Там Соловейко щебетав...

****

П’ять років потому

Вона

Перше квітня – брехня всесвітня! А ще – мій день народження. Хтось би на моєму місці святкував, а у мене – нічне чергування. Я вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє його відзначала. Напевно у іншому житті, у рідному місті.

Після дев’ятого класу я вступила до медичного коледжу. Комусь важко повірити, та навчання мені подобалось, тому я і занурилась у нього по саму маківку. Лише інколи подругам-одногрупницям вдавалося мене витягти, як самі вони казали, «провітритися, аби мохом не обрости». По закінченню всі дівчата розбіглися медсестрами по міським лікарням, а мене чи то амбіції, чи безмежний потяг до знань, чи просто ґедзь, що кусав в одне місце, погнали через пів країни до медичного вишу.

З того часу, як почала вчитися у меді, всі свята, як і будні, без жодних виключень, проходили для мене в атмосфері навчання. Ще на першому курсі хтось, дивлячись на моє завзяття, сказав, що я знайшла своє місце, адже тут виживають лише саме такі: скажені трудоголіки. Я навіть не зареєструвалася в жодній соціальній мережі, щоб не гаяти дорогоцінний час. А на третьому курсі після практики у військовому госпіталі я залишилася там працювати медсестрою в хірургії. Щоправда переважно то були нічні зміни, адже мені ще вчитися треба було.

З таким шаленим темпом життя у мене зовсім не було часу на сон. Та то нічого, я навчилася спати в трамваї. Стоячки. А їсти взагалі не встигала. Перебивалася зранку кавою з автомата з шоколадним батончиком, а ввечері парою бутербродів. Та коли я помітно схудла (хоч завжди була стрункою!), мене почала сварити санітарка тьотя Дуся: «Шо за дівка дурна! Нашо ти себе голодом мориш? Ось-до вже прозора уся! Який же хлопак на тебе гляне? Ти ж на шкелет більше схожа, чим на дівку!»

Сварилася тьотя Дуся від душі! Але то від доброго серця. На цій хвилі добра та милосердя вона стала мене підгодовувати: то пиріжків напече різних-різних і смачнючих-смачнючих, то котлеток принесе, то голубців. Чи варто казати, що частиною я ділилася з пацієнтами. Також від щирого серця.

Щоб не витрачати багато часу на догляд за довгим волоссям, вирішила з ним попрощатися: зробила стрижку, яка не потребує особливої укладки, а коли відростає – збираю у куций хвостик. Шкода було, та я змирилася, бо так навіть зручніше.

Працювати було важко. Не фізично, адже я не боялась навіть найважчої роботи. Психологічно. Особливо, коли з зони АТО доставляли поранених хлопців. Хірурги рятували їм життя, а я, як могла просувала їх до одужання і не давала впасти духом.

На вході  мене зустрів заввідділенням.

– Соловейко! – урочисто вигукнув він. – Ти ж у нас сьогодні іменинниця! Вітаю, вітаю! Бажаю нарешті зустріти свою половинку. І великого жіночого щастя бажаю! Кохати і бути коханою!

Оце Борисович розійшовся, змусив мене зніяковіти ще й розпашітися від такого палкого побажання.

– Дякую, Валентине Борисовичу! – пробурмотіла.

– Так, з церемоніями покінчили, - продовжив він буденним тоном. – Повернемось до нагальних питань: завтра три планові операції, треба підготувати пацієнтів, а сьогодні привезли двох бійців з пораненнями середньої тяжкості. З подробицями ознайомишся у Тетяни.

В сестринській медсестри, як завжди ділилися новинами та розповідали останні плітки.

– Ой, Пашка! – радісно скрикнула висока худорлява Таня. – З днем народження тебе, мала!

– Вітаю! – приєдналася Ліля, справна жіночка з виразними формами. – Бажаю щастя такого ж великого і пухнастого, як цей мужчина! – Вона витягла з шафки півметрового зайця з сірим кудлатим хутром.

–Дякую, дівчата! – я розчулилася, обіймаючи іграшку. – Це ж кохання з першого погляду!

– Годі теревенити! Немає часу на пусті балачки. Наливайте чай! – скомандувала тьотя Дуся і виставила на стіл свій фірмовий «Медовик». – Влаштую вам солодку жизнь. Будемо торта їсти!

Вже за кілька хвилин Таня передавала мені справи: кого підготувати до операції, кому яке призначення ввечері, кому вранці, за ким прослідкувати вночі, щоб попередити ускладнення.

– В сьомій палаті двоє поранених солдатів, – ділилася подробицями подруга. – В одного дуже пошкоджено руки, кілька пальців вибухом відірвало, ще й контузило його добренько. А другому ліву ногу потрощило, Борисович особисто оперував. Руки, сама знаєш, в нього золоті – ходити буде. А от обличчя в нього настільки понівечене, що й пластичні хірурги навряд чи допоможуть.

