Норд: Вік Вовка

З Їміра плоті

земля утворилась,

а гори — з кісток,

небо — із черепу

інистохладного троля,

а з крові — моря.

Бесіда з Вафтрудніром

Солодкі пахощі йольського поліна та каші з маслом виманили Бо зі сновидіння. 

— Прокидайся, синочку! Час снідати, — покликав неньчин голос із глибини світлиці. 

Бо потягнувся, скинув хутра й ряднину, широко позіхнув. Уранішнє світло сірим потічком лилося крізь круглий отвір над вогнищем. Лускаті вікна були щільно заставлені дошками, тож у світлиці завис запашний димок від каганця. Не такий, як у сусідських хатах, де завжди було курно, що аж очі різало від смороду. Їхній дім був єдиним із такими прямокутними дірками в стіні, єдиний на весь Борре, де можна було дихати вночі. Цікаво, хто з батьків вигадав ці дивацтва: вікна з лускою, маленький водяний млин на річці, яму для води за хлівом?

Бо скочив з лави й роззирнувся: ліжко Ілів стояло порожнє й прибране, візерунчасті фіранки шатра Сіф широко розсунуті. Лише Ллеу тихенько ухкала у своєму куточку, а Сколль дзявкав десь у сінях. Схоже, він таки довгенько спав: родина вже поралася по господарству. От вона — радість бути молодшим, бути батьківським мазунчиком! 

Бо хутко натяг вовняну туніку, підскочив до неньки, міцно обхопив руками за пояс, а коли вона нахилилася до нього, став навшпиньки й чмокнув її в білу щоку. 

— Що за ніжності спозаранку? — Дайлія засміялася, скуйовдила синову руду куштрю.

— А де сестри?

— Сіф пішла збирати хмиз із подружками. Ілів забрав Сіґурд, — ненька зітхнула, витерла руки об фартух. — Він не полишає надії навчити її хоча б з лука стріляти. Цікаво, чи то мій чоловік першим здасться, чи то донька? 

Бо всівся за стіл, чеберячи ногами під лавою. Ненька поставила перед ним велику миску з кашею: копчене м'ясо та різані яблука вигулькували над сирним озерцем і розвареним зерном. А тоді ще додала миску з вареними реберцями й капустою. 

— Яка смакота! 

Бо наминав за дві щоки, а ненька сиділа поруч і спостерігала, лагідно всміхаючись. У залізному каганці приємно хлюпотіла каша, над вуглями шкварчала риба на рожнах, а ненька щось мугикала собі під носа — теплі та звичні звуки.

 — Я трохи допоможу вдома, а тоді ми підемо з хлопцями збирати шишки! Цьогоріч я точно наберу більше за Грунді!

— Добре, синочку, — ненька не перечила. — Лише вдягнися тепліше, бо надворі зимно. Здається, Кнехт⁠⁠ таки завітав до нас у гості, снігу намело по коліна. Батько з Угом кілька годин подвір’я вигрібали. Чи, може, то Хольдині⁠⁠2 помічники так розстаралися, привітали нас із Йоль⁠⁠3.

Бо відклав ринку, важко сковтнув: каша ледь не застрягла йому в горлі. Глянув на руки — пальці тремтіли. Кнехт, Хольда… Раптом ці імена набули значення та форми. Жахливі спогади накрили темною хвилею. 

— Нене… мені наснилося, що на Борре напали чудовиська, — прошепотів він та опустив очі, втупившись у босі ноги, які ледь торкалися підлоги. — Узимку. На другу ніч Йоль. Що за дивний то був сон…

— Справді? 

Ненька підвелася з лави, підійшла до вікна, її довга сукня тихенько зашурхотіла. 

— Там були тролі, а ще справжній йотун! Велетенський, мов та скеля! А ще Сіф… вона билася з потворами, наче валькірія! У неї був такий дивний чорний меч. А Урур бився з нею поруч, заколов чимало почвар рогами. І батько там був… весь у крові. Він стояв над тілом убитого турса. 

Ненька повільно прибрала дошки з вікон, і сіре сонячне світло заблищало в її золотих косах. 

— Тебе забрали альви⁠4⁠, — налякано пробелькотів Бо, підняв очі й поглянув на матінку. 

