Зміст

Вона

****

П’ять років потому

Вона

Перше квітня – брехня всесвітня! А ще – мій день народження. Хтось би на моєму місці святкував, а у мене – нічне чергування. Я вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє його відзначала. Напевно у іншому житті, у рідному місті.

Після дев’ятого класу я вступила до медичного коледжу. Комусь важко повірити, та навчання мені подобалось, тому я і занурилась у нього по саму маківку. Лише інколи подругам-одногрупницям вдавалося мене витягти, як самі вони казали, «провітритися, аби мохом не обрости». По закінченню всі дівчата розбіглися медсестрами по міським лікарням, а мене чи то амбіції, чи безмежний потяг до знань, чи просто ґедзь, що кусав в одне місце, погнали через пів країни до медичного вишу.

З того часу, як почала вчитися у меді, всі свята, як і будні, без жодних виключень, проходили для мене в атмосфері навчання. Ще на першому курсі хтось, дивлячись на моє завзяття, сказав, що я знайшла своє місце, адже тут виживають лише саме такі: скажені трудоголіки. Я навіть не зареєструвалася в жодній соціальній мережі, щоб не гаяти дорогоцінний час. А на третьому курсі після практики у військовому госпіталі я залишилася там працювати медсестрою в хірургії. Щоправда переважно то були нічні зміни, адже мені ще вчитися треба було.

З таким шаленим темпом життя у мене зовсім не було часу на сон. Та то нічого, я навчилася спати в трамваї. Стоячки. А їсти взагалі не встигала. Перебивалася зранку кавою з автомата з шоколадним батончиком, а ввечері парою бутербродів. Та коли я помітно схудла (хоч завжди була стрункою!), мене почала сварити санітарка тьотя Дуся: «Шо за дівка дурна! Нашо ти себе голодом мориш? Ось-до вже прозора уся! Який же хлопак на тебе гляне? Ти ж на шкелет більше схожа, чим на дівку!»

Сварилася тьотя Дуся від душі! Але то від доброго серця. На цій хвилі добра та милосердя вона стала мене підгодовувати: то пиріжків напече різних-різних і смачнючих-смачнючих, то котлеток принесе, то голубців. Чи варто казати, що частиною я ділилася з пацієнтами. Також від щирого серця.

Щоб не витрачати багато часу на догляд за довгим волоссям, вирішила з ним попрощатися: зробила стрижку, яка не потребує особливої укладки, а коли відростає – збираю у куций хвостик. Шкода було, та я змирилася, бо так навіть зручніше.

Працювати було важко. Не фізично, адже я не боялась навіть найважчої роботи. Психологічно. Особливо, коли з зони АТО доставляли поранених хлопців. Хірурги рятували їм життя, а я, як могла просувала їх до одужання і не давала впасти духом.

На вході  мене зустрів заввідділенням.

– Соловейко! – урочисто вигукнув він. – Ти ж у нас сьогодні іменинниця! Вітаю, вітаю! Бажаю нарешті зустріти свою половинку. І великого жіночого щастя бажаю! Кохати і бути коханою!

Оце Борисович розійшовся, змусив мене зніяковіти ще й розпашітися від такого палкого побажання.

– Дякую, Валентине Борисовичу! – пробурмотіла.

– Так, з церемоніями покінчили, - продовжив він буденним тоном. – Повернемось до нагальних питань: завтра три планові операції, треба підготувати пацієнтів, а сьогодні привезли двох бійців з пораненнями середньої тяжкості. З подробицями ознайомишся у Тетяни.

В сестринській медсестри, як завжди ділилися новинами та розповідали останні плітки.

– Ой, Пашка! – радісно скрикнула висока худорлява Таня. – З днем народження тебе, мала!

– Вітаю! – приєдналася Ліля, справна жіночка з виразними формами. – Бажаю щастя такого ж великого і пухнастого, як цей мужчина! – Вона витягла з шафки півметрового зайця з сірим кудлатим хутром.

–Дякую, дівчата! – я розчулилася, обіймаючи іграшку. – Це ж кохання з першого погляду!

– Годі теревенити! Немає часу на пусті балачки. Наливайте чай! – скомандувала тьотя Дуся і виставила на стіл свій фірмовий «Медовик». – Влаштую вам солодку жизнь. Будемо торта їсти!

Вже за кілька хвилин Таня передавала мені справи: кого підготувати до операції, кому яке призначення ввечері, кому вранці, за ким прослідкувати вночі, щоб попередити ускладнення.

– В сьомій палаті двоє поранених солдатів, – ділилася подробицями подруга. – В одного дуже пошкоджено руки, кілька пальців вибухом відірвало, ще й контузило його добренько. А другому ліву ногу потрощило, Борисович особисто оперував. Руки, сама знаєш, в нього золоті – ходити буде. А от обличчя в нього настільки понівечене, що й пластичні хірурги навряд чи допоможуть.

