Повернення на Велику Землю

Все почалося з Майї. Правий покійний дід: «Cherchez la femme». Вона нагадувала круглобоку мультяшну бджолу. Щічки з ямочками, які мали б здаватися милими, дисонували з очима. Колючі та холодні, вони дивилися крізь співрозмовника в невідомому напрямі, а через косину, взагалі неможливо було простежити погляд.

І от ця бджолоподібна істота раптом стала популярна. Її виступи транслювали канали, рейтингам заздрили блогери. Її цитували й виходили на мітинги з плакатами, на яких скривлені губи Маї вигукували страшні пророцтва. Кассандрі така слава й не снилася.

Мій, постійно зайнятий, батько почув її промови. Я думав, що відмахнеться, як від надокучливої комахи, але дослухався. Добре пам’ятаю той вечір. Повернувшись з роботи, замість того, щоб повечеряти, він дістав всефон (універсальна річ, яка завдяки татові миттєво розійшлася світом) і погукавши маму, увімкнув виступ Маї на черговому засіданні Ради безпеки ООН. «Наша планета вмирає, — віщала, закочуючи лупаті очі, — Літаки, автомобілі, заводи — все це нищить атмосферу. За десять років танення льодовиків набере глобального масштабу. Більшість міст узбережжя опиняться під водою. Це потягне перенаселення, економічну кризу і загибель…»

Мама підняла очі на тата:

— Вона права, любий?

— Ні, — він вимучено всміхнувся. — Все це відбудеться значно швидше. В нас від сили кілька років.

Тато, крім того, що очолював Корпорацію, яка випустивши всефон завоювала світ, ще й чортів геній. Ні, не винахідник. Краще — геній менеджменту. Він зібрав команду. Певно, кращу з можливих. Фізики, хіміки, інженери, мікробіологи — сотня найпотужніших умів. Мене до всіх таємниць не допускали, але дещо, я, як майбутній спадкоємець Корпорації, знав.

Батько вважав, якщо ти — єдиний син найвпливовішої людини світу, то витрачати час на дурниці (ігри у всефоні, соціальні зв’язки та дівчат, що було особливо образливо) не маєш права. Тому я, у свої тринадцять, працював неповний робочий день на посаді його секретаря. Це означало скрізь тягатися за татом і виконувати дрібні доручення.

І головне, що від мене вимагалося, зберігати таємниці. Тож я мовчав. Якби не сталося те, що сталося, то ці знання, пішли б зі мною в могилу, проте, секретність зараз втратила сенс.

Отже, татова команда прорахувала точний час настання екологічної катастрофи та її наслідки. Крім того, було визначено, що для виживання людського виду необхідно скоротити населення в двадцять разів, максимально обмежити пересування людей та зупинити заводи.

Якщо думаєш, що посвячених не гризло сумління та обходили етичні питання, то сильно помиляєшся. Щоб не стати катами, мусили вигадати спосіб природного відбору. Ще не стерлася в пам’яті людей історія вірусу COVID-19, і її взяли за модель майбутньої фільтрації людства.

Мікробіологи створили вірус «Апокаліпсис-2030». В його РНК заклали програму, як повинна винищувати слабких та хворих. Все пройшло успішно. Вірус ширився швидко, а згодом ще й почав мутувати, створюючи нові та нові штами. На восьмій модифікації помер дідусь.

Ніколи не забуду погляд, який кинула на тата мама, коли дубовий гроб заливали бетоном, утворюючи щось на кшталт саркофагу. Вірус створив неочікуваний позитивний ефект — люди засіли по домівках, зупинилася частина виробництв, стало менше транспорту. Відповідно, і фатальний час «Х» відсунувся на кілька років.

Змушена ізоляція примусила вдвічі активніше купувати всефони. Проте, неможливо жити в постійному страхові. Люди почали адаптуватися й повертатися до звичного життя. Надбавши імунітет, вони вважали, що лихо минуло. Батько активно лобіював компанії по дистанціюванню роботи, створював on-line навчальні заклади, але соціальні істоти не можуть без фізичних контактів.

«Апокаліпсис-2030» вийшов з-під контролю. Він активно мутував та винищував цілі міста. Заклики до обережності не працювали. Люди збиралися натовпом, танцювали, цілувалися, а на ранок їх знаходили мертвими. Проблема перенаселення, змінилася на проблему масового вимирання людства.

