Сум Стариганя

– Він міг цього не робити, – прохрипів Старий.

Старий стримував, скільки міг. Але війська пішли. Старий лишився посеред промерзлого поля, опустив довгі руки. Слухав, як його минав рик двигунів і дикуваті підвивання вояків, а здебільшого найманців. Як летіли ракети, руйнувалися кордони, втрачалися життя, як починала волати з розпачу ціла велика країна і за нею – весь світ.

– Але зроби-и-ив, – почув задоволений шепіт поруч. Із лютневої імли випливла рогата голова і тягнула: – Він все-е-е зробить, щоб тільки не втратити облич-ч-чя. Так говорять китайці – оце про облич-ч-чя, але він так робить. Ро-о-обить. Я знав, що він накаже великий наступ. Та й ти знав, Стариганю.

– Я сподівався, – відбуркнув Старий до голови, опустив вибляклі очі.

– Ти давав йому аж-ж забагато попередж-ж-жень, Старий. Але бач-ч, з ними так безтолково. Ти колись зрозумієш-ш-ш їхню пих-ху і полишиш дурну працю. Повіриш Мудрій-голові. Мусиш повірити мені або Змієві.

Від того останнього імені по кістлявій спині Старого пробіг мороз. Змій був тут же, застиг у своїй вічній задумі, скручений кільцями, забутий, порослий лишайниками, а його відтята голова висіла в густих сутінках над самою землею.

Голова зайшлася тьмяними іскрами, жовті очі з вертикальними зіницями запалали підступом. Довга шерсть поміж рогами стала дибки, на кінцях її пасем заграли руді пломики. Голова полетіла понад військовою колоною, загубилася між вояками у строях болотяного кольору, кожному шепотіла на вухо і дмухала порохами в очі. Ті шклилися і туманилися, і наливалися таким самим зміїним полум”ям.

– Тепер ви мої, дур-р-рники. Ваньки. Мар-р-ріонетки, – Мудра-голова розпалявся і шалів. Тільки над армією нападника.

А понад оборонцями вставало Сонце. Вони самі сяяли. Там панувало світло і відвага, там не було місця Змієві, ані його голові. Старий і сам не мав там роботи.

***

Голова шаліла місяць за місяцем. Ваньки шаліли, сунули на чужу землю і вмирали, більше і більше. Регіт Мудрої-голови гримів до самого Чорного моря, аж до тайги й Уралу, до глибокого Байкалу. Цілий рік, всю довгу зиму дмухав Мудрий порохами і нашіптував, забирав залишки розуму. Навесні знудився і повернувся до Дніпра.

Старий сидів на високому березі, звісив сиву голову. Поруч у глибокому безруху височіли кільця лускатого безголового тіла Змія.

Мудра-голова замовк, загас, навіть не сміявся більше.

– Вони не спиняються, дор-р-рогий, – прошипів безтілесний до безголового.

Змій порушився. З-під кілець його довгого тіла висунулися чотири могутні руки, а кожна тримала по клинку, гострому та блискучому. Лусочки зашелестіли, безголовий Змій тихо піднісся над Дніпром, напружився і блискавично, як постріл, кинувся на схід.

Одним помахом клинка розсік тіло гордовитого вождя навпіл. Обличчя теж розсік. Не вдалося вождеві його втримати. Ще одним замашистим ударом збурив всю машинерію нападників. Останніми кількома розполосив землю, розітнув імперію на дрібні шматки, збурив, знітив і розсипав поневолені народи.

Старий побачив, як Змій-без-голови, сліпий і глухий до стенань розбитих імперців, заспокоївся після свого руйнівного вискоку й у блаженстві скрутився кільцями. З його луски стікала гнила кров тих дурнів.

– Уроборос вкусив себе за х-х-хвіст, – прошепотіла голова. – Так би сказав х-хтось із європейців, правда, Стариганю? Це ж було б про нас-с. Вони давно нас знають, навіть позаписували у товс-сті книги. Ти тиснеш-ш, ти все сповільнюєш-ш, але вирок виконуємо ми. Ти ніколи не хочеш завершувати с-с-справу. Але в тебе є ми: голова без тіла і тіло безголове, від того безжальне, – Мудра-голова знову всміхався, його зміїні очі переливалися підступом. – Ти тягнеш, ти с-сподіваєшся, даєш ш-ш-шанси, Старий-часе. Та вони ніколи не хочуть стати на праведний шлях.

– Але в них є ви, – гірко відказав Старий.

Голова розреготалася, з її ікластої пащеки війнуло згаревом.

Враз схаменулася і притихла, бо знову зашелестіли лусочки на холодному тілі Змія. Той хотів спокою. Голова хотіла не-спокою. Вони були врівноважені тільки разом. Вони перебували б у гармонії, якби безжальний Старигань-час усе не псув. Голова зайняла своє місце на плечах безголового зміїного тіла. І так би мусила спочивати, але триклятий Старигань знову напне свою тяглість, знову підуть події і знайдуться дурні. Ніщо не звамерло назавжди. Усміх передсмаку блукав на хижій морді Мудрої-голови.

А Старий знову дивився в гущину народів, шукав у них смирення. І тепер бачив його, але не був з того щасливий, бо ціна далася зависока, часу і розпуки надто багато спливло у боротьбі за те смирення. Старий теж знав, що прийдуть нові дурні. Сумував, бо муситиме їх стримувати, спиняти. А вони не хотітимуть стати на праведний шлях.