Вкрадене майбутнє

Тобі, Україно моя,

і перший мій подих,

і подих останній тобі!!!

В. Еллан

Привіт! Я Олексій Довганич, і це моя історія. А почалась вона з пробудження (яка ж історія не починається з пробудження?!). Але перш ніж я почну переповідати події, що зі мною відбулися, повідаю трохи про себе.

Народився 30 травня 1994 року на свято Теплого Олекси. Тому й назвали мене відповідно — мама говорила, що Преподобний Олексій завжди захищатиме мене. Зараз, пригадуючи події, що зі мною відбулись, вірю, що все-таки чийсь оберіг лежав на мені. Жив у Здолбунові, що на Рівненщині.

У 2013 році, коли в Україні почалися масові протестні акції, я саме навчався у Києві на юриста. На головну площу столиці, разом з одногрупниками, вийшов, так би мовити, «за компанію». Але після смерті Небесної сотні, щось у мені змінилось, або краще сказати — зринуло те, що глибоко сиділо в середині. Покинувши навчання, підписав контракт, і почалась моя військова служба. Цього детально не описуватиму, адже моя історія про інше.

Взимку, а точніше 4 грудня 2020 року на Донбасі в районі Водяного, де саме розміщувалась моя бригада, розпочалась стрілянина. Окупанти, порушуючи бойовий режим припинення вогню, почали обстрілювати нас, використовуючи артилерію 122 мм і міномет 120 мм. Одним із таких снарядів мене сильно поранило. Я втратив обидві ноги. Я інвалід, чи то пак особа з інвалідністю згідно з Законом України, підписаним у 2018 році Порошенком (хоча різниці я не бачу).

Можливо, з цього і потрібно було починати — Я ІНВАЛІД. Моє життя зруйноване. Я втратив віру у майбутнє, я втратив усе. Звісно, мені зробили металеві протези, і я навіть навчився з ними рухатись. Але то вже було не те. Усе наче в тумані, усе наче на автопілоті. Життя втратило свої барви.

І тут, 23 серпня 2021 року, я пробудився дуже рано. Ні, це все ще не та історія, яку я хочу вам розповісти. Це, так би мовити, її передумова.

Моя мати ніби відчула, що я прокинувся — зазирнула в кімнату.

— Привіт, синку! Може ти чогось хочеш? — її щоденне запитання, з якого вона починала розмову. Я дивився на маму, і відчував себе винуватим — жінка, яка у свої не повні п'ятдесят виглядала набагато старше. Її колись пишне русяве волосся давно, ще після підписання мною контракту, посивіло і стало ріденьким. А після поранення вона повністю змарніла.

— Так, я хочу, — промовив я, розуміючи, що дійсно чогось хочу, хочу вперше за багато місяців.

Я помітив, що болотяні очі матері, як замолоду, зблиснули смарагдами та налились сльозами. Вперше сльозами радості, адже її дитина знову щось захотіла, а значить захотіла жити. Вона припала до мого ліжка і, не перестаючи ронити сльози, запитала:

— Чого, синочку? Скажи мені.

— У Водяне, — твердо промовив. Там досі були позиції ООС, там досі перебувала моя бригада.

Радість змінилась нерозумінням, а потім жахом. Здавалось ще секунда, і моя мама втратить свідомість, але я вчасно схопив її руку та промовив, змушуючи заглянути у мої очі: — Я просто хочу до своїх хлопців. — Забув сказати — я командир підрозділу бригади ЗСУ. Був! Зараз це вже не мало ніякого значення. — Завтра тридцятиріччя Дня Незалежності України. Я хочу провести цей день з моїми побратимами.

Мама дивилась на мене, вагаючись. Усе що стосувалось лінії фронту лякало її, інколи мені навіть здавалось, — вона дякувала Богу, за те, що я більше ніколи не повернусь в те пекло, навіть ціною моїх ніг. Але так же вона не могла не послухатись мене — мама боялась, що я знову втрачу цікавість до життя.

— Я зателефоную батькові, — сухо промовила та вийшла. Я знав, що вона плакатиме на кухні, але так, щоб я цього не бачив. Я не хотів материнських сліз, але моє бажання розросталось з кожною хвилиною все сильніше та сильніше — якась незрима сила тягнула мене.

Уже через пів години приїхав батько. Він таксував по місту. Сьогодні не планував брати вихідного, але через мене, через моє бажання, вирішив сам завезти.

Дійшовши — ні, дошкутильгавши! — до машини, я сів у батьків Nisan, і ми рушили. Їхати потрібно довго, майже 15 годин, але я знав, що ми встигнемо ще до опівночі.

***

— Довбуш! Довбуш повернувся! Хлопці, Довбуш тут! — закричав Пашка Гонтар.