Тоді вчені узялися за створення вакцини. Її розробили за п’ять місяців, але виникла проблема. Ще за часів вірусу COVID-19 активно ширилися чутки, що вакцина є повільною вбивцею. Тому люди відмовлялися від неї, вважаючи, що краще померти від вірусу, ніж від вакцини. Навіть, масштабна інформаційна компанія в ЗМІ не дала результату.

Я знав правду, і вона приходила нічними кошмарами. Мені снилася Майя, яка віщала про кінець світу, і тисячі людей гинули в страшних муках. Мама теж переживала, знала менше за мене, але по її запалому обличчю я розумів — здогадується.

А потім сталася катастрофа. Тато упустив просту річ — люди слабкі. Їм важко вгамувати власну совість. Один вчений з його команди не витримав. Він здавався цілком адекватним, регулярно проходив тести на лояльність. Але коли його дочка, відмовилася від вакцини та померла в нього на руках, він зібрав прес-конференцію і розповів про все громадськості.

Обурення не мало меж. Мільйони невдоволених громадян на площах спалювали всефони. Вони нападали на заводи, трощили громадські сквери та кінотеатри, створені на гроші Корпорації. Хвиля ненависті росла з геометричною прогресією.

Люди зривали плакати з Маєю й топтали їх ногами. В ній бачили першопричину. Очі тих, хто втратив близьких, спалахували жадобою помсти.

Нашій родині влаштували травлю в ЗМІ. Одного дня на подвір’я заміського будинку прилетіли пляшки з вибуховою сумішшю. Тато перевіз нас на острові в Тихому океані, який назвали Едем.

Ненависть знищувала все, що траплялося на її шляху. Зникла Корпорація, розвалилися заводи, залишилися занедбаними розпочаті проєкти.

Острів став нашим прихистком. Сюди ж десантувалася група відданих вчених, які боялися переслідування. Ми втратили багато, але залишилися агенти назовні, які управляли капіталовкладеннями та постачали все необхідне для облаштування колонії.

Нас якийсь час шукали й зрештою забули. Татові агенти активно ширили чутки, що він втік з родиною на Марс. Ми й справді тримали на острові стартовий майданчик з готовими ракетами, але скористатися ними планували у крайньому випадку. Він за ангарами з гелікоптерами.

***

Ми сиділи на теплому м’якому піску, й океан ніжно торкався хвильками босих ніг.

— Діду, невже після того як ви втекли на острів ніхто не спробував врятувати людство?

— Чого ж, фармакоманії намагалися створити ліки, чи вакцину від «Апокаліпсису-2030», але їм це не вдавалося. Розробки Корпорації знищили вандали під час погромів. Вірус продовжував мутувати. Він припинив вбивати людей, натомість спричиняв зміни в їхній поведінці. Спершу це було непомітно. З часом близькі тих, хто перехворів, почали відзначати, що вони змінюються. В них збільшувався волосяний покров. Навіть ті, хто був голомозим, відростили густу чуприну.

В той час мережею ширилося багато жартів, що перехворіти — найкращій засіб від облисіння. Коли волосся густо скрило тіла, жарти припинилися. Лазерна епіляція більше не допомагала. Відбувалися й інші зміни.

Наприклад, зуби ставали жовтішими та крупнішими, а клики видовжувалися та гострішали. Громадськість хвилювалася, а вірус продовжував мутувати. Деякі люди хворіли кожною наступною модифікацією та активно змінювались, а деякі, хто мав слабкий організм, вмирали.

Тридцята модифікація вірусу спричинила невідворотні психічні та інтелектуальні зміни. Люди чим далі, тим сильніше набували схожості з приматами. На острові ми вивчали ці процеси й дійшли висновку, що вірус розвернув еволюцію.

Одного дня батько сказав: «Час розгортати купол». «Що це, любий?» — спитала мама буденним голосом, ніби мова йшла про рецепт борщу. «Захисне покриття, яке вбереже Едем від вторгнення та радіоактивного пилу, якщо вибухатимуть реактори. Наразі мої агенти відбирають дітей, яких зможемо взяти на Едем заради збереження нашого виду», — так почався новий етап життя.

На острів прибували гелікоптери. Вони доставили дві тисячі триста п’ятдесят осіб. Тато журився, що не вдасться узяти хоча б по парі представників різних етносів. Ми мали обмежену кількість доз вакцини, тай ресурси острова не розраховані на велику кількість людей. Також, щоб доглядати за дітьми, на острів завезли персонал. Почалося будівництво Інтернату.

