Пісні лісу

Той храм стоїть самотньо на горі,

До нього заросли усі дороги,

Старих богів ніщо не потривожить,

Вони давно забуті в сивині століть.

Гора Богіт насправді велетенська могила під нею вічним сном спить воїн ім’я якого навмисно вирубане з пам’яті людства. Наймогутніші сили древнього світу зробили усе щоб стерти його слід з історії. Народ забув свого героя що боровся за нього з найлиховіснішими істотами яких боги посилали їм як кару. Але живуть ще створіння древні як світ що пам’ятають. Вони пам’ятають пісні які колись про нього склали люди й охоче співають їх на галявинах в тихому лісі. Якось мені пощастило підслухати ті чарівні пісні. Я блукав поміж дерев, втомився, прилягши на шовкову траву, заснув. Крізь сон я почув як співають мавки. З тих пісень я побачив минуле як фільм на екрані кінотеатру.

Змієборець було його ім’я. Він жив у селянській сім’ї проте всі знали що чоловік якого він звав батьком, батьком йому не був, а жінку яку звав мамою, мамою йому не була. Чоловік знайшов хлопця в полі коли орав ниву. З того часу він називав його сином. Названий син ріс швидко, ставав дужчим з кожним днем. Усім було зрозуміло що той хлопчак не простий. Можливо навіть не людина. Дитя вищих сил. Чи не богів, бува?

Тоді в горах з’явились страшні істоти послані Чорнобогом на людство за те що воно перестало приносити йому живі жертви. Древній бог зла й війни жадав молодої крові. Кров’ю він насичувався, її він їв, її він пив. Чим більше крови проливалося в його ім’я тим сильнішими він ставав. Ті істоти були як дракони їхні тіла прикривала залізна луска, а з пащі вивергалось полум’я. Вони мали кажанячі крила. З високих гір налітали на людські поселення спалюючи та руйнуючи їх до тла. Тоді Чорнобог пив і їв досхочу запечену кров, ставав сильнішим та могутнішим. Навіть Перун верховний бог грому злякавшись чорного зла сховався високо у хмарах. Тільки Триглав вирішив боротись за порятунок світу. На світанку дня він створив дитя у яке вклав половину своїх сил. Те дитя положив у зрошену росою траву щоб набралось сили ще й від неї.

Ім’я Змієборець він отримав коли йому виповнилось десять років. Тоді на селище вперше налетіли дракони. Велетенські змії дихали вогнем спалювали все перед собою. Хлопчак ще не мав достатньо сил щоб боротись з тими потворами. Він ловив їх за хвости жбурляв ними й кидав у них велетенські брили. Декількох навіть вбив. Проте тоді змії виявились сильнішими. Вони спалили все живе довкола, всіх жителів, друзів, братів та сестер, названих батьків. Коли полетіли геть будинки ще довго тліли чорним димом. Свій перший бій Змієборець програв. Оплакавши мертвих, поховавши їхні кістки він дав клятву знищити усіх зміїв. В ньому зажевріла іскорка незгасимої люті до ворогів. Він пішов блукати великим диким світом. Ким тільки йому не довелось бути, злидарем-розбишакою, пастухом, ковалем. Аж доки нарешті не став воїном.

Піднявся він у своїй силі на стільки що не було жодного смертного що б міг позмагатись з ним. Всі королі, царі, та владики боялись його більше ніж найсильнішого війська. Був він спритним як пантера і мав міць корчувати товстезні дуби. Мав розум та хитрість. Був хвацький до всякої роботи.

Ось одного дня здійнявся сильний вітер. Знову налетіли змії сіючи страх й паніку серед людей. Вогонь з їхніх пащ як пекло палило місто. Тоді Змієборець спав та зойки й лементи розбудили його. Герой вистрибнув з дому. Цього разу він вже не був як той хлопчик в спаленому селищі батьків. Він був сильним як тілом так і духом. В драконів летіли здоровенні каменюки які збивали їх додолу. Воїн стрибав їм на спини відрубував великим двосічним мечем голови, роздирав пащі. Звірини сичали від злості. Знову й знову налітали на нього, хотіли розірвати, але падали від його ударів як паперові. Залізна броня розліталася не витримуючи міцних кулаків, а далі свою справу робив меч. Колов та різав плоть безжально. Лихі створіння що ще залишались живими зрозуміли свою безсилість перед невиданим до цього часу воїном повтікали в гори. Змієборець переслідував їх день і ніч без сну та спочинку. Виловлював зміїв. Боровся з ними, вбивав їх. Аж доки останній не впав від його меча. Після безперервних боїв та гонитв він страшенно втомлений приліг відпочити.

Древні боги побоялись сили Змієборця. Вони не могли дозволити щоб на землі було щось що дорівнювало їм за могутністю. Що посвідчило б про їхню безсилість проти зла що творив Чорнобог. Зібравшись на велику раду вони змусили Триглава вбити героя, а самі поклялись зробити усе щоб його ім’я забулось. Триглав пошкодував своє творіння. Він не вбив його, а тільки наслав на нього довгий міцний сон. Насипав над ним велетенську гору землі щоб ніщо не збудило від сну. На вершині тієї гори люди звели святилище молитись древнім. Про Змієборця вони забули.

Всі пісні мавок закінчувались словами пророцтва що колись Змієборець проснеться, струсить з себе цю гору землі щоб знову стати до бою з Чорнобогом. Творцем зла, віроломства, вічним спраглим людської крові.