Воронятко

То була найгірша ніч у його клятому житті.

Щойно за Вадимом зачинилися двері, а Ярослава впустила ніж і страшно закричала, голова вибухнула болем. Хапаючись за меблі, щоб не звалитися назад на підлогу, Денис виповз у коридор, велів Руденку забарикадувати двері й відплив углиб квартири — туди, де можна було лягти і більше не ворушитися. Опустився на ліжко, витер тремтячою рукою кров, що хлюпала з носа. Він ні хера не тямив — між лобовими долями немов увігнали розпечений цвях й намагались протягнути крізь потилицю. В очах темнішало, кілька разів Денис ледь не зірвався в рятівну непритомність. Через зламаний ніс опухли повіки. Морда, судячи з відчуттів, теж добряче запливла, надавши Вовку схожість із жертвою ментовського свавілля (що, втім, було недалеко від істини). Одне тішило — майже всі зуби вціліли. Постраждало тільки ліве ікло — Ден намацав гострий край язиком.

Доки поранений боєць намагався не здохнути від мігрені, його вірний рудий поплічник хутко організовував пункт медичної допомоги: виклавши з рюкзака куплені медикаменти, він поліз на верхні полиці інспектувати аптечку.

Лагодили Дениса довго. Незважаючи на холодний рушник, який Лесь дбайливо прикладав до перенісся, кров усе ніяк не хотіла зупинятися — довелося запхати в ніздрі скручену, змочену перекисом марлю. Перев'язка теж виявилася справою нешвидкою. Найбільше намучилися із забитим коліном — Руденко боявся занадто туго затягнути еластичний бинт, і той, курва проклятуща, постійно сповзав. Зрештою, з божою поміччю та триповерховими матюками, його вдалося зафіксувати. Вдосталь награвшись у «швидку допомогу», Лесь нагодував друга знеболювальним і, нарешті, дав йому спокій.

Денис потонув забитою головою в подушці, але одним оком продовжував стежити за Яркою. Весь цей час вона тихенько сиділа в кутку кімнати. Відтоді, як змовк її крик (різко, однієї миті — ніби з розетки вимкнули), Ярослава не зронила жодного звуку.

Незабаром у полі зору з'явився Олексій, який бігав перевірити надійність їхньої барикади, а тепер повернувся до спальні та допомагав Ярі дістатися ліжка.

Лягли гуртом — чи то з міркувань безпеки, чи то в надії опинитися ближче до людського тепла.

Денис ніяк не міг влаштуватися — усе крутився, вертівся, перекладався з одного боку на інший, намагаючись второпати, як йому легше дихається. Але варто було вибрати зручне положення, загорнутися в ковдру і, нарешті, зануритися в дрімоту, як поруч почулися тихі схлипи. Вовк підвівся на лікті й зустрівся поглядом із Лесем — лежачи на іншому краю ліжка, той застиг із піднятою рукою і ніяк не міг наважитися торкнутися Ярослави. Вона згорнулася в клубок між хлопцями і плакала. Спочатку ледь помітно — як дощ, що мрячить по склу. Але дуже швидко схлипи змінилися риданнями — відчайдушними, сповненими пекучого болю — такого, що в Дениса від жалю перехопило подих. У голові було порожньо й гулко, як у пересохлому колодязі. Жодної думки, як допомогти людині, яка виє дуриною, не маючи сил впоратися з душевними муками. Руденко, нарешті, наважився — поклав долоню Ярославі на потилицю, підповз до неї зі спини і видихнув у шию:

— Ти не одна. Ми з тобою.

Вовк віддзеркалив друга: присунувся ближче з іншого боку й обережно обійняв Яру.

Час тягнувся дешевою жуйкою, що прилипла до підошви черевика. Вони лежали втрьох: виснажені, розгублені, поламані як старі ляльки, та навіть не уявляли, що робити далі. Лесь не спав — бурмотів Ярославі на вухо слова розради, які не мали жодного сенсу. Яра то провалювалася у важкий сон, то підкидалася й знову заходилася плачем. Денис намагався не засинати, але в нього це виходило гірше за всіх — від пігулок повіки налилися свинцем, і Вовк вирубався попри пхикання над вухом.

