Меморія

Удар Блискавки знав, що стає ще більш потрібним своєму Деусу. З незапам'ятних часів Творцю грозить небезпека, але нині загроза підібралася надто близько. Головорізи з Узбережжя Ерроу завжди були на крок попереду доблесного воїна, поки той все шукав шляхи до свого Наставника. Десятки тисяч кілометрів встиг він пройти, поки зрозумів, що то мають бути інші дороги, які більшості смертним не осягнути розумом.

Перший зустрічний вказував Удару Блискавки напрямок. І воїн покірно йшов його шляхом. Днями й ночами, в дощ і спеку він не зупинявся, аби відпочити та поїсти. Його одяг став схожим на лахміття, а підошви черевиків стерлися до дірок. Та воїна не турбували такі дрібниці, адже його шкіра — і є його найкраще вбрання, яке ніколи не зноситься, а важкий шлунок уповільнює крок.

Та люди, які зустрічали мандрівника, дивились на нього зі співчуттям. Хтось міг не втриматися та запропонувати йому одіж, який давно лежав непотребом, — то й радувався доблесний воїн такій повазі та приймав подарунки. А хтось міг запросити на обідню, і Удар Блискавки приймав запрошення.

— Куди йдеш, бідолаха? — запитала господиня дому, в якому вечеряв Удар Блискавки. Цікавість палахкотіла в її очах жаркими вогнями.

— Туди, де спалахують і гаснуть грози, — відповідав доблесний воїн, дивуючись, що питання людей такі схожі. Мабуть, мислять вони однаково.

— Хех, божевільний, — відповіла господиня. — А я минулого тижня теж ходила в мандри. Поїхала до дочки в гості, та пішли в ліс, піднялися на гору, подихали свіжим повітрям. Навіть втоми не відчувала. А ти підкоряв вершини?

— Мільйон разів, — промовив Удар Блискавки. Господиня зареготала, подумавши, що гість жартує.

— Ну й жартівник, — сказала вона, махнувши рушником.

Удар Блискавки відхилив пропозицію жінки переночувати в її оселі. Вона лише знизила плечима, коли він переступив поріг та пішов в темноту.

Зір доблесного воїна зраджував його в темряві. Шкода, що він не кажан і не здатен бачити вночі, але він ще може покладатися на відчуття, які ніколи ще його не підводили.

Так і взяв Удар Блискавки курс в напрямку гір й дістався до них за сім днів пустинними дорогами. Через спеку піт сипався великим градом з чола, спрага висушила горло, мозолі на п'ятах стали твердішими за камінь. Коли воїн увійшов в село, зведене в гірському підніжжі, хтось кинув йому сорочку та штани й сховався за паркан. Удар Блискавки зупинився та підняв наряд. Хлопчачі очі спостерігали за ним через щілину між штахетами.

Доблесний воїн відчував вдячність, та не зміг подякувати благодійнику, бо той, перелякавшись, втік, коли незнайомець повернувся та попрямував до нього. Хоробрий не той, хто зіштовхується зі страхом лоб в лоб, подумав Удар Блискавки, а той хто наважився допомогти іншому.

Доблесний воїн, перебравшись в новий одяг, вийшов з села та попрямував у стародавній ліс, який огороджував луги, де люди випасали худобу. Мандрівник проходив мимо пастуха, який сидів на ослінчику та читав книгу, а у вільній руці стискав руків'я канчука.

— Хлопче, — підвищив голос пастух, — куди це ти намилився?

Подорожанин зупинився, поглянув на чоловіка та чесно відповів:

— Мені потрібно піднятися на вершину.

— Що ти там забув?

— Ще сам не знаю!

Пастух посміхнувся. По його обличчю можна було прочитати, що він думає ніби незнайомець телепень.

— Ти не боїшся вовків? Чи ведмедів? Там повно хижаків і вони тебе злапають за хвилину.

Удар Блискавки повернувся, показавши меч за спиною.

— Ага, так-так. Ти дуже поспішаєш?

Доблесний воїн квапився, але він пам'ятав, що кожен зустрічний вказує йому шлях до його Деуса.

Мандрівник сів на траву поряд з пастухом. Трошки далі відпочивав пес, а вівці дружно щипали зелень.

Пастух закрив книгу та поклав біля ніг.

— Збірка віршів Тичини. Подарунок мого друга моряка, — пояснив чоловік. — Мого друга… — повторив він, — ми так давно не бачились. Вічність вже пройшла.

— Він моряк? — перепитав Удар Блискавки.

