Дар Метелика

Всі персонажі та події вигадані, збіги випадкові.

Над одинокою вежею, що височіла серед дрімучого лісу, рясно розсипалися дрібні зорі. За ними байдужо приглядав тонкий блискучий місяць. По невеликій, густо зарослій високою травою галявині до вежі тягнувся легкий туман. Навкруги зависла така тиша, яка буває лише при великій небезпеці.

Та й туман непростий: підібрався до вежі, поповз угору по стіні до одного вікна, другого, нарешті дістався до третього; у тому вікні жевріло слабке світло. Туман зупинився. 

Вважаєте, всі богині мають бути красивими й молодими? Нічого подібного: коли люди перестають вірити в них і шанувати, змінюються навіть богині. 

 У залі знаходилися три старі жінки. Найкрасивіша, Громовиця, сиділа на порепаному від часу дерев'яному троні. Але весь шарм зникав, як тільки вона розкривала рота і звідти виривався її низький хриплий голос.

Колись він був гарним, ним промовлялися вагомі речі, підказані богом Мудрусем, люди їх вітали, дослухалися до сказаного, подруга Блискавиця підтверджувала ті слова урочистим блиском і заразом освітлювала всю плеяду красунь і красенів, кожен з яких в обмін на молитви-прохання щедро дарував людям те, у чому сильний: свій дар, у кожного особливий. У відповідь отримували вдячність; і саме людська вдячність являлася ключем до їхньої вічності.

От тільки зараз від богів і богинь залишилися пусті оболонки: Векторна зі своїм даром знаходити, Саквояжниця з даром накопичувати і Громовиця з облудними промовами пересварили й знищили, як вони вважали, майже всіх своїх конкуренток і конкурентів. А тепер і самі не мали влади над людьми. Одну Громовицю помічали: через гучний голос. Однак у змові це заважало, тому зібралися тут, в закинутій вежі, огорнутій магічною запоною тиші.

— Нарешті здійснилося: Королева заснула. Тепер настав наш час володарювати! Сама я не можу вселитися в її тіло: голос видасть. 

— Тоді хто? — запитала Векторна, хоч  відповідь знала. 

Саквояжниця глитнула і ледве приховала тріумфальну посмішку.

— Твоя донька, Саквояжниця! За останні віки вона зібрала всі потрібні дари.

— Вітаю, доню! — голос Векторної затремтів від розчулення.

— Не поспішайте. Потрібен ще один дар, і ви знаєте, який!

— Мій дар бачити напрямки до потрібних речей і так до її послуг! А то лиш  віддай, і мама одразу непотрібною стане!

—  Я мала на увазі дар Метелика, —  Громовиця закашлялася, і Саквояжниця ледве стрималася, щоб не завдати їй страшної образи, затуливши вуха. — Завдяки твоєму дару, Векторна, ми нарешті знайшли ТуЩоЛітаєНадКвітами. Туманець примудрився заховати свою наречену так, що й сам досі не знає, де вона. А ми знаємо: на Землі, і вже доволі довго. А це означає, що вона все забула і стала в сто разів слабкішою. Ваше завдання…

— Заволодіти її даром за три дні! Інакше моє нове молоде тіло, кхм... королева, прокинеться від магічного сну! — вигукнула Саквояжниця, тихо зрадівши, що не бовкнула дурницю, бо таке бувало: вантаж дарів носила, а користуватися ними так і не навчилася, лиш з колись тендітної юної богині стала незграбною, мов тяглова кобила. Навіть дар Юнки недолуго проявлявся.

— Правильно! З тебе буде відмінна королева, Саквояжнице! Провідник уже чекає на вас біля Тріщини. 

Туманець відринув від вікна. Поки Громовиця, крекчучи, підводилася, він швидко спустився назад у траву і поспішно відповз до лісу. Там перетворився на молодого білокосого чоловіка; ніхто з богинь його не помітив.

