Та, що розмовляла з вітром

–Бабо Марфо, бабо Марфо, ну розкажіть нам ще якусь казку! - клянчили дітки, біжучи перед старою.

–Годі вже, дітлахи, пізна година нині, вам по хатах час, - похитала головою бабця, очами знайшовши свою хату й тримаючи на ній погляд.

-Ну бабо Марфо, ну ми дуже просимо! - завили діти голосніше.

-Батьки знають, що ми у Вас! - запевнила якась дівчинка з натовпу дітлахів.

-Так! Вони самі кажуть, аби ми від Вас мудрості набирались! - підтвердив світловолосий хлопчик.

-Йой не знаю, діти, - знов похитала головою стара, обережно підіймаючись до крилечка своєї хати. - В мене вже й казки закінчились, щоб вам розповідати.

Дітлахи розчаровано позітхали, схиливши голови. Однак якась дівчинка вийшла вперед натовпу, дивлячись на бабцю.

-Ми вже дорослі, щоб казки слухати! - з поважним виглядом запевнила вона. - Розповісить нам краще легенду якусь! Про русалок в озері Синьому, чи про лісовиків, які тварин лякають в лісі.

Інші діти, почувши про це, задоволено замигикали, киваючи головами. Знов почали клянчити стару, аби та розповіла їм щось перед тим, як вони будуть повинні йти по хатах.

Бабця зітхнула, окинувши поглядом натовп.

-Добренько, дітлахи, так тому й бути. Заходьте, зараз попросимо Ліну принести нам смачненького, - вона відчинила двері хати перед дітворою, що з радісними криками, трохи штовхаючись, влетіла в дім.

-Доброго вечора, бабо Марфо! - гукнула стару панянка з відрами води на плечах. - Що, дітлахи знов докучають?

-Вечора доброго й тобі, Ладо, - стара люб’яче всміхнулася дівчині. - Та ні, чого ж докучають, в радість тільки мені, коли приходять. Нема ж в мене своїх, то хоч чужі будуть щасливі, - вона тяжко зітхнула.

-Ну-ну, не кажіть так, - хитнуло головою Лада. - Ви їм всім наче рідна, вони Вас дуже люблять.

-Дякую за добрі слова, дитино, - кивнула бабця. - Сподіваюся, колись й твоя малеча стане мені рідною.

Лада нервово засміялась.

-Проше, бабо Марфо, перестаньте. Не треба про це, -махнула вона головою. - Було дуже приємно з Вами побалакати, але мені вже час додому.

-Звісно, люба, звісно, - зрозуміло закивала стара. - Гарного вечора тобі!

-Й Вам теж, бабо Марфо!

Лада пішла собі далі, швидко остаточно минаючи хату старої й через кілька секунд зникаючи за поворотом. Баба Марфо проводила її задумливим поглядом.

-Ліна! - крикнула вона в решті решт дочці. - Дістань пиріг з печі для дітвори, та й чаю зроби! - й вона зникла за дверима хати, з тихим скрипом зачинивши затвірку.

-Я вже, мамо, - стара побачила обличчя дочки. - Проходьте, вони там вже дочекатись не можуть. Де Ви так довго були?

-Лада проходила повз, ми трохи поговорили, - пояснила стара, повільно крокуючи до кухні.

-Ох, Лада, що там вона? Як мати її? Не знайшла собі нового нареченого?

-Не наше це з тобою діло, дочко, - суворо зиркнула на Ліну матір, однак в ту ж мить задумливо відвела погляд. - Але… в неї все чудово, й Дарія поживає добре, я бачилась з нею сьогодні.

-А наречений? Не знаєте, матінко, як воно там? Ой, так ж шкода було Ладу, бідна дівчина…

-Так, дуже шкода, - розчаровано зітхнула стара. - Погано Васька вчинив, ой, як погано.

-Не те що погано, я б йому за це сковорідкою…

-Саме через це в тебе до сих пір немає ніякого «Васьки», - суворо зиркнула на дочку Марфа, зводячи брови. - Й дітей тому в тебе нема. Треба бути м‘якшою.

-Ну годі, мамо, ходімо до дітлахів, вони вже чекають, - перевівши тему, Ліна побігла до киплячого чайника, хапаючись за ручку й наливаючи кип‘яток до двох ще порожніх чашок: своєї та маминої.

-Бабо Марфо, бабо Марфо! - закричали діти, тільки-но побачивши стару.

-Ви вже готові слухати легенду? - спиталася стара у дітей, лукаво посміхаючись й сідаючи за стіл.