Дайлія стояла в сонячному світлі, прекрасна й струнка, її шкіра була білосніжною, як у тих вершників з його сновидіння, а очі — чорними й блискучими. Нелюдські очі… За вікном засурмили. Громоподібний звук боляче різонув вуха. Бо скрикнув, схопився за голову, скрутився на лаві. 

— Справді дивний сон, — проспівав високий неньчин голос. 

Вона пильно дивилася на нього, і з її ясних очей текли сльози, золотисті й густі, наче деревна смола. Раптом на її голові з’явилася золота корона, висока, як у заморських королів. По короні пішла глибока тріщина, і неньчине обличчя стало зовсім білим, майже неживим. Сукня її тепер була не вовняною, а ошатною і шовковою, вишитою золотом та сріблом. Такого вбрання ненька навіть на свята не вдягала. Вона дивилася на нього пильно, та здавалося, що не впізнавала. Коли за вікном стих грім, вона розтулила червоні вуста й заговорила багатьма голосами одночасно, від чого голова його ледь не тріснула.

— Приплід Кривавої королеви знищить Дев’ять світів. Зруйнує рівновагу асів⁠5⁠. Похитне велике дерево!

Бо обхопив голову руками, нажахано витріщаючись на бліде материне обличчя. 

— Час настав! Сьома кров! Сьома кров! 

Вона розтулила рота ширше й закаркала, чорне пір’я посипалось із дірки на даху. Світлиця загойдалася, ніби кнор⁠⁠6 на хвилях, і зникла. Навкруги тепер царювала зима. Високі, покриті льодом шпичаки вгризалися в хмарне небо. Устелена віковим снігом земля вискочила з-під ніг і покотилася в чорну діру. Це Ґіннунґаґап⁠7— світова порожнеча⁠7. Хвиля лиховісного каркання поглинула крижаний світ. 

— Прокидайся, покруччя! 

Біль вирвав його з чорного жахіття. Нога у важкому чоботі гамселила по ребрах так, що ті ледь не рипіли. Бо застогнав і розплющив мокрі від сліз повіки. Над ним низько схилився блідий незнайомий юнак. Чорні бджолині очі палали ненавистю. Гладеньке обличчя спотворилося від кривої посмішки. То була не людина. Такі страшні очі він уже бачив у білої панночки в різьблених санях. Холодна, люта й оманлива краса стихії зачаровувала та лякала водночас. 

Бо скрикнув і жахнувся від чоловіка, заборсався в снігу й поповз на ліктях так швидко, як тільки міг. Їдкий крижаний сміх батогом ляснув над головою. Бо завмер і затремтів. 

«Альв, аси всемогутні, знову альв…». 

Холодні дрижаки били тіло, руки й ноги, а спина страшенно боліла, мовби його волокли по всіх вибоях. 

— Куди ж це ти драпануло, покручатко?

Альв стрімко наблизився й буцнув хлопця важким чоботом у бік, а тоді зареготав. З очей Бо бризнули сльози, він прикусив язика, щоб не скиглити. Не можна скиглити! Батько вчив, що ворогу не можна показувати страх і слабкість, навіть коли дуже лячно. 

«Сіф би не злякалася, то і я не злякаюсь!» 

— Невже думаєш утікти? — альв схилився над ним — чи то радше неприродно граційно переломився навпіл — і схопив за комір подертого жупана. — Ану сядь і сиди, щеня! Радій, що володар Алеванр такий милостивий і добросердний. Якби твоє нікчемне життя залежало від мене, я б не вагаючись згодував би тебе тролям! 

Альв жбурнув його на велетенський віз, що двома колесами вгруз у сніг і похилився обабіч дороги. Бліді коні в упряжці люто заревли, забили міцними роздвоєними копитами. 

— Сиди разом з іншими й не рипайся, покруччя. Уторопав? Якщо, звісно, не бажаєш бігти за моїм конем на ціпку, — альв закрокував геть. Його шкіряна куртка, вишита сріблом, мигтіла під холодними сонячними променями. 

Світ поплив перед очима, від болю розколювалася голова, від синців нило тіло. Як же він потрапив у таку халепу? Бо захлинувся кашлем: із воза страшенно смерділо, та не лише багном. Від запаху сечі й крові, запаху людських страждань скрутило живіт. Невже там сиділи люди? Він ускочив на колесо й з острахом зазирнув усередину. Серце підстрибнуло й миттю похололо в грудях. Так і є. На смердючій вилежаній соломі спали замотані в дрантя дівчата і юнаки, друзі й сусіди з Борре та незнайомці. Кількадесят дітей щільно тулилися одне до одного й не ворушилися. Зачаровані чи мертві? Полонені? Та що в ім’я Вотана тут відбувається? 