Ліді щастило. Завдяки пориву шляхетності якогось блондина вона не стояла у переповненій маршрутці, а сиділа і слухала улюблені пісні зі свого телефону. 

В голові крутилися різні думки, згадки, уривки мрій. А їхнім центром були тільки що придбана срібна каблучка й Інга, якій завтра шістнадцять. Так, прикраса недорога, зі звичайним фіанітом, — але така красива! 

Ліда усміхнулася, однак погляд зачепився за косу пасажирки на передньому сидінні.

Яка неправильна коса! Вона здавалася штучною, як патли Яги, що нарядилася Снігуркою. Навіть гірше, бо коса триколірна. Сива, біла, місцями русява, — ніби належала різним особам, і особи ті тіснилися в одному тілі. Ліда бачила кожну волосину, жорстку і старезну, ніби вічну.

"Божечку, у мене ж теж коси довгі й розпущені. І мені вже тридцять чотири. Як виглядаю збоку я? Так, запам'ятати: не заплітати косу в старості!"

За вікном стемніло. В проході стало вільніше. Від блондина, що так і залишився стояти поряд, приємно віяло лісом.

Думки Ліди потекли в іншому річищі. В навушниках зазвучала мелодія "Місячне танго", згадався давній сон. 

Ліс, галява у квітах, вона танцює на ній у легкому тумані, і ні одна травинка під ногами не пригнеться, ні одна пелюстка не зрониться з-під її сріблястих черевичків... 

Маршрутка різко зупинилася, в сумці хруснуло пакування маленького тортика.

Тортик буде зранку до кави. І подарунок теж вручить просто зранку.  А вітаючи, Ліда скаже… Що вона скаже? 

 Ліда рідко коли повчала доньку, і так занадто серйозну, як на свій вік.  Але щороку до привітань і побажань додавала якусь повчальну фразочку від себе, ніби прив'язавши до подарованої речі.

Вигадати щось розумне не вдавалося: власниця коси збивала з думки. Зараз вона виставила в прохід величезне коліно, прикрите полою довгої дублянки, повернула голову, показавши масивне підборіддя.

Ліда відвернулася до вікна. Світло знову вимкнули, місто тонуло в темряві. Добре, що їй на кінцеву.

"Тіннь…ііі… ф'юу…", — в плейлист потрапила музика для йоги.

Погляд ковзнув по людях, таких різно-однакових-звичайних; кожен у своїх думках, як у власних світах.

Лише перші місця окупували дивні. Ліда  помітила чоловіка з палицею  біля дверей, теж у чорній дублянці, до пари Снігурці, яка тихо перемовлялася з сусідкою по сидінню.

Сусідка повільно повернула голову.

А їй років сто. Хутряна шапка поверх хустки, очі — як дві щілини. Танкові! Вони ніби сканували всіх пасажирів, шукаючи, в кого пальнути.

"Тіннь… ф'юю…" — грала музика.

"Мене тут нема",  — подумала Ліда, коли ті щілини направилися на неї. І справді, здалося, що її не помітили.

Стало спокійніше.

Парфум незнайомця поряд пах не лише лісом, а й вологим різнотрав'ям; знову згадався сон, де Ліда в невагомому напівпрозорому платті танцює над квітками, її огортає приємний туман, дарує відчуття, що вона купається в закоханому погляді дорогої їй людини. І здається, вона не танцює, а літає…

На жаль, такого погляду, як в сні, в житті не зустрічала. Може, тому зараз одна.

Знову подумала про Інгу. 

"Побажаю їй, щоб удавалися всі справи, — Ліда підвелася, спонтанно вирішивши вийти раніше на зупинку, бо враз дико захотілося пройтися, — щоб збувалося задумане, а якщо раптом щось не вийде, до розв'язання питань хай візьметься з протилежного..."