«Так!» прогриміло дружнє й діти усі разом замовкли, очікуючи початку.

-А про що буде легенда? - тільки ж спиталась дівчинка-ініціатор цієї ідеї.

Марфа на коротку хвильку задумалась.

-Про дівчинку, яка розмовляла з вітром.

Серед дітей пройшовся гул й всі після цього замовкли, в очікуванні дивлячись на стару.

Та ж відпила трохи чаю, блаженно посміхнувшись й прикривши очі, й трохи скрипучим через роки голосом, почала свою розповідь.

-У давнину, кілька сотен років назад, козацьке військо поверталося з полону татарського назад до рідної України. Весь день скакали на конях, однак сонце поступово скривалося за обрієм, коні повтомилися і самим козакам не завадило б підкріпитися та перепочити. Тому вони зупинилися в лісі на ніч на привал…

«-Степане, дай коням води та й їжі трохи, стомилися вони за вест день бігти. А ти, Данило, сходи назбирай гілля сухого, щоб багаття розпалити!

-Зрозуміло! - кивнув Данило гетьману й покрокував трохи вглиб лісу.

Але скільки б він не дивився, не знайшов ні гілля, ні чогось, що могла б його замінити. Ніби хтось прийшов та поприбирався у лісі, ну дійсно. Погляд козака напнувся на стежину, яка ледве виднілася серед дерев та трохи була підсвічена місячним сяйвом. Не довго думаючи, він покрокував туди.

Але скільки б він не йшов по стежині, не знайшов ні гілля, ні чогось, що могло б його замінити. Ніби дійсно хтось пробирався у лісі - але це ж безглуздого!

Витоптана доріжка підсвічувалась місячним сяйвом, чого не можна сказати про іншу частину лісу. Тому Данило йшов вперед без перешкод, все ще уважно роздивляючись навкруги.

Аж раптом він завмер, обернувся різко назад й з розумінням усієї ситуації, тихо невдоволено простогнав. Забрів незрозуміло куди, тепер диви, щоб повернувся назад й не отримав по шапці від гетьмана за те, що так довго вештався лісом й вернувся без хворосту. Головне, щоб він знайшов дорогу до своїх, бо залишитися самому в ніч у темному лісі було такою собі перспективою.

Козак вже розвернувся, щоб йти назад, як чутливе вухо почуло тихий спів десь зовсім недалеко. Цікавість взяла над ним гору, й він майже побіг вперед по стежині, прислуховуючись до мелодійного співу.

«Ой вітре, вітре, поговори зі мною…

Чи знайду я тропину з цієї неволі?

Лише ти мій єдиний слухач,

Даси пораду, яку ніхто не дасть…»

Данило зупинився на роздоріжжі, уважніше прислуховуючись до голосу. Куди звернути: наліво чи направо? Однак притихший голос в цей раз почувс голосніше й козак, майже без труднощів обрав тропину.

«Ой вітре, вітре, мій єдиний слухачу,

Що зі мною буде, як зазнаю невдачі?

Що зі мною буде, як душонька моя загине?

Що буде з тобою, коли тебе покину?»

Голос ставав все гучніше й гучніше, й в душі у хлопця просиналося якесь незвичне почуття, що підганяло його, змушувало прискорити біг.

«Ой вітре, вітре, мудрий пане…

Ти існуєш з тих пір, як з‘явився світ…

Тож скажи мені, дорогий друг мій, єдиний,

Що робити мені, щоб з полону піти?..»

Голос замовк й Данило чув лише голосний стогін вітру, що лише посилювався. Й у мить, хлопець зупинився, опираючись на дерево й тяжко диха.

Перед ним відкрився чудесний краєвид – пагорб, всипаний різномаїттям квітів й високою травою. Темне-темне небо, вкрите мільйонами зірок й сяючим місяцем. Та… дівчина посеред цієї картини. На ній була довга біла сорочка, обшита червоними нитками на вільних краях. В неї було довге світле волосся, що зникало в траві. Вона розкинули пуки в сторони й підставила обличчя небу, ніби уважно слухала. Однак це було не все. Навколо дівчини… кружляло листя. Справді, вона ніби була епіцентром урагану, який підхоплював все на своєму шляху; вона ніби знаходилась в центрі вихору.

«Ох, вітре-вітре, складна наша доля,

Ти йдеш по світу, немаючи дому,

Я ж сиджу на місці, чекаючи долі,

Нема в нас спасіння, нема в нас нічого…»

Зблизька голос дівчини був ще більш мелодійним, ніж здалося Данилові спочатку.

