Кобзар

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то боже слово

Т. Г. Шевченко

Якось до нашого селища на Поділлі прийшов кобзар. Ніс він у себе на плечах раненого побратима. Ходив, каже, разом з козаченьками, пісень їм співав, аж доки біда ворожа не трапилась. Плакав, мовляв, порятуйте рідну душу, я вам за це усі історії, легенди та секрети війська великого та походів наших розповім, усі мудрості та хитрощі, будь-які істини. Згодились усі наші, навіть думки не мали про щось взамін. Завжди нас праотці вчили, що допомагати ріднім — це вірний шлях.

Але згинув той побратим уже давно як, не міг цього кобзар сприйняти. Ховали як героя всім селом та й попрохали кобзаря залишитись тутай. Сердега й слова опісля промовити не міг, лише присягнувся пам’ятати до скону, та й таки зостався з нами. І відтоді сидів він на пагорбі, на могилі побратима, грав пісню сумную та ніколи співу не заводив. Сходив до села, допомагати поратись та лише мовчав, ніколи нічого не просив. Люди його жаліли, за поміч зі своїх мисок годували, нічого не шкодували сердезі, а той лиш кланявся низько-низько у відповідь та й далі на гору, на могилоньку, чимчикував грати-тужити.

Ось так збирався коло нього люд, послухати голосіння кобзи, на свята та й навіть після робіт. Збирались та й сиділи зачаровані, наче науки напувались. Здавалось, що мовчазною грою сей кобзар розповідав історії краще, ніж хтось міг би словами.

Ось так й проходила наша весна. З приходом тепла, кобзар все довше й довше сидів на горі, ось уже як два тижні він не спускався додолу, до людей, все сидить та тужливу мелодію грає.

Десь наприкінці травня до нас завітав мокша-мандрівник. Мовляв, згубився в степах, та слідував за прекрасною грою струнного інструмента, що й привела його сюди. Розповідав про свої подорожі, як утікав з московського царства до Китаю, далі в Індію, шукати свого коріння, і як нині прямує до Європи, торгуватись. Все то він байки травив з інших світів, про науки, релігії, свята та традиції, як там, на півночі, усе по інакшому та по новому. А ми сиділи, вуха розвісивши та роти пороззявлявши, дивувались його прислугам з усіляких рас і народностей, товарам чудернацьким та усіляким дрібничкам незвичним.

Завів він розмову, мовляв, хто ж цю прекрасну музику грає? Ніде у світі такої краси вухами не ловив, лишень но заслухавши одразу попрямував на звук. Ми засміялись, сказали, що це лише половина усіх чарів кобзарів, шкода що він не співає, певне обітницю мовчання тримає. Відвели ми мокшу-мандрівника на гору до кобзаря, що сидить там не злізаючи уже четвертий тиждень, по дорозі розповівши сумну історію сердеги.

Уже на горі звернувся мокша до кобзаря, прохав, заспівай-но свою історію, виклади свій біль в словах. Пропонував йому взамін багатства, золото, свою найкращу прислугу, найдивовижніших речей та їства, найбільші секрети та мудрощі світу, усе-усе що він міг віддати. Але кобзар й далі сидів нерухомо на горі, на могилі під калиною та на кобзі грав, попри дивного гостя.

Розчарувавшись та помітно засумувавши, розвернувся мокша та нарід з ним, хотіли вже сходити з гори, як у моменті засвітилось лице кобзаря яскравим світлом. Розплющив той очі та промовив: “Я зрозумів”. Зрадів мокша та повернувся разом з усіма до кобзаря, поцікавившись, невже тепера він заспіває? Але у відповідь кобзар попросив мокші розповісти свою історію. Той переказав свої мандри, відкриття та істини, нічого не приховуючи та інколи перебільшуючи. Кивав йому у відповідь наш сердега, не перестаючи грати, та й під кінець запитав:

“А чи віднайшов ти свою ціль?”

Завагався мокша, не хотів він брехати, аж спітнів увесь, наче перед богом сповідається. Відмовив він, сказавши, що знайшов усе, окрім істини, хто ж він є насправді.

“Ось так, пройшовши пів світу ти не віднайшов чого шукав, й далі мандруватимеш у пошуках. Коли я, лише сидячи на ось цьому місці, довгим шляхом, прийшов до нашої з тобою цілі.”

Лише чарівна мелодія кобзи порушувала тишу. “Будда, це Будда!”, між собою шепотіли слуги мокші.

“Жалоба за утраченим лише вбиває нас зсередини. Доки живі ми — жива і пам’ять, і всі хто у ній та був з нами. Ходімо ж, ми марнуємо наш час.”

Ось так спустились ми, доки кобзар розповідав нам істин та відповідав на запитання. А ми все уважно слухали, записували та на вус мотали, аби передавати далі у покоління. Через якийсь час, мокша, відкинувши усе, повернувся назад до його справжньої батьківщини, в Індію, шукати своє коріння. А чудний кобзар помандрував Гетьманщиною, народу пісней співати та істині научати.

Наше ж село зосталось на своєму місці, мандрівників ми радо зустрічали, історій про кобзаря розповідали та й мудрости його переповідали.

З того часу й кличуть маленьке село на Поділлі — Мудриголови.

Ходить кобзар світом,

Історії та істині научає,

Аби всі почули, грає гаєм, степом,

Та своєї присяги не забуває.