«Довбуш» — то мій позивний. Його якраз і Пашка вигадав. Якось він там провів паралель від "Здолбунів" та "Довганич" до "Довбуш", та ще й ім’я Олексій (Олекса). Так воно й причепилось.

Ніч давно окутала усе чорною ковдрою, але в таких місцях сплять мало. Навкруги спокійно, ми з хлопцями сіли у наметі, з десяток залишились на варті та в розвідці. Про що гомоніли переповідати не стану — розмови воїнів краще не чути нікому.

— Тримай, кіборгу, — промовив Пашка, протягуючи мені смартгодинник, коли уже за північ ми з ним удвох вийшли на свіже повітря. Ні я, ні Пашка, ніхто з мого батальйону не брав участі в захисті Донецького аеропорту, але «Гора» не переставав мене так називати через мої металеві протези.

— Навіщо?

— Презент до Дня Незалежності, — підморгнув мені, допомагаючи одягти годинник на ліву руку.

— Але у мене немає нічого, — якось навіть засоромився, що не догадався привезти хлопцям подарунки, або хоча б найкращому другові.

— Твоя присутність тут, для мене уже найкращий дарунок.

Хотів віджартуватись, але слів слушних не знаходив. Дякувати мелодії, що продзвеніла з телефону Гонтаря, відповідати мені не довелось.

Пашка притиснув слухавку до вуха та враз змінився. Стільки емоцій одночасно заграло на його запаленому спекою та боєм обличчю. Я намагався не вслухатись, але Пашиного крику, який вже більше нагадував вереск, напевно чути було навіть із-за ворожої лінії.

— Як? Уже? З тобою все гаразд? Катрусю, дякую! Скільки? Я люблю тебе! Я люблю тебе і нашого сина! — обличчя Гонтаря сяяло щастям. Він підбіг до мене та підхопив на руки. Щоб ви розуміли він міг це зробити. Двометровий богатир, який мав центнер ваги. Позивний у нього «Гора». Як в одного з героїв «Ігри Престолів». Великий та невмирущий. Правда той в кінці помер, але в тому серіалі мало хто залишився в живих, тому вирішили, що підійде. «Гора» крутив мене та не переставав лепетати: — В мене син! В мене народився син! Богатир! 4100! Ріст 58!

Сльози рікою текли його мужнім обличчям, не втримавшись, я теж заплакав. Оттак двоє загартовані боєм чоловіків, що ніколи не здригались дивлячись в очі смерті, плакали перед обличчям нового життя.

Враз небо усе засяяло — на нас летіли снаряди «Граду».

«Чому дозорні не сповістили?!» — замаячіла думка. Проте роздумувати не було часу — велика світлова куля летіла прямо на нас. Я відштовхнув Пашку, приймаючи удар на себе. «Занадто тихо, занадто нереально», — промайнуло у моїй свідомості, що згасала.

І тут починається найцікавіше. Я прокинувся. Точніше, мене розбудили. Я відчув, як хтось торсає мене за плече та шепоче незрозумілою мовою. Слова були чужими, більш схожими на якесь ґелґотання.

Мої повіки піднялись, і я побачив пару голубих оченят. Дівчинка років восьми дивилась на мене злякано-стурбованим поглядом. Я підвівся, оглянувся: сидів на лавочці в центрі невідомого мені місця. Стояла глибока ніч, лиш вуличні ліхтарі освітлювали все навкруги. Переді мною маячіла ота мала, а поруч сиділа темноволоса дівчина років двадцяти п’яти. Навкруги височіли різні будівлі з незрозумілими написами: то навіть буквами не назвеш — одні каракулі. Біля кожної вивіски підсвічувався годинник (благо хоч цифри звичайні) — 01:00.

«Тобто, якщо вважати, що сьогодні той самий день, то в безпам'ятстві я пролежав не більше сорока хвилин», — почав прораховувати подумки.

Знову почулось ота нерозбірлива мова десь збоку, та тільки я відкрив рота, щоб запитати, що тут відбувається. Молода дівчина вп’ялась у мої вуста поцілунком. Я, ошелешений, дар мови втратив. Як я потім дізнався саме цього Настя (так звали дівчину) добивалась, щоб патрульні не почули моєї мови. Підійшло двоє чоловіків у яскраво помаранчевій уніформі. Вони заговорили до нас, ну як заговорили — заґелґотали (інакше їхню розмову назвати я не можу). Я дивився на чоловічі обличчя, і в голові крутилось одне: «Нереально. Нереалістично». Занадто ідеальне обличчя без будь-якого дефекту. Коли вони говорили ні одної зморшки не з’являлось, ні один м’яз не рухався, наче лялька, що відкриває рот. Настя щось їм відповіла та простягла своє зап'ястя на якому красувався чорний масивний браслет. Один з чоловіків просканував його, (в прямому значені слова «просканував!») з правого ока з’явився лазер, ніби сканер у супермаркеті, та пройшовся «прикрасою». Тоді його погляд перейшов на мене. Я ж так і завмер з відкритим ротом. Кров прилила до мозку, і здавалось, що голова лусне. «Чи сон чи я вже помер?» — подумав тоді та промовити щось не встиг — голубоока малеча заверещала так, що аж у вухах позакладало. Вона впала на землю, її почало трясти.

