - завищав мов те порося в руснявому антивірусі.

- Говориш російською, значить росіянин, - зняла запобіжник.

- Я можу українською, у мене малий синочок, буль-ласка... - заревів чоловік, вже українською.

Вона опустила дуло, розвернулась і мовчки пішла. Тихо клацнув запобіжник, стаючи на місце.

***

Швидко розлетілась чатами й світом інформація про невловиму жінку, яка вбиває за російську мову. Її пістолета не було в жодній базі, на набоях не було маркувань і насічок. Зовнішність незнайомки ніхто не міг запам'ятати. Навіть колір волосся чи одягу. Вона не лишала відбитків ДНК, не пила і не їла.

І доти знаходили нових її жертв, доки російська мова зовсім не зникала в тих місцях і містах.

Однак ніколи вона не чіпала маленьких дітей. Бо вони говорять мовою батьків і ще не навчились обирати самі...