Незнайомка опустила руки, вслід за ними повільно впало листя. Вона схилила голову, й хлопцю здалося, ніби дівчина схлипнула.

-О, як я стомилась, вітре, - козак напрям слух, щоб почути сказане. - Кожен день у неволі, у полоні фізичному й своїх думок. Мене гризе все всередині. Невже я сходжу з розуму?

Засвистів вітер.

-Ні, я справді не знаю, що робити. Тобі б не знати, що мені немає куди тікати - та й далеко я не втечу… - голос дівчини стих під кінець речення, й по схиленній ще більше голові він зрозумів, що незнайомка дуже засмучена.

Данило хотів було зробити невеликий крок ближче, однак під його ногою хруснула гілляка, змушуючи дівчину перелякано відскочити й обернутися. Не в той час він знайшов хворост.

-…привіт? - нервово запитав козак, повільно підіймаючи руки догори, показуючи, зо він не причинить зла.

-Ти хто такий? - у напором запитала дівчина, роблячи боязливий крок ближче. - Що робиш тут?

-Так я, цейво… заблукав трохи, - тисне плечима хлопець. - Гетьман за гіллям для багаття послав, а не знайшов нічого, та й заблукав в решті решт. А потім почув… ну, як ти співаєш. Дуже гарно, - Данило зробив спробу трохи посміхнутися, однак дівчина все ще була достатньо напруженою.

-Гетьман? - здивувалася вона. - То ти козак? - хлопець кивнув. - Що ви тут робите?

-Ми з татарської землі втекли, повертаємося на рідну Україну, - з неприкритим задоволення повідав Данило. - А ти що тут робиш, красуне?

-Не називай мене так, - прошипіла дівчина. - Я… просто гуляю.

-Вночі? - фиркнув козак й в обличчя йому вдарив різкий потік холодного вітру, змушуючи тихо скрикнути й замружитись.

-Тобі яка різниця? Повертайся назад до свого гетьмана!

-Ну що ти, красуне, я ж козак, я не можу кинути своїх у біді, - запротестував хлопець.

-Я повторюю, не називай мене так! - голосніше повторила дівчина.

-Як тоді тебе називати?

Незнайомка відсахнулась, швидко щось обдумуючи.

-Ладія, - видала вона в решті решт.

-Данило, дуже приємно знатись, - кивнув козак. - То що, ти приймеш мою допомогу?

-Яку ще допомогу?

-Я ж кажу, наше військо повертається до України. Ми можемо допомогти тобі, ти ж наша землячка.

Ладія насупилась, відвела погляд й зробила кілька невеличких кроків назад.

-Ні. Просто повертайся до своїх.

-Однак чому?! Я чув, як ти казала, що знаходиться в полоні. Ми допоможемо тобі втекти.

Дівчина похитала головою.

-Нема мені куди тікати, козаче. Ніхто не чекає мене на рідній землі.

Данило відвів погляд, однак, схаменувшись, одразу ж сміливо глянув на дівчину перед собою.

-Ми щось придумаємо, - запевнив він. - Ну-мо, повертайся разом з нами. На гоже це на чужій землі шукати прихисток, якого нема.

Ці слова, напевно, щось перекинули в дівчині, бо вона різко перевела погляд на козака й, подумавши кілька хвилин, невпевнено кивнула. Данило розплився у посмішці.

-Чудово! А тепер, ходімо, гетьман напевно вже зачекався мене. Тільки от… я не знаю дороги назад, - нервово обернувся хлопець.

-Нічого, я знаю, - дівчина пройшла перед хлопцем, впевнено прямуючи по стежині. - Ще й сухого гілля тобі знайду по дорозі.

Козак тільки тоді звернув увагу, зо дівчина була боса.

Ладія й справді знайшла дорогу до їхнього війська козацького, знайшла хворосту по дорозі й не дуже сміливо предстала перед гетьманом. Той здивувася нежданній гості, суворо дивлячись на Данила. Однак той пояснив, що дівчина тут чужа, що вона тут не по своїй волі, й що він просто не міг кинути землячку в біді. Не одразу, однак всі з мужнім рішенням молодого козака погодились.

-Що ж, тоді завтра зрання вирушаємо знову в путь, - наголосив гетьман. - Ладіє, поїдеш на одному коні з Данилом. Якщо вже це він пообіцяв тобі порятунок, то нехай несе за це відповідальність.