Сіре дрантя в кутку раптом заворушилося, дитина поволі всілася й, звісивши голову до грудей, мерзлякувато закуталась у діряву вовнянку. Коли вона підняла голову, Бо аж скрикнув від несподіванки. 

— Кало?!

— Бо! — Кала підповзла до нього, кілька разів перечепившись через  поснулих дітей, і схопила за руку. Її крижані пальці тремтіли, коси розпатлалися, обличчя зблідло, а очі набрякли від сліз. — Я так р-рада тебе б-бачити, малий шибенику! 

Бо стер сльози зі щік брудним рукавом, радісно мугикнув у відповідь і ще раз уважно оглянув тих, що спали у возику. Усі полонені виглядали жахливо: бліді, з посинілими губами, занехаяні, поранені. Сіф та Ілів серед них не було, Мії та Хайлей також. Від серця трохи відлягло. Принаймні троляки не схопили сестер і Мії. 

— А де решта? Утікли?

Бо роззирнувся : широка ґрунтова дорога навпростець прорізала засніжені пагорби. Праворуч вони ставали вищими, а ліворуч і далі попереду схилялися до ріки й падали крутосхилом у бурхливі води. На березі зібралося галасливе юрмище: кремезні ікласті потвори із зеленкуватою й сірою шкірою в старих латах і дебелих хутрянках, штовхалися та гоготіли. Тролі! Кількадесят тролів і ґіґр⁠ гамселилися й сварилися хрипкими, басистими голосами, а поміж них сновигали стрункі альви, мовби жваві сарни поміж одутлих незграбних лахтаків. Альви сипали накази цвірінькастою мовою й вочевидь були чимось дуже незадоволені. 

У тому химерному стійбищі нудилося ще з десяток блідих чоловіків. То були не люди й не альви: високі,вищі навіть за тролів, їхня шкіра була блідою, аж синюшною, і всі як на одне лице. Бо здогадувався, що то за істоти. Примітив їх ще в Борре, коли ховався від потвориськ і полум’я. Але від тої здогадки легше не ставало. Якщо в Диких Ловах направду брали участь йотнари⁠9-демони, то зі світами щось дуже лихе коїться. Де Йотунгейм, а де Альвгейм на Світовому дереві… 

Виглядало все так, ніби воєнний табір із самого Гельгейму ставав до ночівлі, а смерділо від стійбища ще гірше, ніж від возика. Вислухавши накази альвів, тролі невдоволено загуркотіли чужинською мовою. Двійко рушило до воза, але почавши сваритися, одразу повернулися до решти. 

— Я н-не знаю, — Кала стенула плечима, застукотіла зубами: люті дрижаки били змерзле тіло. — Коли про-прокинулася, їх вже н-не було. 

— Мія? Сіф?

Кала замотала головою, учепилася крижаними пальцями в його зап’ясток. 

— С-Сіф не було з… з нами. Мії також. 

— А чого всі сплять?

— Ч-чари. Лише ми н-не спимо.

Бо хутко стягнув брудний жупанець, простягнув його Калі, але дівчина люто захитала  головою. 

— Т-тобі потрібніше, м-малий.

— Та ти ж змерзла, як курка на подвір’ї! Ще й така бліда. Тобі треба поїсти. 

Кала видихнула білу хмарку й підтягла до грудей ноги. Замружилась, мить почекала, а тоді заговорила без затинань, хоча все ще зрідка здригалася. 

— Усе зі мною буде гаразд. Слухай, я чула, як потвори казали, що везуть нас до Альвгейму як рабів, розумієш? Ми мусимо тікати!

— Самі?

Бо із сумнівом оглянув скоцюрблених дітей. Від думки, що доведеться залишити їх усіх на поталу чудовиськ, на серці ставало зле. Від юрми знову відділилося двоє тролів, що, голосно сперечаючись, загупали до воза з полоненими. 

— Хутко, стрибай!

Кала схопила його за плечі й затягла до себе в короб, з головою накрила вовняним дрантям і притисла палець до вуст. 

— Най думають, що всі сплять. 