24 серпня 2040 року ми розкрили купол й опинилися в окремому закритому біомі. Було багато роботи. Ми більше не могли розраховувати на підтримку ззовні, тож мусили налагоджувати господарювання всередині.

***

— Тепер ти все знаєш, — дідусь викопав ногою в піску камінець, узяв його в руки й пожбурив так, що той прострибав сім разів, поки пішов під воду.

— Діду, а що сталося з Маєю?

— Її забрали на Едем, коли почалося полювання на причетних до цієї справи. Я був проти, але батько вважав її особливою.

— Спершу Майя бісила. Коли з’являлася в полі зору, я зникав. Так ми деякий час існували, немов сонце та місяць. Одного разу вона впіймала мене на цьому пляжі. Я саме купався. Одяг був на березі, тож втекти не мав змоги.

— І що? — мене аж розпирало від цікавості.

— Ну, розумієш, мені було дев’ятнадцять. Це відбувалося ще до купола, тож інших дівчат мого віку не було…

Я завмер, немов гонча, очікуючи, що буде далі.

— Вона сказала, що хоче подружитися і скинула одяг. Бджолоподібне тіло Майї вражало непропорційністю та складками на боках і талії, але повторюся, інших дівчат на острові не було. Вона заскочила у воду і почала за мною бігати, удаючи що хоче впіймати. В якийсь момент мені здалося, що Майя не така вже й потворна, — дід закашлявся й одвів очі. — Ну, ти вже великий, розумієш, чим закінчуються такі ігри. Отже, ми почали таємно зустрічатися.

— Тільки не кажи, що вона моя бабуся.

Від здивування в мене перехопило подих.

— Так. Косина твоїх очей, її подарунок. Народивши твою маму, вона швидко змарніла. Казала, що тужить за Великою Землею і відчуває, що ніколи її не побачить. Вона була наділена надприродною чутливістю. Одного дня на березі я знайшов її тіло. Тихі хвилі, такі як зараз, ворушили волосся. Майя перерізала вени й лягла в воду, щоб океан звільнив від страждань.

***

Після тієї пам’ятної розмови з дідом, мене почали мучити питання, як там, за межами куполу? Тож, коли обирав напрям для своєї дослідницької роботи, вирішив зайнятися саме цим. Як виявилось, моніторинг стану Великої Землі припинили понад тридцять років назад. Вважали, що інформація про неї спричиняє масову депресію.

В Едемі чітка організація та жорстке підпорядкування. Кожен член громади виконує функції забезпечення системи й займається дослідженнями.

Мій прадідусь — засновник нашої громади, був великою людиною. Він все зміг організувати та передбачити. Лише не дав нам цілі. Ми жили, господарювали, розмножувались, постійно слідкуючи за кількістю осіб. До цього він ставився особливо прискіпливо й не дозволяв одній родині мати більше двох дітей. Коли він та інші вчені-засновники померли, їм поставили пам’ятник. Згадку, про тих, хто дозволив нам вижити. Після смерті дідуся на Едемі не залишилося тих, хто бачив Велику Землю.

***

Щоб зрозуміти ситуацію на Великій Землі я запустив дрони. Три роки тривав збір та аналіз інформації. Виявилось, що незворотні мутації привели до того, що людство повернулося в первісний стан. Тепер там живуть особини, які такі ж далекі від виду гомо сапієнс, як звичайні шимпанзе з нашого острова.

Отже, ми, мешканці Едему, — останні люди на цій планеті.

Попри трагічність всього, що відбулося, це спричинило очищення рік та розмноження флори та фауни. Рослини оплутали будівлі, перетворилися на зелені пагорби колишні смітники.

Тож, було вирішено відправити розвідників на Велику Землю. Я, як керівник проєкту, мав летіти першим.

***

Сьогодні 24 серпня 2120 року. Я — перший з покоління народженого на Едемі, ступив на Велику землю. Відчуваю небувалу радість, ніби знайшов щось важливе, щось, заради чого варто жити.

Зовсім скоро відбудеться масова колонізація, і ми відновимо людську цивілізацію. Сподіваюся, врахуємо помилки минулого і використаємо цей шанс заради майбутнього.

А поки я приземлився на вершину гори, яку колись назвали Говерлою, та споглядаю як вранішній туман, пухкою пелериною накриває зелену долину. Над головою кружляє сокіл — це, напевно, добрий знак.

Привіт тобі, Велика Земля!