– Головне, щоб душа залишилась цілою… – промовила я. – Скільки вже душ ця війна скалічила…

– До речі, він твій тезко. – згадала Тетяна.

– Невже Соловейко? – здивувалася я.

– Авжеж! Соловейко!

– Дивно, адже я ще ніколи не зустрічала своїх однофамільців.

Коли звірялася з картками, готуючи призначення до вечірніх процедур, зробила нове приголомшливе відкриття: Соловейка звали Павлом, Пашею. Цікавий збіг!

Я всім поміряла температуру, роздала ліки, зробила уколи, та чомусь зволікала заходити у сьому палату.

– Добре, з моїх страхів вони не одужають, - налаштовувала себе.

У палаті було шестеро і кожен мав отримати частинку моєї уваги. Але я одразу підійшла до чоловіка з ногою на витяжці та забинтованим обличчям. Той спав, отже я повернулася до своїх обов’язків. Цього разу він був останнім. Я налаштувала систему, поставила крапельницю і сіла поряд з ліжком, вдивляючись у дужу фігуру, вкриту ковдрою.

Чоловік мав широкі плечі та міцні мозолясті руки. Я не втрималася й провела пальцями по долоні. Вона була загрубілою та шорсткою, від чого мені аж замлоїлось. Бинти, намотані товстим шаром, зовсім ховали обличчя, лише запалені повіки виглядали з-за пов’язки й майже білі пересохлі губи. Мене накрило таким жалем і болем, що я закрила очі… Й заснула.

Прокинулася від пронизливого погляду. Розплющила очі – і поринула в небесну синь. Пацієнт уважно роздивлявся мене, вивчаючи, наче хотів запам’ятати кожну дрібничку моєї зовнішності, чим змусив мене знітитися та почервоніти.

– Ви в сорочці народилися! – голос мене важко слухався. – А лікарі сьогодні створили справжнє диво. Тож першого квітня святкуватимете ще один день народження.

– А де твої коси? – його голос був глухим та хрипким, а питання прозвучало якось незграбно і недоречно.

– Які коси? – здивувалася, проте відповіла: – Обрізала, бо заважали.

– Шкода… – з сумом протягнув, а тоді додав, наче в холодну воду опустив: – А я шукав тебе, Пашо Соловейко. Нарешті знайшов.

Я закам’яніла від несподіванки, але із силою вичавила з себе:

– Не пам’ятаю, щоб ми зустрічалися. Я б таке точно не забула.

В синіх очах затанцювали веселі жаринки, а на вустах намітилася посмішка.

– А ми й не зустрічались, – мовив. – Ми танцювали.

Наче увесь світ перевернувся догори дриґом. Яскравий спогад з минулого увірвався в думки, наче блискавка. Приємний оксамитовий голос за моєю спиною. Пляшка п’янкого солодкого вина. М’який погляд, задивилась в нього, наче в травневе небо. Тепла усмішка. Який гарний! Про таких всі дівчата мріють. Від таких усі жінки мліють. Злегка струснув русявим волоссям у модній зачісці, що надзвичайно йому пасує. «Ви не проти?» Голос п’янить, дурманить, гіпнотизує. Іду, наче вівця, на заклання. Долоня торкається моєї, а між ними вирує електричний заряд, від якого кров скипає. Яка потужна енергетика від його тіла! А рухи танцю вільні й не цнотливі. Щире здивування, яке викликали мої відповіді. (Зараз вже зрозуміло, чому.) І вогонь. Вогонь, який позбавляв волі, не давав відірватись від нього. Моє холодне «Бувай!» А потім довго шкодувала, що не вберіглася від того вогню. А ще шкодувала, що не взяла номера телефона.

– А день народження я завжди відзначав 1 квітня, - повернув мене до реальності голос з моїх мрій.

Зазирнула в сині очі, що променилися теплом та ніжністю, й запитала:

– Невже бувають такі співпадіння, Пашо Соловейко? Чи може нас хтось розігрує?

– Не знаю, – відповів. – Головне, що я тебе знайшов, Пашо…

– Параска, – виправила я. – На честь бабусі назвали.

– Парасочко, ти така гарна, тобі пасує це ім’я. А у мене, як я розумію, не лишилося колишньої привабливості, війна скалічила мене, зламала мрію…

– Я бачу, що душа твоя не зламалась: щира і ніжна, – заспокоїла. – А тіло видужає, зміцніє.

В синіх очах заплескалась надія.

Я поклала руку в його грубу долоню і знов відчула полум’яний вибух всередині. Це він. Моя Доля.

– Я ніколи тебе не залишу, – зізналася. – Бо ж весь час чекала, коли ти мене знайдеш, мій Соловейку.