Тролі стали позаду, разом схопили віз за колеса, з легкістю підняли до середини грудей і з гуркотом впустили на дорогу. Велетенський кінь, запряжений у дишлі, нервово заржав, забив копитами. Тролі у відповідь загарчали й вишкірили жовті ікла, а тоді посунули шаркаючи назад до стійбища. 

— Що робитимемо? Можемо вислизнути зараз, наче ніхто не дивиться, — прошепотів Бо, проводжаючи тролів схвильованим поглядом.

— Це так здається, — Кала зітхнула, обережно виглянула з-під дрантя. — За нами стежать альви. Кілька годин тому дівчинка прокинулась і вистрибнула з воза просто під копита цих тварюк, — Кала тицьнула пальцем у далекий кут ящика. — Вони побили її нагайками, а тоді блідий демон, напевно, старший поміж них, наклав сонні чари. Бідолашна ледве дихає. 

— Але ж мене вони лишили ззовні. 

— Ти теж спав увесь час. Альви везли тебе й твою матінку в санчатах білої панночки, а коли вони з тим клятим скальдом поїхали далі, блідий демон жбурнув тебе до воза. Але коли віз застряг і потвори пішли радитися й відпочивати, ти раптом сів, забурмотів під носа щось про сьому кров і вистрибнув у сніг. Скажи, а як ти потрапив у полон? Невже Сіф та Ілів не догледіли? 

Бо зіщулився, обхопив себе руками, намагаючись учепитися в розмиті спогади про панночку та срібно-золоті сани. 

— То не сестрина провина, — пробурмотів під носа. — Я сам в усьому винен. Коли на наше подвір’я вдерлися чудовиська, я злякався й сховався в затінку, спостерігав і слухав. А тоді дочекався, щоб ватажок їхній у хату зайшов, перестрибнув через тин і щодуху помчав до Фолду. Думав заховатися в котромусь із човнів на пристані. Та десь схибив чи з переляку побіг не в той бік, потрапив на згарище й застряг у кучугурах. А тоді великі сани зупинилися переді мною. Там сиділа дівчина казкової вроди… Біла, як молоко, блискуча, мов сніг, і з великими зористими очима. Я аж подумав, що то Гольда. 

«Ти не забився, хлопчику? — заговорила вона, і кутики блідих вуст застигли в усмішці. — Допомогти?» 

— Я запитав, що вона тут робить. Сказав, що в нас небезпечно й що всюди вештаються чудовиська й почвари. Попросив її їхати геть! 

«Дякую за попередження, але не можу я поїхати сама.  Шукаю любу родичку та її діток, — промовила вона ласкавим співучим голосом. — А ти, бува, не знаєш, де мені знайти Скільфінгарів? Дайлію, Ілів, Сіф та Бо». 

«Це я, пані, — знітившись, дивився на неї, не маючи сили відвести погляд. — Бо Скільфінгар — це я». 

«Справді? Яке везіння! Ходи до мене в сани, хлопчику, — вона розгорнула білосніжні хутра й повабила до себе. — Ходи сюди, обіцяю, я врятую тебе від чудовиськ! А тоді ми разом знайдемо твоїх сестер і матінку». 

— Я видерся з кучугури й підійшов до саней. Та щойно торкнувся її руки, як тепла усмішка перетворилася на вишкір. Довгі гострі кігті вп’ялися в зап’ясток, роздерли шкіру до крові. Вона загиготіла лихим крижаним сміхом. Великі очі затягнуло чорнотою, і я відчув, як земля вислизнула з-під ніг. 

«Попався, небоже! Тепер твоя матінка робитиме все, що я накажу!»

— Вона обдурила мене. Схопила й кинула на дно саней собі під ноги. 

— Отакої! То тебе схопила їхня володарка? 

Бо зітхнув, стис руку з такою силою, що аж пальці захрустіли. Брехали віси Лінга, адже ніякі альви не благородні володарі. Вони напали на Борре — і, схоже, що не лише на Борре, — повбивали людей, попалили хати й викрали дітей! Забрали його неньку… Ця мерзота не має нічого спільного з асами й духами природи. Якщо є правда в казках, то альви дійсно зліплені з хробаків-трупоїдів, з тої погані, що пожирала рештки Їміра-велетня. 

— Зараз вони повернуться, вишикуються й поїдуть далі. Я не знаю, де ми, як давно їдемо, як довго всі сплять, — Кала пірнула під ковдру, зітхнула й зашепотіла: — Я прокинулася сьогодні на світанку. Вони не дають нам їсти, навіть до кущиків не водять, мабуть, тому що всі мають спати. Я не знаю, куди вони забрали Хайлей і решту дівчат.