Настя швидко закотила її рукав, чоловік просканував браслет дівчинки та щось заґелґотав (якщо я правильно зрозумів — відпустив нас). Дівчина кивнула мені, вказуючи на малу, щоб підхоплював на руки та біг за нею. Ще не прийшовши до себе, я підкорився її німому наказу. Ми дременули щодуху. Точніше, вона дременула, а я поспішав як міг на своїх протезах. Відбігши кілька кроків від тих, хто сканував браслети, Настя обернулась і тихо, майже одними губами, на чистій українській мові прошепотіла: «Тільки мовчи».

Малеча у моїх руках кричала, але добре хоч не звивалась, бо сил не було. Після місяців реабілітації я сильно втратив форму та витримку. Дорогою ми зустріли ще три парі патрульних, але як тільки ті вчували вереск дівчинки, поступались, пропускаючи нас.

Засапавшись, ми вбігли у квартиру на першому поверсі під’їзду. Невеличкий коридорчик, що потонув у мороці ночі, заховав нас від сторонніх поглядів.

Дрібнота враз затихла, зіскочила із рук та посміхнулась мені.

— Я — Марійка! Дякую, що доніс додому!

Шок поступово пройшов, і я вже не стримував слів.

— Якого біса тут відбувається? — закричав я.

— Ш-ш-ш, — шикнула на мене дівчина. — Не кричи — почують. Пішли на кухню, я все тобі розповім. Роззуйся.

Я поспіхом виконав наказ та почвалав за дівчиною та малою. Ми ввійшли у невеличку кімнатку, але розгледіти мені нічого не вдалось, адже світло Настя так і не увімкнула, а вікна були затягнуті важкими шторами.

— Мене звати Настя, а це моя молодша сестра. Її ім’я ти вже знаєш. Я не знаю хто ти й звідки, але щось мені підказує, що не місцевий, а точніше нецьогочасовий, — вона говорила рідною мені мовою. Її вимова була чиста та мелодійна. Навіть не скажеш, що кілька хвилин назад вона щось лепетала не членороздільно.

— Що? — не второпав я, що означає то її «нецьогочасовий».

— Зараз 2120 рік, — промовила вона, пильно вдивляючись в очі — чекала моєї реакції. Я пирснув сміхом — ні, більш схоже істерикою.

— Все, я зрозумів, — ударив себе по лобі. — Мене контузило, я в комі, а це картинки пошкодженого мозку. — Та не встиг договорити останнього слова, як відчув пекучий біль у спині, повернув голову і знову зустрівся з бездонно-голубими оченятами Марійки.

— Наскільки мені — малій — відомо, — почала вона діловитим тоном, — то уві сні чи комі людина не має больових відчуттів. Чи не так? —

запитала і ще раз ущипнула мене.

— Напевне... — пробубонів, уже остаточно заплутавшись у цьому.

— Я зараз усе тобі розповім. — привернула мою увагу Настя. — 24 серпня 2021 року десь після опівночі на планету Земля спустилась позаземна раса ґамаґіанців. Своїми найновітнішими технологіями вони знеструмили всю планету та вивели з ладу будь-яку техніку та зброю. За лічені хвилини планета була захоплена. Ґамаґіанці все перебудували на свій лад. А людей залишили як власність, як домашніх тваринок і ще для дечого… — Ото її «ще для дечого» якось дивно відгукнулось у мені, але я не насмілився її перебивати. — Ще з двох років діти зобов’язані відвідувати у Сеґолах — школу, де їх навчають. Але навчають дітей тільки ґамаґіанської мові, історії іноземної раси та їх ідеології: сліпе поклоніння богині Ґаміті. Їм не потрібне розвинене людство. З шістнадцяти років ми йдемо працювати на благо господарів: прислуга, каменярі, вантажники, двірники — будь-які професії, що не вимагають навчання.

— Припустимо, я повірив, що все це правда, — не втримався та перервав її розповідь. — Тоді дай відповідь на моє запитання. Невже не було ніякого опору? Усі 99 років українці та інші нації просто терпіли? Я не вірю, — стримуючи бажання кричати промовив я.

