Нічне чергування біля офісу президента

"Нічне чергування біля офісу президента" звучить круто лише на половину, думав Григір, з сумом слідкуючи за тим, як на вулицях вмикаються ліхтарі. Крута половина ― це слова "біля офісу президента", а зовсім не крута ― "нічне чергування". Бо стирчати на вулиці всю ніч взимку, ну зовсім неприємно.

― Не надихає, правда? ― похмуро запитав в нього напарник, Антон. Він смалив вже другу цигарку за вечір і не було схоже, що його сьогоднішня ніч радує більше, аніж Григора.

― Ага, ― зітхнув той і сумно поглянув у небо. Зірок сьогодні не було видно.

― Ти вкотре вже тут?

― Вперше, ― відказав Григір і поправив автомат на грудях. ― Але вже не подобається.

Антон тихо присвиснув і похитав головою. З його недопалка впав попіл.

― Тоді зовсім тобі не заздрю.

Григір не став уточнювати чому саме. Він в принципі підозрював, що фраза "нічне чергування біля офісу президента" не тільки звучить круто лише на половину, але і та крутіть лише на словах. Нічне зимове чергування в будь-якому місці не може бути гарною подією для чергового.

― Це новенький?

Григір насупився, звично схопився за автомат. Скрипучий голос, що долинув до нього крізь віддалений гул машин, очевидно не був голосом Антона, і навряд був голосом когось з групи на іншому боці вулиці, надто вже високий як для дорослого чоловіка. А з будівлі ніхто не виходив.

― Та біс його зна, вони всі зелені на одне лице, ― відказав другий голос, такий само скрипучий, але вже нижчий. Григір напружено роззирнувся, поглянув на напарника. Той виглядав так, наче нічого не відбувалося.

― Новенький, новенький, диви яка напружена в нього пика! Може він нас ще й чує? Агов, коса мордо, ти мене чуєш?!

Якщо це диверсанти, то дуже, дуже дивні диверсанти. Якщо заблукалі туристи, то вони підійшли якось аж надто близько до огорожі і говорять на диво чистою українською.

― Антоне? ― гукнув Григір напарника, що саме відійшов на кілька кроків, аби відкинути недопалок. ― Мені ввижається, чи тут говорить хтось?

― Шо? ― Антон обернувся, поглянув на Григора і невимушено похитав головою. ― Я нічого не чув.

― Брехло! Брехло!

― Брехун!

― Бреше він!

― Не вір йому! Брехло він! ― зарепетували раптом не менше десятка голосів. Григір аж на місці підскочив і добре, що автомат він з запобіжника зняти не встиг. Що воно в біса таке?! І чому лунає від будівлі навпроти,

схованої у темряві світломаскування. Будинок Городецького, наче. Лише кілька ліхтарів біля офісу президента кидали на нього химерні тіні. І Григору зараз здалося, що ті тіні рухаються…

― Ти палиш? ― спитав раптом Антон, що стояв вже зовсім поруч. В його руці була пачка цигарок. ― Якщо ні, дуже рекомендую почати.

― Побалакай з нами!

― Агов, зелений, зелений!

― Ну підійди ближче, ми тебе роздивимось хоч!

― Ти справді не чуєш? ― хриплим від холоду і напруги голосом спитав Григір, переводячи погляд з рухомих тіней на фасаді будинку на побратима. Виглядав він, мабуть, кепсько, бо Антон важко зітхнув і зі співчуттям на обличчі поплескав його по плечу.

― Не чую, друже. І тобі рекомендую не чути. Бери цигарку.

Григір взагалі-то не курив. Шкода для кісток, легень і ще купи всього в людському крихкому організмі. Але є дещо інше, що нікотин в людині зміцнював: стріху, що от-от мала почати в Григора протікати під гулом скрипучих, верескливих голосів химер з будинку навпроти. Тож він взяв цигарку і чиркнув коліщатком запальнички.

Ніч обіцяла бути довгою.