— Агов, гівнюку, ти ще там? — просвистіло над головою, мов удар батога. 

Бо здригнувся, але швидко вигулькнув з-під дрантя. До воза пружним кроком наближався той самий альв. Біле обличчя спотворилося кривою посмішкою, гострою, мов серп. Чорні очі вп’ялися в нього з ненавистю. Альв став перед возом, поглядом окинув сплячих дітей. 

— Що, покруччя, змерзло? Звикай. У крижаному світі тобі буде значно холодніше. Володарка наказала привести тебе живим, а от про те, щоб ти був цілим, нічого не говорила. Тому краще не зли мене й сиди тихо. Уторопав? — альв зареготав скрипуче та холодно. 

Бо налякано схлипнув, проте знову стримав сльози. Не можна плакати, інакше потвора знущатиметься з нього постійно. Не звиклий до жорстокості та покарань, він ледве витримував насміхання альва. 

— Відповідай, вилупку, коли до тебе звертаються! 

— Так.

— От і добре, — альв відвернувся до стійбища й крикнув високим голосом: — Горме, накажи своїм ледарям збиратися! Жвавіше, волоцюги, маємо перейти клятий брід якнайшвидше.

Здоровезний троль у бурій хутрянці озирнувся. Він був найвищим серед почвар і кремезнішим за решту тролів; його велику голову вінчали довгі роги. Прогорланивши щось трольською, він посунув до воза. Коли Горм ішов, то аж земля під ним здригалася, а сніг осипався з пагорбів. Стійбище на мить завмерло, а тоді галасливо посунуло за ватажком. Справжня темна орда з дядькових байок.

— Повітря солодке — буде буря, — пробасив Горм. — Треба перечекати. 

Альв закрокував до потворних коней, що очікували на протилежній стороні дороги. Ніхто за ними не наглядав, та химерні звірюки й не думали тікати, лише клацали жовтими іклами й шипіли один на одного. 

— Ох, мій друже, ти щоразу скаржишся на погоду, — він відмахнувся і схопив жахного коня за віжки. — Не маємо часу, щоб чекати. Думаєш, аси нас ще не помітили? Думаєш, не знають, що ми без наказу крадемо їхніх людей? Скоро за нами вишлють валькірій чи когось значно гіршого за валькірій. Мусимо покинути Мідґард до опівночі. 

Горм пхикнув, наче той потворний кінь, і вишкірив на альва довжелезні жовті ікла. 

— Інгівір би погодився зі мною.

— Інгівіра тут немає! А мене володар лишив за старшого, тож мовчи й виконуй накази, — альв ускочив у сідло: злетів над снігом і на мить завис у повітрі. — Рушаємо!

За кілька хвилин стійбище розійшлося. Тролі й ґіґри вишикувалися в колону перед возом, а альви й бліді чоловіки — йотнари — поїхали верхи праворуч і позаду. Возик нещадно хитало й трусило на ямах, великі колеса щоразу гупали й загрозливо скрипіли. Бо майже одразу почало нудити. Та проїхали вони недалеко. Варто було з-за білого пагорба вигулькнути срібному рукаву річки, як колона раптово зупинилася. Тролі стали штовхатися, зім’яли ряди, вершники спішилися, жахні коні, що тягли возика, заіржали, і великі колеса перестали скрипіти. 

— Що там, Гармаро? — гримнув Горм, штовхнув низеньку ґіґру так, що та зойкнула й впала в кучугуру. Троль вийшов уперед і схопив з-за пояса велетенську сокиру. 

Попереду ревіла ріка, широка й глибока. Вода в ній не замерзла, а бурлила, ніби в казані, і плескалася об гостре біле каміння. Через блакитне річище простягався неймовірно майстерної роботи широкий дерев’яний міст на кам’яних підпірках, схожий Бо бачив лише в Тун. 