— А як?! — вигукнула Настя, щиро дивуючись моїм запитанням. — Ти не чув, що я тобі розповідаю? Вони вивели з ладу усе, нещасні ліхтарики, що працювали на батарейках, та навіть механічні годинники. Повторюватись про зброю не буду — усе, створене людиною, перестало працювати. Чи ти думаєш, люди підуть на вихідців з інших планет з палками та камінням; на тих, хто володіє позаземними технологіями та зброєю; на тих, хто має у своєму підпорядкуванні мільярди арґорданів — андроїдів, що ти бачив на вулиці; на тих, хто втричі більшій за найвищого чоловіка; на тих, хто, крім усього вище згаданого, володіє телекінезом та іншими невідомими людям можливостями? — майже кричала дівчина, але потім заспокоїлась та продовжила, вказуючи на браслет: — Тим паче це ґорґол — як його називають ґамаґіанці — з матеріалу, який невідомий людству, одягають дитині в перший день у Сеґолах. Його не можливо зняти, він тісно вплітається в людську ДНК. Ґорґол росте разом з дитиною. У далекому 2021 році він слугував людям для розуміння ґамаґіанців (як ти встиг помітити, їхня мова сильно відрізняється від земної). З покоління в покоління потреба в цьому відпала, адже усіх дітей навчали ґамаґіанської, але браслет залишився — це для того, щоб слідкувати. Ґамаґіанці, за допомогою цього браслету, знають про людину все, навіть її задуми. Тому просто не реально зібрати повста… Лягай! — скомандувала вона та потягла мене на підлогу.

За вікном посилився гул, який я чув всю нашу розмову, але не надавав значення. У вікна пробився яскравий промінь світла. Настя приклала палець до губ, наказуючи мовчати. Кілька хвилин і світло зникло. Гудіння помітно віддалялось.

— Ґарони — ґамаґіанські наглядачі — дрони, — пояснила Настя, підіймаючись. — У ночі забороняється будь-яка активність.

— А як же ти й мала? — Щось я все більше заплутуюсь.

— Кожна дитина на захопленій ґамаґіанцями планеті з двох до дванадцяти років хворіє пґіґікі — відторгнення браслетів. Тому, ми можемо виходити у будь-який час до аптеки, за необхідними ліками. Це щось на подобі епілепсії. Тому нас відпустили.

— Що ще новенького коїться на моїй Україні? — іронічно запитав (до кінця ще не визначився чи варто вірити її словам).

— До двадцяти п’яти років жінки зобов’язані народити дитину, якщо вони цього не зроблять, їх запліднять зомбованими чоловіками, — після цих слів Настя скривилась, і я помітив, як вона затряслась. — Кожна жінка повинна принести потомство, адже коли людині виповняється тридцять, її забирають туди, звідки ніхто не повертається. Що там з ними роблять, ніхто не знає. Існують здогадки, і вони жахливі.

Прикипівши поглядом до скривленого жахом обличчя Насті, я й не помітив, як Марія вдягла мені на руку ґорґол. Відчув пекучий біль у правому зап’ясті, від несподіванки скрикнув. А коли зрозумів, що вони зробили, хотів розтрощити все навкруги, та невидима сила скувала усі мої м’язи. Я не те, що рухатись, я навіть рота відкрити не міг.

— Будь ласка, заспокойся. Я знаю як це виглядає, але ти повинен мене вислухати, — Настя намагалась мене заспокоїти, але я ще більше звірів. Проте скований я нічого не міг зробити — довелося слухати. — Це для того, щоб ти розумів ґамаґіанську і сам зміг нею розмовляти, — почала вона знову, але уже не українською, а позаземною мовою. Хоча я чітко чув те ґелґотання, проте розумів його. Можливо, я б не злився за цю «прикрасу», але ж її слова «ґорґол вплітається в ДНК» сильно турбували мене. Я зловив себе на думці, що починаю вірити у всю цю інопланетну маячню.

Напевне побачивши, що я вже не збираюсь розтрощити все навкруги, Настя натиснула щось на маленькому пульті, якого я раніше не помітив.

— Ти сказала, що через цей браслет інопланетяни відстежують людей, — почав говорити, і почув, що з моїх вуст вилітає ґелґотання.

— Вір мені, — не дала висловити пересторогу. — Я ніколи нічого не зроблю, щоб видати тебе хазяїнам. Тепер ти розмовляєш ґамаґіанською, це приховає твою сутність перед ними, адже почувши іншу мову — вб’ють тебе на місці.

— Але ж браслет… — та не встиг я договорити, позаяк у кімнату ввійшли жінка та чоловік років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти.

— Дівчата, що тут відбувається? — аж скрикнула жінка, втупившись поглядом у мене. — Кого ти привела в дім?

— Мамо, заспокойся, я все поясню, — загороджуючи мене стрункою фігурою, промовила Настя.

— Хотілось почути твої пояснення, юна леді, — не вгавала вона. — Ти ж розумієш, що наражаєш усю нашу сім’ю на небезпеку.