Світ нічних кошмарів затягував в'язкою трясовиною, розпливався по тілу гарячою нафтою, затікав у саму горлянку і тягнувся по венах як по гіллястому дереву. Денис повзав у непроглядній темряві, розрізняючи лише відблиски тисяч жовтих очей, що пильно стежили за ним — жалюгідним, зневіреним, майже мертвим від жаху. Вовк намагався сховатися, забитися в глибоку діру, залягти на дно — під воду, в сиру землю, та тільки знав: порятунку не було. Скрізь, куди б він не подався, за ним стежила безлика тварюка. Лише раз вона відвела від Дениса хижий погляд. Відвернулася, кинулася до іншої пораненої здобичі, що сама йшла в руки. Тієї ж миті з темряви пролунав божевільний крик, шум боротьби, а потім — мерзенний хрускіт і вологе чавкання. Тварюка завзято жерла людське м'ясо. Відривала шмати від ще живої жертви, вигризала нутрощі й шумно заковтувала.

Вовк до болю закусив пальці і вперше на своїй пам'яті почав молитися. Плутаючи слова, збиваючись, він бурмотів давно забуті рядки «Отче наш», немов ті й справді могли захистити його від ненаситного чудовиська.

— …нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя…

— Денису! Денчику, прокинься!

Вовк різко сів на ліжку й жадібно давлячись, заковтнув повітря. У грудях, між ребрами, розгорялася пожежа, очі застилав піт, Денис перекотився на карачки, уперся руками в край ліжка, нахилився — його вирвало жовчю. Сухі спазми дерли горло; крізь марлю Вовк не міг відчувати запахи, але йому здавалося, що він чує сморід сирого м'яса. Вгамувати розбурханий шлунок і змусити себе розігнутися виявилося ледь не складніше, ніж не втратити свідомість, коли його били головою об стіл. Але Денис впорався. Він випростався, підняв погляд і гугняво сказав:

— Мені снилася тварюка... Вона когось прикінчила. Знову.

— Ми знаємо, — прошепотів Лесь, притискаючи до себе заплакану Ярку. — Знаємо.

Серце розірвалося. Дроти оголених нервів бовталися на траверзах самоконтролю — кволих, ефемерних, як і все, що залишилося від Ярослави Коваленко. Вона втратила всіх близьких людей. Спочатку мати — пішла на той світ, не витримавши безплідної війни з власним тілом; потім батько — роздертий на шматки смертю з собачою мордою; і от тепер — Вадим. Що ж, вдові та сироті Ярославі Коваленко доведеться ховати ще й чоловіка. Якщо, звичайно, вона зуміє знайти його рештки.

Загибель чоловіка Яра бачила на власні очі. Стояла в тіні безтілесним спостерігачем і дивилася, як тварюка вигнутими пазурами розпорює, наче папір, грудну клітину Вадима й заривається туди обличчям. Від крові руде волосся Крука злиплось, пристало до гострих вилиць, пофарбувало в холодний гематит пір'я, що стирчало з-за вух, як у дитини, що грає в індіанців. У кошмарі, сповненому гротеску й фантасмагоричного жаху, де все кудись провалювалося, на екрані йшов сніг, а гнучкі гілки живого дерева затягували ще глибше в безпам'ятство, ще ближче, у перші ряди, — Лесь-Крук патрав Вадима, ласував ще гарячою печінкою та із задоволенням облизував долоні. Верткий язик ковзав лінією життя, збирав краплі із зап’ястків й торкався гострих, як бритва, лез. Тварюка ніби бавилася тим, що їй вдалося приміряти чужу личину. Вона витягала вперед руки, милувалася кривавими розводами на шкірі, засіяній веснянками; погладжувала худорляве тіло Олексія та скалилася своїм думкам.

Ледь продершись крізь покрив страшного сну, Ярослава не одразу збагнула, що поруч із нею лежить не головний герой її кошмару. Вона злякано скрикнула і спробувала відкотитися від Леся, але натрапила на Дениса, який теж кидався в нічному маренні. Сам Руденко не спав. Він безпорадно м'яв подушку, мов це могло чимось зарадити, і бурмотів:

— Ярко, мені так шкода... Так страшенно шкода, Яро...

Першим бажанням було закричати на весь голос: «Ні! Це неправда! Це просто сон! Цього не було! Не було насправді, чорт забирай!» — але вона прекрасно розуміла, що не зможе переконати саму себе.