— Дивіться, то ж троу! — пробасила ґіґра, тицьнула довгим пальцем на міст. На різьблених бильцях, схрестивши ноги, сидів юнак і грав на сопілці. Він чи то не помітив наближення почварного війська чи удав, що не помічає. Юнак був ошатно вдягнений у дивну барвисту одежину, проте надто легку для зимової днини. Широкі синьо-зелені штани, що аж брижилися під дужим вітром, і такого ж кольору сорочка, вишита червоними нитками. Чорне волосся майоріло за плечима, наче стяг. З голови юнака стирчали золоті роги, а по лівій щоці тягнувся кривий золотавий шрам. Він нагадував тріщинки на глиняній мисці, сягаючи від підборіддя по високих вилицях аж до лівого ока. Цікаво, яка зброя могла лишити такі дивні сліди? 

— Ашладе? — здивувавшись, Горм опустив сокиру. 

— Це Ашлад… — схвильоване перешіптування полетіло над тролячими головами. 

Юнак наче й не рухався зовсім, грав собі й грав, а перші ряди почвар аж позадкували від нього, жмакаючи задні ряди колони. Блідий альв зістрибнув із коня й проштовхався до ватажка тролів. 

— Не розумію, Горме, що за затримка? Іди й домовся, якщо це твій побратим! А ще краще зіштовхни його з моста!

— Ашлад нікому не побратим, — пробасив троль і захитав круглою головою, дрібні косиці забилися по широких плечах. — Він — син Бергсро⁠ та могутньої відьми, вершниці мороку! Трахрай не стануть втручатися. Це Ашладів міст. Його ріка. То його ліс. Альви мають самі домовитися з напівкровним. 

Горм тицьнув пальцем у чорні сосни, що стіною заступили холодний обрій. Альв у відповідь вилаявся співучою мовою, ляснув рукою об бік.

— Ну гаразд, якщо ви всі такі безкості! 

Юнак знай собі безтурботно сидів на містку й музикав. Бурхлива вода й налякане перешіптування майже проковтнули ту дивну, проте приємну мелодію. 

— Що відбувається? — Кала виглянула з-під ковдри, роззирнулася. 

Зараз, коли увага альвів і тролів була прикута до юнака на містку, а про полонених укотре всі забули, вони могли б утекти. Проте Кала не квапилась, зосередивши погляд на рогатому музиці. Ватажок альвів підійшов достатньо близько, щоб юнак перестав удавати, ніби нічого не помічає, і прибрав сопілку. 

— Ти — Ашлад, син відьми із Чорнолісся? 

— А що, як я? — юнак усміхнувся, перекинув ногу за ногу й зміряв альва насмішкуватим поглядом. — Давно я не бачив сина білої крові. З ким маю честь говорити? 

— Я Фейлан, старший син Біггвіра з дому Мітуар, спадкоємець роду, — проголосив блідий альв, притис руку до грудей. 

— Он як, вітаю тебе Фейлане, сину Біггвіра. Тебе й твою дружину, — юнак виструнчився й обвів сопілкою збиті ряди тролів та альвів. — То що ви там ховаєте у возику? Чую я, людським духом тхне. Чи, бува, не з Диких Ловів ти повертаєшся, сину Біггвіра? Чи не забув ти, Фейлане, що аси на тисячу років заборонили Дике Полювання в Мідґарді? 

Фейлан заскреготав зубами, схрестив руки на грудях.

— Не твоє собаче діло, погане! Дай нам пройти — і житимеш. 

Ашлад усміхнувся кутиком вуст, нечутно зіскочив з кам'яного сідала.

— Виходить, по-мирному не бажаєте, могутній пане альвійський? Гаразд. Та це насправді мій міст, ви в моєму лісі, а там далі хатинка моєї матері-чаклунки, — він указав на високі сосни. — Тому або ви говорите, звідки й навіщо везете людей, або йдіть в обхід через пагорби. 

 — Та як ти смієш… — Фейлан вихопив меча, решта альвів зробила те саме, а от тролі навпаки затупцяли ще далі. Йотнари ж сиділи на конях і тихо перемовлялися. 

Юнак навіть бровою не повів, лише зітхнув і притулився спиною до бильця. 

— Ви, високі альви, такі гордовиті! Гадаєте, що ви над законом? І якщо ви — улюбленці асів, то вони вам все пробачать? Від вас за версту дме людською кров’ю! 

Темні очі Ашлада зблиснули люттю й умить стали чорнішими за альвійські.

— Це наш шанс, — Кала штовхнула Бо в бік. — Ходімо! Швидше! 

— А решта?

— Часу немає, мерщій!