— Ти ж знаєш, татку, — ігноруючи мамині нарікання, звернулась Настя до батька, — що кожну ніч з 23 на 24 серпня, дідусь посилав мене на те місце біля аптеки. Він ніколи не пояснював навіщо, просто казав, що я сама зрозумію.

Батько дівчини важко зітхнув.

— Знаю, раніше сам постійно ходив.

Стоп! Підозра в мені все наростала.

— Я прошу вибачення, — втрутився я у їхню розмову, — але ж ти казала, що забирають усіх, кому виповниться тридцять.

— Помовчи, — гаркнула на мене Марійка. — Потім усе тобі розкажуть.

— Сьогодні ми з Марійкою задрімали, і замість дванадцятої години, прийшли о дванадцятій п’ятдесят. На лавці лежав оцей чоловік, — вона показала рукою на мене, навіть не глянувши. — Він був у безпам’ятстві, проте постійно повторював: «Занадто тихо, занадто нереально».

— І що? — не витримала матір. — Ти розумієш, що через його ґорґол прослідкувати за нами.

— Мамо, він говорив українською, і він не мав браслета. — Прослідкувавши, за поглядом батьків, які вп’ялись у «подаровану прикрасу», додала: — Це я вчепила — перероблений прадідом.

— Приведіть його до мене! — почувся старечий голос з іншої кімнати.

Жестом Настя показала, щоб слідував за нею. Я мовчки підкорився. Її батьки та сестра, йшли позаду. Я спиною відчував їх допитливі погляди.

На ліжку лежав старезний сухий чоловік, шкіра прилипла до кісток, хоча важко не помітити, що замолоду він мав кремезну статуру. Щось у його обличчі здалось знайомим, але навіть, якби я його знав, навряд чи впізнав.

— Олексій, — він посміхнувся беззубим ротом, та говорив чистою українською мовою. — Він вірив, що ти живий.

— Ми знайомі? — збентежився я. Усі ті події виводили мене з рівноваги: частина мене вже вірила у ґамаґіанців, інша частина кричала, що все це маячня.

— Ти мене не знаєш, але я знаю тебе. Батько усе життя про тебе розповідав. Коли світлові кулі інопланетян падали на землю, для її знешкодження, ти відштовхнув батька, врятувавши йому життя. Адже ці кулі, вбивали ще й усе живе, що попадало у їх світловий радіус.

— Гонтар молодший? — мої очі розширились.

— Олексій. Мене назвали на твою честь.

— З днем народження! — несвідомо випалив я, згадуючи як ще кілька годин назад ми плакали з Павлом від звістки про народження малого, а зараз я дивлюсь на дідугана, якому виповнилось 99 років.

— Дякую, — щиро усміхнувся дід, а потім продовжив: Спочатку батько думав, що тебе викрали ці тварюки, але, зламавши їх систему, побачив, що вони ні сном ні духом про славного «Довбуша».

— Що зробив? — перепитав я.

— Дід зміг влізти в мережу ґамаґіанців, — вмішався в розмову батько дівчат, — Зламати ґорґоли. Тепер вони для нас непотрібна прикраса, але для них — все ті ж шпигуни, все так же під’єднані до мережі.

— Тільки нам завжди залишається 29, — продовжила мама.

— Навіть мені, — тихо засміявся старий. — Жаль, що так не є насправді.

— А мені 22, — Настя всміхнулась. Але я помітив проблиск того самого жаху, який був у її очах, коли вона говорила про примусове запліднення.

— А у мене пґіґікі тільки для інопланетян, — підморгнула мала.

— То це було…

— Так, я природжена актриса, — Марійчин дзвінкий сміх пролунав квартирою.

— А твій від’єднаний від мережі повністю, — повідомила Настя, торкаючись моєї руки.

— А хіба цього не перевіряють? — я ставив безглузді запитання, поки мій мозок переварював інформацію.

— Павло Гонтар — великий інженер-механік, — гордовито промовив старий.

«Великий хакер», — подумав я, та не став промовляти цього в голос. Я добре знав Пашку, і всі його справи в інтернеті. Завжди говорив йому: «Ти маєш догратись зі своїм хакерством», але я помилявся — це врятувало життя йому та його сім’ї.

Різкий пронизаний звук різонув мої вуха.

— Що це? — не втримався від лайки.

— Тваринок годувати будуть, — скривила гримасу Настя, але побачивши мою розгубленість, додала: — Пішли покажу.

Я глянув на старого, але він кивнувши, промовив: — Іди, ми ще наговоримось. Я помирати не збираюсь. — Він знову посміхнувся. Мене дивувала та, чесно кажучи, уже починала дратувати його життєрадісність. Вони раби, і нічого з цим не хочуть робити. Але чого чекати від тих, хто навіть не знає, що таке свобода.