-Звісно, як скажете, - без супротив погодилась дівчина.

-Згоден, гетьману, - кивнув Данило, й гетьман задоволено всміхнувся.

Всі полягали спати, аби достатньо перепочити після довгої дороги й перед новою. Одна лише Ладія не заснула, серце її мучило щось потустороннє, під ребрами боліло.

-Ох, вітре, мій любий, захисти нас завтра, аби ніхто не постраждав… - прошепотіла дівчина й у відповідь вітер лизнув їй щоку.

-Не хвилюйся, - раптово вона почула шепіт позаду й злякано обернулась. - Ніхто не постраждає, - Данило яскраво всміхнувся їй, що серденько забилося трохи частіше.

-Добре, - вона прошепотіла. - Добре, не буду. Надобраніч.

-Надобраніч, - прошепотів й відповідь козак, й у дівчини мурахи побігли по шкірі. Ще ніколи вона не відчувала такого.

Ладія все ж провалилась в тривожний сон.

А уранці, коли сонце тільки почало виднітись на горизонті, козацьке військо посідало по конях й вирушило в путь. Дівчина, як і казав гетьман, їхала разом з Данилом, сидячи попереду нього. Хлопець притримував дівчину за талію, що знову викликало дивні почуття. Можливо, вона просто давно не спілкувалась з людьми?

Раптом позаду почулося додаткове тупотіння копит.

-Гей, віддайте її мені! - закричав голос й у Ладії стикнулось серце.

-Гетьмане! - закричав Данило.

-Не спинятись!

Тупотіння приблизилось.

-Ладіє, брудне дівчисько! - знов закричав голос. - Як ти сміла втекти від мене, дурна малеча! Думала, я нічого не дізнаюсь? Ти прив‘язана до мене, я відчуваю кожен твій подих!

-Облиш мене, Гомеле! - у відчаї заволала дівчина. - Облиш мене, нащо я тобі?! - сльози виступали на очах.

Гомель був могутнім, темним відьмаком. Він ще давно знайшов Ладію, ще зовсім дитину, коли та сиділа у полі одна. Батьків її вбили татари й вона не знала куди подітися, тому просто сиділа місці. І розмовляла. Це був особливий її дар - вона розуміла Вітер, наче той був живий й у кожному пориві чула слова. Він теж її розумів, як міг, намагався підбадьорити. Й іноді Ладія навіть губилася між «собою» та «вітром» настільки, що сильні емоції перетворювалися на пориви вітру.

Гомель, дізнавшись про це майже миттєво, побачив у дівчинці вигоду й з‘єднавши їхню кров, зробив її «своєю». Вона було його полоненою без змоги втечі – бо він знак про кожне її відчуття й коливання в тілі. Чомусь у цей раз вона дійсно подумала, що втеча вдасться. Дійсно дурна малеча.

У відповідь на свій крик дівчина нічого не почула, однак відчула, як почало боліти серце. Його ніби стискали залізними рукавицями.

-Ох, ні… - пробубоніла вона, схопившись за серце й здригаючись від болю.

Гомель за допомогою магії потроху вбивав її, без метафор змушуючичт її серце стискатись.

-Ладіє? Що з тобою? - почула вона голос Данило над вухом, однак була не в змозі щось відповісти.

-В мере є альтернатива для тебе! - знов прокричав чоловічий голос й розсміявся.

-Ні, тільки не це… - пробубоніла знов дівчина, сильніше стискаючи ту половину, де повинно бути серце.

В якийсь момент вона перестала відчувати гаряче тіло козака позаду й біль у грудях відпустила. Дівчина злякано обернулась.

-Данило, ні! - закричала вона щосили.

Козак, ймовірно, зістрибнув з коня й звалив на землю високого худощавого чоловіка.

Козак, не думаючи, вдарив того шпагою в живіт.

«…або ти, або вона!», - лише почула Ладія, бо кінь стрімко віддалявся від місця подій.

-Ні-ні, тільки не Данило, краще вже я нарешті помру, - сама собі сказала дівчина й хотіла було теж зістрибнути з коня, однак вітер не дав їй поворухнутися.

Все, що вона почула далі, був дикий крик Гомеля.

-Данило! - закричала вона щосили, однак нічого не почула у відповідь. Коли дівчина обернулась, все, що можна було побачити, це розмиті п‘ятна крові.

-Ні, Данило, ні!!! - щосили заволала Ладія, й крик її перетворився на сильний порив вітру, що похилив дерева. Сльози зібралися у її очах.