Вони тихенько вилізли з ящика й навшпиньках обігнули возик. Ніхто з почвар не звертав уваги на полонених, тож вони пригинцем побігли до ріки. Бо боявся озиратися й намагався не думати про те, що зараз станеться з юнаком. Сам-один проти цілої зграї потвор… Подумки він дякував асам за появу Ашлада, молячи, щоб почвари й далі не звертали уваги на візок. 

Вони з Калою спустилися нижче по схилу до ріки. Берег ставав дедалі крутішим, земля слизькішою, а тоді остаточно перетворився на урвище. Унизу блакитна вода грала рожевими брижами у світлі надвечірнього сонця й хлюпалась об гостре біле каміння. 

Широка та прудка річка віднесе їх далеко від альвів, варто лише безпечно стрибнути у воду. Від частого дихання груди пекло, серце ледь не вистрибувало від хвилювання. Невже їм удасться врятуватися? 

Кала сповільнилася, озирнулася, обличчя її враз сполотніло. Котрийсь із охоронців альвів усе-таки озирнувся. 

— Полонені втікають! — прокричав альв, тицьнув вістрям меча в їхній бік, а тоді вихопив ріг і засурмив. 

Потворні коні заревли, тролі невдоволено загарчали, досі тримаючись якнайдалі від моста і його хазяїна. 

— Бігом! — Кала чимдуж уп'ялася в його руку, потягла вниз до бурхливих вод. 

Бо нажахано озирнувся. Біля моста здійнявся ґвалт: котрийсь із альвів не витримав і жбурнув в Ашлада ножем, але юнак прудко відхилився й заскочив на бильця. Він здійняв руку до небес, і блакитне сяйво охопило його долоню, а темні нелюдські очі засяяли диким вогнем. Тоді весь стрій накрило чорною хмарою. Срібні блискавиці забили в землю, щомиті поцілюючи в котрусь із почвар. Альви кричали, тролі хрипіли, утікаючи хто куди. 

— Давай! — Кала смикнула його за руку, саме в цю мить послизнулася, нажахано скрикнула — і вони сторчголов покотилися до ріки. Бо щосили стис пальці, тримаючи руку дівчини/дівчину за руку.

Над їхніми головами просвистіла стріла. Кала боляче скрикнула, смикнулась, пальці її раптом ослабли. Бо встиг учепитися за коріння старезного пня, що стирчав над самим краєм, і вони вдвох повисли над прірвою. Холодний вітер свистів, намагаючись збити їх, а під ними ревла ріка. Бо глянув униз. Гостре біле каміння стирчало над водою, наче ікла чудовиська. Один неправильний рух — і вони разом упадуть із кручі й, напевно, розіб'ються. 

— Тримайся! — благав він, та рука Кали потроху вислизала з його долоні. Бо налякано поглянув на подругу. Зі спини дівчини стирчав чорний стрижень стріли.

— Ні! Кало! 

— Усе… гаразд…

Кала здригнулася, примудрилася всміхнутися. Ще мить — і вона шубовснулась у ріку. 

— Ні!

Повільно червона пляма розпливлася між білих ікол річкового чудовиська, немов там, на воді, розквітала химерна кривава квітка. А Кала все не виринала. 

— Кало!

Блакитна вода забрижилася, забулькала, і з кривавої плями випливла чергова потвора з чорними альвійськими очима, обличчя покрите риб’ячою лускою, довге волосся плескалося об хвилі. Річкова потвора поглянула вгору на Бо, закліпала прозорими повіками й посміхнулася ікластою пащекою. 

— Ні-ні, не чіпай її!..

Сильна рука вп’ялася в ліве плече. Бо смикнувся, глянув угору. Над ним схилився попелястий чоловік-йотун у срібних латах. Нелюд потяг його з урвища, швидко повернув на берег. 

— Кало, Кало! 

— Її вже не врятувати, це некка⁠⁠11, що за хвилину обгризе кістки. Ходімо! — попелястий чоловік учепився в комір кожуха й поволочив його до візка, ніби торбу з непотребом. Бо запручався, закричав, та йотун був надто сильним. 

— Це все мара. Розвійте нарешті закляття! Троль давно втік, — крикнув він альвам, пожбуривши Бо в короб до решти дітей. — Фейлане, ти мене розчарував! Варто було на кілька годин відійти, як ти вліз у суперечку з троу, дав полоненій утікти, ще й хлопець через тебе ледь не загинув. Ерлінг⁠12⁠ буде дуже незадоволений. 