— Кожен день нам подають сніданок та вечерю, — дівчина повела рукою туди, де біля стулок залізної шафки стояла таця з їжею. Мене ледь не вирвало від одного погляду. Те, що було у п’яти тарілках назвати їжею не можна — в’язка жижа зеленуватого кольору.

— На смак вона така ж, як і на вигляд, — прокоментувала Настя, помітивши, як я приховую свої блювотні позиви.

Кожен взяв свою посудину, не забувши занести дідові, та прийнялись до трапези. Я не міг на то дивитись. Мені довелось багато чого побачити та спробувати, але від такого навіть Дмитро Комаров1 би виблював.

Не зважаючи на це, у моїй голові зароїлась настирна думка: «Коли ж я в останнє їв?». Ще, напевне, дорогою до Водяного. «У 2021 році», — ніби з боку почув свою думку, аж розсміявся. Здається, я втрачаю здоровий глузд.

— Ми не можемо дозволити собі відмовитись від їжі. Нічого іншого ми не маємо, а сили потрібні, — спокійно говорила дівчина. — Мені зараз на роботу, а Марійці в школу. Якщо ми не будемо їсти — помремо.

«Я вас не засуджую», — хотілось їй відповісти. Але ж, дідько забирай, я засуджую. Засуджую за їх спосіб життя, за небажання боротись, за примирення з роллю рабів, чи пак тваринок.

Пролунав ще один звук. Дівчата спохватились, та побігли. Я лиш безпорадно блимав очима.

— Вони повернуться о шістнадцятій, — поплескав мене по спині чоловік. — Я так і не приставився — Максим, мою дружину звати Олена.

— Ім’я тваринкам теж господарі давали? — фиркнув я.

— Так, — понуро відповів чоловік, — але не ці. У кожного з нас своя буква ґамаґіанського алфавіту та порядковий номер. Для них я Ґре-55893. Це тільки завдяки діду, та його маніпуляціям з ґорґолами ми знаємо рідну мову, вільно нею спілкуємось та досі живемо.

— Але, якщо вам 29 згідно з даними гуманоїдів, то ви повинні працювати, чи не так?

— І над цим дід попрацював, а зараз працюю я. Пішли до батька, він хоче з тобою поспілкуватись.

Олексій Павлович дістав велику дерев’яну скриньку ручної роботи. На ній вирізьблено Герб України, пшеничні колоски та калина. А збоку виднівся напис «Слава Україні! Героям слава!». Старий простяг мені фото, на ньому я з Пашком на засніженому полі. На тому фото я ще з ногами.

— Він знав, що ти живий. Знав, що ти з’явишся, — промовив тихо, протягуючи білий аркуш паперу, акуратно складений.

— Звідки? — мимовільно вирвалось, коли я розгорнув та побачив перші строки: «Привіт, «Довбуш»!».

— Я не знаю. Цього він ніколи не розповідав, просто попросив заприсягтись, щоб кожен рік у ніч з 23 на 24 серпня чекати тебе на тому місці, де ти зник.

— Ми у Водяному?

— Зараз уже немає такої назви, проте так. Коли почалось розподілення населення, батько забрав свою сім’ю та оселився тут.

Може дід говорив ще щось, але я його не слухав, мій погляд та моє серце прикипіло до листа.

«Привіт, «Довбуш»! Я знав, що ти повернешся. Мого командира не може зломити ніщо. Тепер і ти бачиш, що сталось з нашою Землею, з нашою Вкраїною. Пробач, брате, але я нічого не зміг зробити, крім махінацій в їх мережі. Що я можу проти такої сили, що заполонила увесь світ?!»

Мене переповнив гнів, я почав рвати листа на клаптики, не тямлячи себе від люті.

— Я не для того воював! Я не для того ноги втратив, — з силою трісну протезом об ніжку ліжка, — щоб мій народ стояв на колінах перед якимись гуманоїдами! Щоб ці тварюки вкрали майбутнє мого краю! Дайте мені зброю!

— У нас немає, — заспокійливо мовив Максим. — Усе зроблене людиною вийшло з ладу.

Я схопив його за комір та труснув зі всієї сили.

— Не кажи, що Пашка нічого не придумав, — рявкнув я на нього. Хоча чоловік був старший за мене (якщо не враховувати, що я народився у 1994, а він десь у 2060-му), в ту хвилину я не церемонився. Очі чоловіка опустились долі — він хотів щось приховати. — Кажи!

— Є, але…

— Дай йому автомат, — твердо промовив дід. — Але спершу заведи до підвалу.

Максим коротко кивнув. Я йшов слідом за ним, остерігаючись підступу. Онук «Гори» повів мене у дальню кімнату, відсунув ліжко та відкрив потаємну ляду у підлозі.

Світло з кімнати ледь пробивалось у невеличкий підвал, що сховалась від сторонніх поглядів. Чоловік мовчки вручив мені автомат та кивнув у сторону комп’ютера.