– Головне, щоб душа залишилась цілою… – промовила я. – Скільки вже душ ця війна скалічила…

– До речі, він твій тезко. – згадала Тетяна.

– Невже Соловейко? – здивувалася я.

– Авжеж! Соловейко!

– Дивно, адже я ще ніколи не зустрічала своїх однофамільців.

Коли звірялася з картками, готуючи призначення до вечірніх процедур, зробила нове приголомшливе відкриття: Соловейка звали Павлом, Пашею. Цікавий збіг!

Я всім поміряла температуру, роздала ліки, зробила уколи, та чомусь зволікала заходити у сьому палату.

– Добре, з моїх страхів вони не одужають, - налаштовувала себе.

У палаті було шестеро і кожен мав отримати частинку моєї уваги. Але я одразу підійшла до чоловіка з ногою на витяжці та забинтованим обличчям. Той спав, отже я повернулася до своїх обов’язків. Цього разу він був останнім. Я налаштувала систему, поставила крапельницю і сіла поряд з ліжком, вдивляючись у дужу фігуру, вкриту ковдрою.

Чоловік мав широкі плечі та міцні мозолясті руки. Я не втрималася й провела пальцями по долоні. Вона була загрубілою та шорсткою, від чого мені аж замлоїлось. Бинти, намотані товстим шаром, зовсім ховали обличчя, лише запалені повіки виглядали з-за пов’язки й майже білі пересохлі губи. Мене накрило таким жалем і болем, що я закрила очі… Й заснула.

Прокинулася від пронизливого погляду. Розплющила очі – і поринула в небесну синь. Пацієнт уважно роздивлявся мене, вивчаючи, наче хотів запам’ятати кожну дрібничку моєї зовнішності, чим змусив мене знітитися та почервоніти.

– Ви в сорочці народилися! – голос мене важко слухався. – А лікарі сьогодні створили справжнє диво. Тож першого квітня святкуватимете ще один день народження.

– А де твої коси? – його голос був глухим та хрипким, а питання прозвучало якось незграбно і недоречно.

– Які коси? – здивувалася, проте відповіла: – Обрізала, бо заважали.

– Шкода… – з сумом протягнув, а тоді додав, наче в холодну воду опустив: – А я шукав тебе, Пашо Соловейко. Нарешті знайшов.

Я закам’яніла від несподіванки, але із силою вичавила з себе:

– Не пам’ятаю, щоб ми зустрічалися. Я б таке точно не забула.

В синіх очах затанцювали веселі жаринки, а на вустах намітилася посмішка.

– А ми й не зустрічались, – мовив. – Ми танцювали.

Наче увесь світ перевернувся догори дриґом. Яскравий спогад з минулого увірвався в думки, наче блискавка. Приємний оксамитовий голос за моєю спиною. Пляшка п’янкого солодкого вина. М’який погляд, задивилась в нього, наче в травневе небо. Тепла усмішка. Який гарний! Про таких всі дівчата мріють. Від таких усі жінки мліють. Злегка струснув русявим волоссям у модній зачісці, що надзвичайно йому пасує. «Ви не проти?» Голос п’янить, дурманить, гіпнотизує. Іду, наче вівця, на заклання. Долоня торкається моєї, а між ними вирує електричний заряд, від якого кров скипає. Яка потужна енергетика від його тіла! А рухи танцю вільні й не цнотливі. Щире здивування, яке викликали мої відповіді. (Зараз вже зрозуміло, чому.) І вогонь. Вогонь, який позбавляв волі, не давав відірватись від нього. Моє холодне «Бувай!» А потім довго шкодувала, що не вберіглася від того вогню. А ще шкодувала, що не взяла номера телефона.

– А день народження я завжди відзначав 1 квітня, - повернув мене до реальності голос з моїх мрій.

Зазирнула в сині очі, що променилися теплом та ніжністю, й запитала:

– Невже бувають такі співпадіння, Пашо Соловейко? Чи може нас хтось розігрує?

– Не знаю, – відповів. – Головне, що я тебе знайшов, Пашо…

– Параска, – виправила я. – На честь бабусі назвали.

– Парасочко, ти така гарна, тобі пасує це ім’я. А у мене, як я розумію, не лишилося колишньої привабливості, війна скалічила мене, зламала мрію…

– Я бачу, що душа твоя не зламалась: щира і ніжна, – заспокоїла. – А тіло видужає, зміцніє.

В синіх очах заплескалась надія.

Я поклала руку в його грубу долоню і знов відчула полум’яний вибух всередині. Це він. Моя Доля.

– Я ніколи тебе не залишу, – зізналася. – Бо ж весь час чекала, коли ти мене знайдеш, мій Соловейку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.