— Прошу пробачення, пане Інгівіре, — прошипів альв, блимнувши лютим поглядом на Бо. — Надалі я буду пильнішим. 

— Сподіваюся, що будеш, Фейлане. Не хочеться бачити, з яким задоволенням Алеванр настромить твою гарненьку голову на залізний шпичак. 

Фейлан проковтнув образу. Лише низько вклонився, коли Інгівір пройшов повз. Він приєднався до решти йотунів, роздаючи накази замість альва. 

Чорна хмара поволі розвіялася, блискавиці вщухли. Дикі Лови швидко згрупувалися в колону й рушили через міст на протилежний берег ріки. Діти у возику спали, наче нічого не відбувалося. Коли річка зникла за стіною із чорних сосен, Бо обхопив руками коліна й заплакав. 

***

Ашлад одразу помітив дітей, щойно ті рушили до ріки. Вилаявся подумки трольською. Ще б кілька хвилин — і він сам звільнив би полонених, усіх разом. Так ні, не сидиться людинякам на місці! Завжди вони лізуть першими в бійку.

Він нашвидкоруч напустив першу-ліпшу мару, щоб відвернути увагу Диких Ловів, і побіг слідом до крутосхилу. Знав, що в річці живе некка, яка  не погидує поласувати чоловічиною. І вже майже наздогнав полонених, коли альви второпали засурмити; хтось із мисливців вистрілив, і стріла потрапила в дівча. На мить він розгубився, і цього вистачило, щоб дівчина шубовснулась у воду, а ворог схопив рудого малюка. 

Ашлад стрибнув у ріку, щойно йотун із хлопцем пішли до решти. З гіркотою процокотів язиком. Не встиг урятувати малого, нічого не поробиш. Принаймні подружка його ще не втрачена. Він пригрозив нецці сопілкою, та у відповідь вишкірила тоненькі білі ікла, розтисла кігті, у яких тримала поранену, і плеснула на глибину. Дівчина випірнула, і спроквола гойдалася на хвилях, ледве дихаючи, з її грудей стирчав гострий чорний наконечник, а червона пляма під нею ставала дедалі густішою й темнішою. Ашлад обхопив її за пояс, закинув ліву руку собі на плече. 

— От халепа, — озирнувся — на крутосхилі ні альвів, ні йотнарів, ні тролів не видно. Напевно, ніхто не думав рятувати полонену. — Треба йти, доки ще є час. 

Ашлад витяг сопілку й ударив об воду, наступної ж миті навколо них заграв веселковий вихор, що видовжився й потягнувся хвостом на глибину. 

— Живи, чуєш, мила? Навіть не думай помирати! У мене ще ніхто не вмирав! Ну, окрім Боба Боро, але того я сам заколов. Готова? Пірнаємо! 

Він глибоко вдихнув і поплив разом з дівчам на дно ріки. 

***



1 Кнехт — Дух Зими.

2 Хольда (Гольда) — втілення зими, асиня.

3 Йоль — свято зимового сонцестояння.

4 Альви — ельфи, чарівні створіння скандинавської міфології.

5 Аси — боги скандинавської міфології.

6 Кнор — вид кораблів вікінгів, на відміну від дракарів був не військовим, а вантажним і торговим судном.

7 Ґіннунґаґап — світова порожнеча, «Мати Світів».

8 Ґіґра — тут: тролиця, троль жіночої статі. Інша назва — вершниця мороку (що означає як і дружину троля, так і відьму).

9 Йотун — велет, у множині вживається слово “йотнар”.

10 Бергсро (Bergsrå — дух гори, або Bergatrollet — Гірський троль, або Bergakungen  — Гірський король) — міфічна істота з гір у скандинавській міфології. Бергсро може бути як чоловічого, так і жіночого роду. Він жив у горах з двором родичів й іноді в оточенні тролів. Звичайним явищем у міфології про bergsrå було обманом заманювати людей в їхні оселі в горах і ставати bergtagen (літературне: «забрані в гору»).

11 Некка — русалки, або водяники. Страшні злі істоти, людожери. Вони живуть у прісній воді й намагаються заманити людей і тварин.

12 ерлінг — тут: король альвів, титул володаря Альвгейму чи його ім’я. Також відомий як Елверконг (Elverkonge) і Вільховий Король. За повір’ям, резиденція Елверконга знаходиться під давніми курганами.