...Нога Снігурки і палиця Чорного синхронно схрестилися, загородивши прохід! Ліда  здивовано глянула на красиве,  по-вовчому хиже лице чоловіка в кожусі, але не зупинилася, підвела коліно вище:

"...візьметься з протилежного кінця!" — додумала на льоту, легко топчучи підошвами доволі високу перепону. Чи не топчучи? Мала враження, що її підсадили і ще й підштовхнули так, що буквально вилетіла з маршрутки.

Перепрошувати було пізно.

"Я наступила людям на ноги! Старій Снігурці й чоловіку з палицею! Я така безсовісна! Ще й не перепросила"! — покартала себе розгублено і заспокоїлася.

"А, хай не підставляють!" 

Маршрутка від'їхала.

Ліда оглянулася… І не впізнала місця!

"Мамочко! Мамочко, де я?!"

Вона знаходилася у великому трикутнику з зеленкуватих вогнів! 

"А-а-а-а! Де я?!" 

Ліда злякано крутилася, але замість міста  — дивний трикутник і суцільна темрява!

"Дзи-и-и-н-н… І-г-і-і…" — змінилася музика в навушнику. Ліда зупинилася.

"Так, стоп! Нічого не знаю,  — вона звично сконцентрувалася, напружила пам'ять і уяву. — Це вогні заправки, ось зеленаві смуги, ось табло! Це — лампочка над кіоском. А там — вітрини магазину! Все правильно, я майже вдома"!

З темряви повільно виступали знайомі обриси міста, жилі будинки з заштореними  тьмяними вікнами.

"Мені — туди"!

— Упустила дар Метелика! Як так?! Доню, ти розумієш, що наш третій день закінчився?! І не витирай косою носа, ти  мала бути королевою! — Векторна не могла стримати роздратування, хоча сама переконалася, що ТаЩоЛітаєНадКвітами навіть на Землі дивно сильна: не раз зникала, ніби розчинялася в повітрі.

Саквояжниця заскиглила дужче.

— Мамо… Вона викачала всі мої дари! Всі до одного! У-а-а-у-у-а-а! Не бачити мені тіла красуні королеви! У-а...

— Тихо, немовля! — гаркнув Провідник.

— А ти! Ти теж її не зупинив!

— Я зупиняв! Я викинув її в Дод-світ!

— То де вона?  — оглянулася Векторна.  Навколо гасли зеленаві вогні магічного трикутника. — Де всі наші дари?!

— Взагалі-то, не ваші, —  кинув Провідник.

Він перекотив між пальцями білу волосину і сховав до кишені. ТуЩоЛітаєНадКвітами він все одно знайде. Для себе.

Але Провідник помилявся.

— Ти такий гордовитий, ніби над тобою ніхто не пролітав, — засміялася Саквояжниця. — Перевірив би свої вміння відкривати переходи. Як, на твою думку, ТаЩоЛітаєНадКвітами з Дод-світу зникла?

Саквояжниця швиденько затулила вуха: Провідника цим не образиш, а закричить він з досади не гірше Громовиці.

Вона мала рацію...

— Трясця! А-а-а!

То був не останній його крик.

"Ніколи більше не буду нарощувати волосся! Хтозна,  чиє воно", — думала Ліда вже вдома, знімаючи шапку і згадуючи косу Снігурки.

Надворі вився несподіваний туман, заглядав у вікно.

Ліда усміхнулася: враз охопило передчуття щастя. Справжнього, неймовірного, як у сні. Дістала каблучку. Фіаніт виблискував, ніби справжній діамант. Інга отримає чудовий подарунок!

...Якби Ліда була трохи уважнішою, помітила б, що під вікном за нею задумливо спостерігав молодий чоловік з сивими, як туман, очима.

 "Все вийшло ще краще і легше, ніж планували. Королева в безпеці, завтра прокинеться; старі богині, можна сказати, знешкоджені. А я... А я залишуся на Землі, — вирішив Туманець. — Заодно пригляну за дарами. До нової зустрічі, ТаЩоЛітаєНадКвітами"!