— Так. Живе в сусідньому місті, за горами, а здається ніби на іншому краю світу.

Ось чому треба перейти гори, подумав доблесний воїн, йому потрібно дістатися моря. А що далі?

— А як виглядає ваш друг? — поцікавився Удар Блискавки.

— Він рибалка з пишною білою бородою. А тобі він нащо?

— Можливо, я зустріну його.

— Справді, все може статися. Передай від мене найтепліші вітання.

— Звісно…

— А куди ти прямуєш, сину? — раптом піддався цікавості пастух.

— Я йду до свого Деуса, щоб захистити його від небезпеки.

Пастух почухав потилицю, намагаючись зрозуміти, що таке чи хто такий отой Деус.

— Це твій батько, чи що? — видав пастух перше, що спало на думку.

— І ваш батько теж. Мій творець, і ваш творець. І всього людського поріддя творець.

Пастух витріщився на мандрівника, як на чорта.

— Тьфу, — буркнув він, — ану геть звідси, сатана! Геть, нечистий, а то як дам канчуком, то очі повилазять і мало не покажеться!

Удар Блискавки побіг у ліс. Всі вважають його божевільним, як тільки він починає розповідати про Деуса. Про свого Деуса, та про їхнього Деуса. Того, кого вони люблять, коли про нього не чують, до кого звертають свої молитви у темний час. Можливо, їм заздрісно, що Удар Блискавки прямує до нього, а вони — ні. Вони тільки те і можуть, що підводити погляд догори, ставати навколішки та щось просити у нього. І ніхто крім нього не наважився залишити буденність, пожертвувати звичним життя та відправитись незвіданими шляхами, щоб врятувати свого Деуса від головорізів з Узбережжя Ерроу.

Сорок днів і сорок ночей Удару Блискавки знадобилося, щоб перейти гори та спустилися у квіткове плато протяжністю в тисячі кілометрів. Безлюдні поля привели його до моря, біля якого і примостилося сучасне місто. Давно вже не ходив доблесний воїн міськими вулицями, не споглядав величних будинків, не користувався транспортом. Та він не може спокуситися та витратити дорогоцінний час на розваги та задоволення егоїстичних бажань. Він має дістатися порту, щоб якомога швидше знайти моряка з білою бородою.

Босими ногами мандрівник крокував по піщаному березі. Морське повітря лоскотало ніздрі, хвилі, що котилися до берега, шепотіли свої таємниці. Ввечері, коли Удар Блискавки вирішив скупатися, вода запахла трояндами.

Вийшовши на берег, Удар Блискавки розвів вогонь та приготував на вечерю рибу, яку спіймав голими руками. Перекусивши, він вирішив трохи подрімати.

На світанку Удар Блискавки знову вирушив в дорогу. Та зовсім скоро знайшов місце, звідки виходять рибальські човни. Доблесний воїн ходив туди-сюди, привертаючи небажану увагу. Так до нього підійшов охоронець та сказав, що в цій частині порту можуть перебувати лише працівники.

— Я шукаю рибалку з білою бородою, — збентежено повідомив Удар Блискавки.

Охоронець задумався:

— Знаю такого. А тобі що від нього потрібно?

— В мене послання.

Охоронець посміхнувся, подумавши, що в кур'єри зараз беруть кого попало. Певно, цей молодик приніс старому меч. От тільки нащо він йому?

— Щось передати хочеш?

— Так, — погодився Удар Блискавки. — Я вже сказав.

— Тоді йди за мною.

Охоронець привів його до човна, який називався Паща Диявола, та залишив мандрівника з рибалкою на одинці.

— То, — поправив фуфайку рибалка, — ти хочеш перебратися на інший берег і не знаєш як це зробити?

Удар Блискавки не знав що відповісти, тому просто схилив голову та віддався долі: нехай буде, що має бути.

— Сам не знаєш? — хмикнув рибалка та прикурив трубку. — Зрозуміло. Тоді ласкаво просимо на палубу.

Слідом за рибалкою доблесний воїн піднявся на човен. Через хвилин тридцять вони відчалили від берега у тихе море.

Мандрівник сидів на лавці, а рибалка не спускав з нього прискіпливого погляду, періодично видихаючи кільця диму.

— Ти куди прямуєш? — запитав чоловік.

— Я не знаю.

— Як це ти не знаєш?

— Якщо я вам скажу, ви подумаєте, що я божевільний.

Рибалка гучно засміявся.

— Я вже думаю, що ти божевільний. Подивись-но на себе тільки… Хто ти будеш, а?