— Для чого ти мене сюди привів?

— Включи його, — сухо промовив та вийшов, залишивши мене самого.

Техніка, на перший погляд, здавалась звичайною, але оглянувши його, я помітив, що «Гора» значно модифікував ПК. Шнура живлення не було, тому я просто натиснув кнопку «Power». Від системного блоку моїм пальцем пройшов струм, він проповз моєю долонею та сильно сіпнув під годинником. Я руку смикнув так, що ліктем об стінку шарахнувся. Годинник мигнув та згаснув.

— Тільки сьогодні подарований, — вилаявся я, а потім криво посміхнувшись, додав: — 99 років прослужив.

Екран комп’ютера з чорного змінився на жовто-блакитний, із колонок я почув знайомий, але з нотками старості, голос:

— Довбуш повернувся! Я знав, що герої не вмирають і безвісти не пропадають. Правда я чекав раніше твого повернення.

— Я вже читав твого листа, що мені дасть твій запис, — пробубонів собі під ніс.

— А хто тобі сказав, що це запис?

Я ледь зі стільця не впав.

— Гора?

— А ти думав мене можна вбити? Я все одно повертаюсь. Пам’ятаєш, як у серіалі.

— Криси не дохнуть. — У мені вирували суперечливі почуття: з одного боку я радів, що мій друг розмовляє зі мною, а з іншого — злився, що він так і нічого не зробив, щоб встати з колін.

— Оправдовуватись не буду, — сумно відповів Пашка.

Від його голосу мені стало млосно та соромно перед другом. Засліплений патріотичними поривами, я й не задумався над тим, як було Павлові. Як сказала Настя, його правнучка: «Чи ти думаєш, люди підуть на вихідців з інших планет з палками та камінням?». Хоча Гонтар і не пішов відкрито воювати проти загарбників, але він зробив усе щоб зберегти пам’ять про Україну, зберегти її мову та хоча б частково подарувати своїй родині свободу.

— Вибач. Як тобі вдалось залишитись в живих?

— А я помер, — здається він посміхнувся. — Мені вдалось перед смертю завантажити себе в ґамаґіанську мережу. Хакер і в майбутньому залишається хакером.

— Ти ж знаєш, що ти був моїм найкращим другом і назавжди ним залишишся. Я змирюсь з твоїм рішенням стосовно способу життя, але я так не хочу й не зможу. Нехай я інвалід, скалічене моє тіло, але не душа. Дух української землі, дух козацтва в мені не дозволять примиритись з неволею. І навіть якщо я помру сьогодні, я помру зі зброєю в руках, а не житиму з ярмом на шиї.

Мій план … Його просто не існувало. Часу на роздуми не вистачало — я просто мусив діяти тут і зараз. Схопивши автомат, вибіг на вулицю. Поглядом обвів все навкруги: ще недавно я стояв на цьому місці зі своїми друзями та боровся за світле майбутнє своєї Батьківщини, а тепер... А тепер, промайнуло 99 років, майбутнє вкрали, і я збирався його повернути, борючись проти інопланетних гусаків (а як їх ще назвати — їхнє ґелґотання не виходить з голови).

Ривком я зірвав із зап’ястя ґорґол та кинув долі — він мені не знадобиться. Я хочу, щоб в останній битві не на життя, а на смерть з моїх вуст лунала рідна українська мова. Мені байдуже, що ці кляті гуманоїди мене не зрозуміють, а на те, що говоритимуть вони мені начхати — перемови із загарбниками не веду.

Я зробив постріл вгору та закричав, викарбовуючи кожне слово: — Я Олексій Довганич — Народний Герой України2 (і це не брехня, мені орден та грамоту дали). Я Олекса «Довбуш» — визволитель українського народу. Слава Україні!

Прислухався — нічого. Я чекав, що хоча б оті дрони та андроїди позбігаються (хоч їх переб'ю), але навкруги запала мертва тиша. Я навіть образився.

Знав, що помру, що нічого не зможу зробити проти інопланетної нечисті, але як говорив М. Колодзінський3: «Коли вже нема розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

Я дійсно надіявся, що мої дії стануть прикладом для українців, що зможуть пробудити козацьку кров у кожного поневоленого. Тому не вагаючись, знову прокричав ті ж самі слова.

Кінчиками пальців відчув, як електризується повітря, в сизих хмарах почали вирізнятись силуети загарбників.

— О, самі пани спускаються, — процідив з посмішкою. — Ходіть, ходіть сюди, голубчики. Якщо уже доведеться вмерти, то хоч одного з вас заберу з собою у могилу.

Запобіжник миттю був знятий, прицілився. Навчений війною, я не став витрачатись попусту — підпускав тварюк ближче.