— Яро... Ти ж розумієш, що ти не винна, так? — вкрадливо запитав Лесь, піднімаючи погляд.

Ярославу обдало жаром: винна. Уночі тварюка вийшла на полювання. Її, напевно, привернув запах крові і страху — знайти жертву виявилося простіше простого. Вадим був виснажений і поранений. Він був слабкою твариною, що відбилася від стада. Ідеальна здобич для зголоднілого хижака. Але… Дозволити нескінченній скорботі захлеснути себе з головою, потонути, розчинитися в цьому відчутті, віддатися апатії й навіки оселити в душі ядерну зиму було б занадто просто.

Потвора зжерла її батька. Убила її чоловіка. Перетворила її життя на справжнє пекло.

Очі защипало, і вже вкотре Ярослава розплакалася. Олексій пригорнув її до себе й так і сидів, поки поруч не підхопився Денис. Його пробудження виявилося феєричним: мабуть, організм не оцінив кінської дози знеболювального і вирішив знизити рівень інтоксикації. Коли Вовк проблювався й знову набув здатності говорити, то лишень прохрипів:

— Мені снилася тварюка... Вона когось прикінчила. Знову.

— Ми знаємо. Знаємо.

Виплутавшись з обіймів, Ярослава встала з ліжка й пішла за ганчіркою.

Маленька Ярослава завжди була дуже емоційною. Вона легко корилася смуті, турбувалася через невдачі, болісно сприймала критику і часто давала волю сльозам. З роками їй довелося вчитися стійкості — батькам не подобалося коли Яра «рюмсала як капризна дитина», і вона частенько отримувала ляпаси за те, що не вміла приборкати розбурхані почуття. До середньої школи Ярославу вже знали, як дівчину, яка швидше дасть у ніс, ніж почне скиглити, а до випускного класу вона заробила репутацію «снігової королеви» — спокійної, розважливої й навіть дещо відстороненої.

Зараз вся хвалена витримка котилася під три чорти. Світ навколо зламався, пішов тріщинами, і Яра віднайшла єдиний спосіб втриматися на плаву — відплатити світові тими ж грішми.

Вона прокидалася з думками про те як вистежить пернату тварюку й зажене їй ножа в горлянку; заплющувала очі, роздумуючи, чи можна вбити надприродну істоту простою сталлю, чи тут потрібен хитромудрий сплав, згідно з канонами фантастичних творів. Кожен день проходив для Коваленко як у дурмані. В понеділок вона написала заяву про зникнення, відповіла на тисячі запитань бравих міліціонерів й пообіцяла, що якщо Вад з'явиться, то вона обов'язково їх проінформує. Ігор дивився на неї зі співчуттям — кмітливий хлопець з неймовірно розвиненою інтуїцією одразу зрозумів, що Вадима вони живим більше не побачать. Сашко супився й поглядав на Ярославу з недовірою — вочевидь, його цікавили синці на її обличчі, але як делікатно про це дізнатися, він так і не придумав.

Розібравшись із правоохоронцями, Коваленко зателефонувала директору школи та попросила дати їй відпустку. Три доби вона провела, доглядаючи Дениса: дільничний лікар діагностував струс і довго нарікав на дурних пацанів, які раз у раз влаштовують бійки через якісь дурниці. На щастя, Вовк був міцним хлопцем, тому вже до середи він міцно стояв на ногах.

Ярослава хотіла подзвонити Соні. Кілька разів брала слухавку, набирала перші цифри і… клала її назад. Вона не знала, що сказати. Як зізнатися у тому, що дозволила себе відгамселити, що спостерігала осторонь, доки Вадим бив Дениса головою об стіл. Та й пояснити, що її чоловіка порвала тогобічна наволоч, Ярослава була не в змозі.

— ... підемо до монастиря і виманимо цю тварюку!

— Ага, і шо далі? Будемо пиздити її ногами? Розстріляємо срібними шпильками із саморобної рогатки? Денчику, вибач, будь ласка, але це не план, а хуйня якась.

Вже котру годину Ярослава слухала, як хлопчаки лаються, намагаючись вигадати як позбутися ненажерливого Крука. Вона прекрасно розуміла і підтримувала Вовка, який хотів скоріше вбити чудовисько, але й позиція Руденка була їй близька. Йти просто так, навмання, в надії, що вони зуміють здолати Гарвана (так його назвав Олексій) грубою силою, було, щонайменше, ризиковано.

— Гаразд, генію, пропонуй! Ми тебе уважно слухаємо, — Денис відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях.

— Напочатку треба озвучити все, що нам відомо. Перше, — Лесь загнув палець, — найімовірніше, ми маємо справу з місцевим божком, який чи то оселився в околицях Нурти ще до християнства, чи емігрував з заходу.

— Сам вигадав?

— Ні, мені Валерій Львович підказав. Гарван — слово болгарського походження.

— О! Це нам точно стане у пригоді! Болгарська казочка — достовірне джерело інформації!

— Денчику, стулися нахуй! Іншого джерела у нас немає, будемо користуватися тим, що є!

— Добре, як скажеш, — Денис пирхнув і зморщив носа. — Припустимо Крук не місцевий, а імпортний. Що далі?

— Друге: Гарван уміє насилати сни, небайдужий до чужих страхів і, найімовірніше, читає думки.

— Точно ні, — Ярослава відліпилася від стіни, підійшла ближче до хлопців й сперлася долонями на стіл. — Якби він читав думки, ченці не змогли б замкнути його в катакомбах. Гарван не всесильний. Я б ставила на те, що він зчитує сильні емоції. Страх, ненависть, злість...

— Жадобу і… хіть, — бовкнув Лесь й знітився під здивованими поглядами. — Суто теоретично, звичайно! Але це, у будь-якому разі, не так важливо. Продовжимо, — Руденко зашарівся наче панянка з дамських романів, — отже, у казці Крук тиняється селами у пошуках «серця чорного, люттю зрощеного». Мені здається цього разу його вибір спинився на мені.

— Навіщо? Він — грізний небезпечний хижак, на біса йому людська шкура? — поцікавилася Яра.

— Можливо...

— Та він просто очкує, — раптово припустив Денис.

— Поясни, будь ласкавий.

— Боїться, що його вгроблять. По-справжньому. Лесь казав, що у казочці того бідосю, у якому Крук жив, втопили у болоті, а сам Крук обтрусився та й пішов собі далі. Натомість розумна відьма спробувала Крука спалити в його, так би мовити, справжній подобі. Ну, якщо ми дійсно опираємося на народну творчість як на щось серйозне.

Коваленко відштовхнулася від столу й почала нервово крокувати по кухні. Те, що говорив Денис, безумовно мало сенс: Гарван особисто нікому не показувався, ні зараз, ні раніше, коли в Нурті його шанували як місцеве божество й приносили підношення до лісу. А коли жага крові ставала зовсім нестерпною, Крук знаходив собі воронятко і його руками влаштовував варфоломіївські побоїща.

Знаходив воронятко...

Яра різко зупинилася, осяяна ідеєю.

Так, це було ризиковано, відчайдушно і ґрунтувалося на голих припущеннях, але це був хоч якийсь робочий варіант.

— Ярко, у тебе таке обличчя, немов ти виграла в лото «Забава».

— Ми маємо дати йому те, чого він прагне.

— Ця наволоч прагне воронятка. І, за словами Леся, щоб заслужити охуєнну честь стати претендентом на пір'я треба грохнути свого брата.

— Якщо Крук прагне знайти собі тіло, то сумніваюся, що йому потрібна додаткова мотивація. Він Лесю хіба що квіти не дарує й на вечерю не запрошує.

— Егеж, а ще Лесь його кілька разів послав сексуальним маршрутом. Гадаєш, Крук такий дурний, що полетить до Лесика на перше прохання?

Ярослава хотіла було парувати, але замовчала, спостерігаючи за Олексієм. Той виглядав повністю зануреним у роздуми: водив пальцем по столу, шепотів собі під ніс й мружився, мов сам не радий своїм ідеям. В якусь мить він застиг, вп’явшись поглядом в порожнечу. Потім кивнув, стиснув кулаки й виголосив:

— Я маю план як гарантовано приманити Крука. Тільки успіх залежить виключно від вас. Якщо ви погодитесь зробити все, як я кажу, без обговорень, без дискусій, без зайвих питань, без сумнівів, то це може спрацювати. Ви зі мною?

Ярка вагалася недовго: від її життя лишився тільки попіл, тож вона була готова піти хоч на край світу, хоч в пекло.

Що завгодно, аби вбити цю кляту наволоч.