Удар Блискавки ніколи не знав хто він, тому і не розумів, що потрібно про себе розповісти. Він людина без визначеної особистості, без роду, без сім'ї. Але чи він взагалі людина?

— Я не знаю хто я такий, — відповів доблесний воїн.

— Ти мандрівник, так?

— Мабуть…

— Багато подорожуєш?

— Все життя.

— Ти перекотиполе, — дійшов висновку рибалка.

— Я… перекотиполе… — повторив Удар Блискавки. Нарешті він дізнався хто він такий. Перекотиполе…

— Куди ж ти прямуєш, мандрівнику?

— До свого Деуса.

— Деуса... — повторив рибалка таким тоном, ніби знав хто це. — І де ж він знаходиться?

— В місці, про яке всі забули, — промовив Удар Блискавки.

— А ти знаєш, перекотиполе, в мене відчуття, ніби я розгадую кросворд.

— Справді? — поставив питання Удар Блискавки.

— Так! Місце, про яке всі забули, — це минуле?

Доблесний воїн згідно кивнув.

— Я подорожую шляхами минулого, бо тільки так я можу прийти до Деуса. Ваш друг пастух вказав мені шлях до вас, а ви маєте вказати шлях далі.

— Мій друг… — промовив рибалка з посмішкою на обличчі. — Як же я скучив за цим старим. Що ж, остання моя подорож була в той же порт, що ми прямуємо зараз. І що ти будеш робити далі?

— Нічого. Я просто підкоряюся стану речей. Якщо мені потрібно бути в тому порті, значить, хтось мене там чекає.

Удар Блискавки, опинившись на іншому березі моря, відвідав пляж з відпочивальниками. Він помітив молоду жінку з п'ятирічним хлопчиком, який просив купити йому морозиво.

— Як же ти мене дістав! — гаркнула жінка, як дика собака.

— Купи мені з полуницею, — все просила дитина. — Ну, будь ласка!

— Я вже купувала сьогодні! Досить! — Хлопчик почав пхикати. — Замовкни! Будеш погано себе вести, поїдеш до бабусі в Тиху Гавань!

— Мені там не подобається! В неї моторошний будинок і страшні ляльки на вікнах.

— Тому і відправлю тебе туди, якщо не перестанеш ревіти.

Продавець, який спостерігав цю картину, стояв весь почервонілий, ніби йому стало соромно.

— Ваші слова отруйні, — сказав Удар Блискавки, підійшовши до жінки та хлопчика.

Вона глянула на мандрівника таким гострим поглядом, що його тіло шарпнулось, наскрізь прошите болем.

— Ти очманів, чи що? — кинула жінка, упершись кулаками в боки.

— Той, хто не здатен любити, не може посіяти зерна кохання у своїй дитині, тому сіє зерна ненависті.

Хлопчик глядів на доблесного воїна великими очима, сповненими надії, коли той дістав пару монет з кишені та купив морозиво.

Удар Блискавки прошепотів на вухо хлопцеві кілька чарівних слів та пішов в Тиху Гавань шукати дім, де у вікна визирали страшні ляльки.

Кілька років знадобилося доблесному воїну, щоб подолати тернисті шляхи та дістатися того невеликого поселення. Безперестанку лили дощі, і земля під ногами розкисла так, що ноги мандрівника застрягали по коліна. Удар Блискавки прийшов в село зовсім знесилений та знепритомнів під парканом будинку, що стояв на початку села. І прийшов до тями, коли на небі показалось сонце та заспівали птахи.

Подорожанин встав та оглянувся довкола. Серед безкрайніх зелених лугів росли дерева, а між деревами, як знаки минулого, стояли старенькі дерев'яні будиночки. Він обійшов кілька обійсть, але господарів не було дома. Можливо, за той час, що він йшов сюди, вони просто поїхали шукати кращої долі.

Через годину Удар Блискавки знайшов потрібний будинок. Все всередині покрилось товстим шаром пилу. Мандрівник обійшов перший поверх, поки не почув дивний шурхіт нагорі. Оголивши меч, він піднявся сходами.

На горищі зберігався всякий непотріб і окрім паперових ящиків там більше нічого не було. Та Удар Блискавки звернув увагу на драбину, приставлену до люка, який, швидше за все, вів на дах. Доблесний воїн обережно ступав східцями.

Мить — і Удар Блискавки опинився в іншому місці. Місці, де спалахують і гаснуть грози; місці, про яке всі забули. В легендах, які колись розповідали, цей простір називали Меморія. І ось, через стільки часу він нарешті тут, а перед ним ніхто інший, як Деус, навколо якого на чорному тлі сяяли зірки.