Спускались марсіани (чи як їх там!?) дуже повільно — черепахи й те швидше повзають. Бавились нелюди, насміхались з мене. Ой, даремно. Нас завжди вчили: «Недооцінений ворог — сильний ворог». Підбадьорившись власними думками, закричав втретє. Це стало моєю мантрою, заповітом перед смертю.

— Я Олексій Довганич — Народний Герой України. Я Олекса «Довбуш» — визволитель українського народу. Слава Україні!

— Героям Слава! — легкий вітерець торкнувся вуха. Я оглянувся, але жодної живої душі. — Я з тобою, — відлунням вдарило звідусіль.

Легка вібрація пройшлась землею, з кожною секундою підсилюючись. Я відчув, як невідома сила перетікає з надр землі у мої жили, наповнюючи кожну клітинку мого тіла теплом.

Я впустив зброю та насолоджувався чудовим відчуттям всередині. Непомітно для мене, навкруги утворився легкий димчастий туман. Ніжно-жовтуватого кольору, він малював химерні фігури — принаймні мені так спочатку здалось. Насправді ж, це чоловіча фігура наближалась до мене крізь туман, чи краще сказати — з туману. Риси обличчя все ще ховались у сяйній димці, але серце уже знало хто переді мною.

— Вітаю, герою! — мужній голос лунав впевнено. — Не даремно ж ти Довбуш.

— Це тільки мій позивний. Я його випадково отримав, — запротестував я, ніби вибачаючись перед законним власником прізвища за, так би мовити, плагіат.

— Випадковостей в житті не буває. Усі наші діяння — це частина великого плану. І твоє життя, і моє життя, і моє золото… — останнє слово розвіялось з туманом, адже псевдо господарі планети повстали переді мною.

Уже тоді я точно знав, що маю зробити. Я маю померти! Один Довбуш помер 24 серпня 1745 року, інший — в той самий день через 375 років (Стоп! Здається це було згідно з юліанським календарем, а ми йдемо григоріанським. Але яка різниця — випадковостей не буває).

З відвертою ненавистю та зневагою в погляді, я виплюнув прямо в обличчя ворогові: «Я прийшов по твою душу, щоб людей ти більше не мучив»4. І з останнім словом, що вилетіло з моїх вуст, моє тіло затряслось і зірвалось сліпучим сяйвом, знешкоджуючи все інопланетне. Останнє, що помітили мої смертні очі — Настя бігла до мене. ЇЇ зблідлі вуста, щось несамовито кричали. Гарна дівчина, але її доля не пов’язана з моєю. Вона буде жити, а я помер.

Тремтіння землі, що спочатку було ледь помітним, посилилось. Ґрунт тріснув, вимальовуючи кордон моєї України, а з цієї шпарини пробилось сяйво золота та срібла, заховане колись Довбушем (звідки він міг знати, де його ховати, але… «частина великого плану»).

Міцний щит із дорогих металів закрив Україну від непроханих гостей. Тепер на сірому фоні захопленої планети виблискує Україна в жовто-блакитному (срібло переливається блакиттю) сяйві.

Звідки я це знаю? Тому що я не помер. Точніше, помер, але не повністю.

Коли моя душа разом з силою української нації вивільнилась з тіла, мій розум, мою свідомість перетягнуло у космічну мережу ґамаґіанців. Пам’ятаєте як мене током сіпнуло, коли комп’ютер вмикав — це "Гора" постарався, зробивши подарований ним годинник провідником між моїм тілом та системами гуманоїдів. Тепер ми з ним у двох шмигаємо інопланетною павутиною. Що там діється у визволеній Україні — не знаю. Ненька надійно захищена від усього позаземного. І це добре, дуже добре.

Споглядаючи на рідну Батьківщину з космосу, пишу свою історію, що почалась з пробудження. Я надішлю її в усі світові та часові простори, нехай усі знають, що Незалежність своєї Батьківщини кожен українець відстоюватиме до останнього подиху.

Примітки:

1. Дмитро Комаров — український журналіст, мандрівник, автор та ведучий програми «Світ на виворіт» на каналі 1+1. Під час експедицій куштує усе, що готують різні племена та народи: комахи (деколи живі), геніталії тварин та навіть жарене болото.

2. Орден «Народний Герой України» — українська недержавна нагорода, запроваджена 2015 року за ініціативою колекціонера антикваріату та волонтера Андрія Боєчка та ювеліра Дмитра Щербакова. Вручається воїнам, волонтерам та медикам за боротьбу за збереження української держави.

3. Михайло Франьович Колодзінський— діяч УВО та ОУН, начальник Генерального штабу Карпатської Січі, Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України, полковник. Борець за незалежність України у XX сторіччі.

4. «Не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу — щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно — все одно вмреш у лютих муках». — Звернення Олекси Довбуша до полковника Костянтина Злотницького, значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян.