Попіл на хвилях

Місто біля моря вмирає.

Місто-рана. Місто-біль. Місто-опік: здорової тканини вже нема, усе вщент вкрито рубцями.

Стара Алекса чвалає неспішно від пункту роздачі гарячої їжі. Декілька годин чекання — і вона отримала там ледь теплу кашу у пластиковій тарілці. Колупаючи її пластиковою ж виделкою, стара спостерігала за чергою без кінця й краю. Люди стояли тісною юрбою, мовчали чи стиха віталися з сусідами, що проходили повз, відшукуючи своє місце. Чорні шкіряні й псевдошкіряні куртки мішалися з сірими пуховиками та — подекуди — брудно-коричневими дублянками. Яскравих кольорів геть не було.

Стара Алекса впевнена: коли Той, Кого зараз звуть Месією, казав: «Не буде ані елліна, ані юдея», Він уявляв собі щось геть інше. І, звісно, Він не мав на увазі братські могили, де мішма лежать українці, росіяни, татари, ті ж таки греки... Релігія важить щось для живих, а місто біля моря вмирає.

На стару гречанку ніхто не звертає уваги. Вона шкандибає повз руїни, які раніше були затишними домівками. Зупиняється, почувши чийсь зойк. Їй здається, ніби вона впізнає голос. Так і є: Гнатко, сусідський хлопець.

— Ти... ти хто? Що тобі треба?

— Водички, — інший голос теж дитячий, але коли він відлунює від купи каміння, Алекса відчуває, як по спині біжуть сироти. — Дай водички...

Стара Алекса хитає головою, сходить з асфальту, вкритого глибокими розколибинами, і поспішає углиб руїн. Гнатка вона знаходить за дві стіни; поруч із ним трохи старша за хлопця підлітка, дуже бліда, з широко розплющеними повіками, між якими дві чорні діри. По білих щоках тече кров.

— Водички... — знову просить дівчина. Гнатко щосили стискає в долоні півлітрову пляшку: питна вода у місті біля моря наразі — занадто велика дорогоцінність. Алекса шепоче:

— Вилий краплину на землю. Швидше!

Гнатко розгублено мотає головою. Тоді Алекса ціпком підбиває його руку; декілька краплин змочують камінь, що раніше був фундаментом будинку, одна падає на пожовкле бадилля, яке визирає з-під розтрісканої дошки. Підлітка вдячно посміхається і зникає.

— Вона сильна, якщо її навіть сонце не злякало, бодай надвечірнє, — бурмоче Алекса немовби до себе, проте Гнатко чує. Питає через кілька секунд:

— А якби... я не дав?

Стара дивиться на нього сердито. Хіба має пояснювати дитині, що вижила в місті біля моря, такі прості речі?

— Погано було б. Дуже.

І кульгає геть, допомагаючи собі ціпком. Вибиті шибки будинків проводжають її незрячими поглядами.

Вона проходить повз автобусну зупинку, яка, звісно, не працює, проте її пофарбовано у кольори російського прапора. Поверх свіжої фарби хтось вже намалював те, що на історичній батьківщині Алекси назвали б фалосом. Тут назва коротша й простіша.

Десь біля... кгм... правого яйця сидить метелик. Зимний метелик, крильця якого створені хуртовиною, а тіло сталеве. Коли він доторкнеться до когось, залишить опік на все життя.

Алекса широко посміхається. Шепоче:

— Лети, любий, лети. Знайди собі окупанта.

Метелик здіймається у повітря, схожий на велику крижинку. Небезпечний, як і все у місті, що вмирає.

Він прямує до вантажівки, звідки чутно матюки впереміж із гортанною мовою. Мабуть, кадирівці. Раніше вони вільно роз’їжджали містом, реготали, пускали кулі у повітря. Зараз стали значно тихіші, проте все ж таки не покинули міста біля моря.

Мабуть, щоб вмерти тут разом із містянами.

Хотілося б, щоб замість містян.

З вантажівки чутно зойк — мабуть, метелик дістався цілі.

— Ец-ец-ец, Маріє, — цокотить язиком стара. — Ти б не схвалила. Може, все ж повернешся до свого міста? Бо без милосердя жити не тойво, а яка от з мене, наприклад, милосердниця?

Відповіді немає, та Алекса і не чекає на неї, заходячись кахитінням. Марія з немовлям згоріла у театрі, в який влучила бомба, — от просто у середину будинку, трохи далі від напису «ДІТИ» на асфальті. Хіба після цього повертаються?

— Інколи, — бурмоче стара. — Інколи буває. Це ж Марія з синочком, вони такі... непосидючі.

Стара Алекса знає, чому насправді загарбники обнесли театр загорожею, на якій намалювали власних письменників та що там ще їм першим спало на думку. Знає, чому поквапилися знести руїни. Вона теж бачила, що відбувалося на цій площі вночі, а потім і вдень, коли привиди напилися відчаю і скорботи, коли стали сильніші за власну смерть.

Та справа не в руїнах. Місце залишиться, і тіні залишаться теж.

Алекса доходить до морського узбережжя. Вітер розкуйовджує їй волосся. Сутеніє.

Стара зводить очі до неба. Дивиться на безліч зірок, які байдуже спостерігають за стражданнями міста біля моря. Змії повзуть по рукавах старої Алекси — старої Алекто, однієї з Еріній, богинь помсти; змії забираються їй на плечі, сичать звідти — люті, ненажерливі. Вогняний батіг з’являється в руках Алекто. Сьогодні хтось обов’язково помре під його нищівними ударами. А хтось буде стогнати від марних докорів сумління, від яких не врятують жодні стіни, жодні засуви. Хтось пустить кулю собі в лоба...

Місто біля моря вмирає. Але воно ще багатьох зайд забере із собою.