За спиною Деуса, який сидів в позі лотоса, стояли головорізи Узбережжя Ерроу, тримаючи мечі. Гострі кінці торкалися потилиці Деуса.

Удар Блискавки засунув меч в піхви та, опустившись на одне коліно, схилив голову перед Деусом, не сміючи дивитися йому у вічі.

— Нарешті ти знайшов мене, — промовив Деус більш ніж спокійним голосом.

— Так, Отець.

— Твоя любов вела тебе до мене, дала тобі наснаги та віри.

— Але я запізнився. Вони випередили мене.

— Ні, поки я живий. Поглянь на мене, сину мій, і скажи, на що ти готовий піти заради мене?

— Моя любов до Вас, Отче, сильніша за любов до себе.

— Ти ладен віддати життя за мене?

— Так, Отче.

— Тоді поглянь мені у вічі, — попрохав Деус.

Удар Блискавки підняв голову та подивився у вічі свого Творця.

— Ти ладен віддати своє життя, щоб жив я?

— Так, — гордо відповів Удар Блискавки.

— Тоді ти повинен битися з ними та перемогти їх.

Удар Блискавки поглянув на головорізів з Узбережжя Ерроу. Ті були добре озброєні та підготовлені, а доблесного воїна висушила втома. Сили були нерівні.

— Я буду битися, Отче, до останньої краплі крові.

Різким рухом правої руки Удар Блискавки вийняв з-за пояса шматок тканини, в яку загорнув гострі леза, та — один за одним — метнув їх у головорізів Узбережжя Ерроу. Леза розсікали повітря мов птахи та застрягали у шиях ворогів. Кров залила все навколо. Мечі головорізів впали додолу, а звук довгим відлунням дзенькотів у вухах Удара Блискавки.

Доблесний воїн підвівся. Діставши меч, він чекав інших головорізів. Деус сидів і тихо спостерігав за своїм творінням.

Інші головорізи з Узбережжя Ерроу прийшли тим же ходом, що й Удар Блискавки. Їхні голови посипались з плечей на землю, як горох — з мішка. Їхні обезголовлені тіла тліли, як попіл погаслого вогню.

Надто довго та завзято Удар Блискавки навчався бойовим мистецтвам і володінню меча. І надто довго недооцінював себе, думаючи, що він слабкий. Та гора мертвих закривавлених тіл головорізів з Узбережжя Ерроу, яка росла в висоті з кожною секундою, підтвердила силу та майстерність Удара Блискавки.

Тримаючись за руків'я обома руками, які були вже по лікті в крові, Удар Блискавки зрозумів, що він вбив всіх ворогів. Тоді спустився з вершини донизу та підійшов до Деуса. Творець довго вдивлявся в заляпане кров'ю лице доблесного воїна, який як і раніше не мав хоробрості глянути йому у вічі.

Деус підвівся та підхопив один із мечів, які валялись в нього за спиною. Не поспішаючи, він йшов до Удара Блискавки, безсило тягнучи за собою зброю.

— Ти врятував моє життя, — промовив Деус.

— Ви будете жити вічно, Отче, — відповів Удар Блискавки. — Ніхто і ніщо Вам більше не загрожує.

— Так, — тихо сказав Деус. — А на що ще ти готовий заради мене?

— На все, що побажаєте, — слова звучали з самого серця доблесного воїна. Те, що він відчуває, — це щось більше за любов та навіть за відданість.

— Ти готовий віддати мені свою душу? — запитав Деус.

— Це все, що в мене є, але водночас воно належить тільки Вам, Отче.

— Добре…

Деус змахнув мечем, розрізавши сорочку Удара Блискавки. Творець поглянув на оголені груди доблесного воїна та відчув, як забилось його серце. Молоде тіло цього воїна, яке він створив, належить тільки йому і він може робити з ним все, що захоче. Він створював всіх їх для того, щоб вони обожнювали його та поклонялись йому, щоб молились йому та віддавали йому своє життя, яким, власне, він їх і наділив. Вони мають жертвувати собою, бо він їхній Деус. Він їхній світ, їхнє життя, їхній сенс.

Деус зробив крок вперед та надавив на меч. Гостре лезо увійшло в грудну клітину Удара Блискавки. Той стояв непохитно, навіть коли кров потекла через рот. Деус вийняв меча — Удар Блискавки впав на коліна. Цього разу він не соромився дивитися в очі свого Деуса, бо це та найвища нагорода, яку він нарешті готовий прийняти.