Данило, єдиний за багато років, хто хотів їй допомогти, був мертвий. Через неї».

-…вона дісталась з козацьким військом до України й щезла, як вітер, миттєво, наче ніколи її не існувало. Й ніхто більше про неї не чув.

У хаті стояла майже мертва тиша. Діти з очима як блюдця сиділи, не в змозі промовити й слово, настільки легенда їх вразила.

-…бабо Марфо, а темні відьмаки й зараз існують? - боязливо спиталась якась дівчинка.

-Раніше їх було значно більше, - стиснула плечима стара, остаточно допивши свій чай.

-Бабо Марфо, а Ладія… вона ж була людиною? - поцікавився один з хлопчиків.

Стара примружила очі.

-Не знаю, Сашко, не знаю. Хтось каже, що так, однак просто наділена даром від бога Вітру. А хтось каже, що вона сама була напівбогинею, якщо розумілася з вітром.

-А напівбогиня це як?

-Боги живуть вічно, а напівбоги ні. Вони просто старіють дуже-дуже повільно.

-Я б хотіла бути напівбогинею! - скрикнула якась дівчинка.

-Я б теж!

-І я!

-І я!

-Це не так легко, діточки, - похитала головою бабця. - Ви ж чули, через що пройшла Ладія тільки тому, що розумілася з вітром.

-Та це ж вигадка! - відмахнувся від слів бабці хлопчик років дев‘яти - найстарший у натовпі.

-Хто його знає, - стиснула плечима стара. - Це було багато років тому…

-Ну все-все, всім пора по хатах, - проголосила Ліна, з‘явившись в приміщенні. - Вже пізно дуже, Іринин батько вже під дверима стоїть. Ну-мо, хутчіш, малеча!

Діти в ту ж мить вскочили зі своїх місць й, побажавши бабі Марфі доброї носі, побігли на вулицю, щоб скоріше дібратися до хат. Тільки Зоя, дівчинка-ініціатор ідеї з легендами нікуди не поспішала. Дочекавшись, поки всі підуть, вона підійшла якомога ближче до старої.

-Що таке, дитинко?

-Ви скажете, що уе нісенітниця, однак… - дівчинка обернулась, перевіряючи, чи нема нікого поряд, й нервово почала шепотіти. - Я бачила декілька разом пані Ладу, з дому, що поряд з Іванкою, вночі одну.

-Вночі одну? - перепитала стара.

-Вночі одну, - підтвердила Зоя. - Й вона… вона співала. Теж пісню про вітер. Бабо Марфо, а якщо пані Лада… якщо ця легенда - не вигадка?

У дівчинки очі були з блюдця й бабця, недовго тримаючи мовчання, посміхнулась дівчинці. Зморшкуватою долонею приговорила тій волосся.

-Я точно впевнена, дитинко, що в пана Лада звичайна людина, - по-доброму всмухнулася Марфа.

-Добре, - Зоя стримано кивнула. - Дякую за розповідь, бабо Марфо. Доброї ночі! - й вона теж втікла до хати, хлопнув дверима.

Сатана ще якийсь час самотньо сиділа за столом, аж доки не різко встала, крокуючи на вулицю.

-Ви куди, мати? - спиталась її Леся.

-Трохи пройдуся перед сном, дитя.

-Ніч вже на дворі, куди Ви зібралися?

-Сиди й плети, Лесю, - суворо зиркнула на дочку Марфа. - Я не настільки немічна, щоб ти боялась мене відпускати одну на прогулянку вночі.

Стара вийшла на ґанок, вдихаючи повні груди вологого нічного повітря, й пішла повз хати, минаючи їх з легкою ностальгією за старими годинами молодості, коли вона поверталася повз ці хати в гулянь додому.

Заходячи за другий поворот, вона зупинилась, знаючи, що йти далі буде поганою ідеєю. Тому вона просто стояла й очікувала.

«…ой вітре, вітре, мій милий друже…

Сум заполонив мою душу,

В пере серце крається, чуєш?

Душонька в мене болить…»

Марфа прикрила очі, трохи посміхнувшись, продовжуючи прислуховуватись до надзвичайно мелодійного голосу.

Лада стояла на галявину, розкинув руки в сторони й підставляючи лице небу, місячному світлу. А навколо неї кружляло листя. Справді, вона ніби була епіцентром урагану, який підхоплював все на своєму шляху; вона ніби знаходилась в центрі вихору.

Бідне дитя, що розмовляло з вітром й завжди, не за власною волею, платилося за це кров‘ю близьких.