Розквіт

Затишок густих дерев м’якою тінню огорнув Анну, щойно стежина від села урвалася, лишивши її наодинці з лісом. Ніч світила місяцем, розсипи зірок самоцвітами виблискували на чорному небозводі. Наближалася північ. Анна міцніше стиснула ладанку з оберегом на шиї і попрямувала углиб заростів. Прохід більше схожий на вовчу стежку ніж на нормальний шлях заводив далі. Птахи мовчали. Таким незвично тихим ліс не був ніколи. Хоч Анна ніколи не блукала між дерев у Купальську ніч.

Дівчина нітрохи не боялася. У неї був захист, дарований старим монахом. Анна прискорила крок. Довга сорочка чіплялася за кущі й будяки. Ліс водив її плутаними доріжками, світло вдалині вабило до себе. Та дівчина йшла до мети, пам’ятаючи настанови. Намисто подзвонювало у такт швидких ударів серця. Останній дарунок коханого. Дужий, хоробрий, хоча й непоказний на перший погляд, Степан одразу сподобався дівчині. Анна пригадала як юнак вперше приніс букет польових квітів. Як вечорами ділилися планами на майбутнє. Та все раптово обірвалося.

Дівчина ступила на галявину. Між двох високих дубів, які переплелися гіллястими кронами, виднілося знайомі широкі листки. На довгому пагоні виднівся багряний пуп‘янок, який палахкотів, немов жарина. Анна присіла поруч і обвела навколо себе коло. Вона чекала, вслухаючись в тишу. Бабусині перекази про страхіття не збувалися. Навіть навпаки, ліс здавався безпечним. Нарешті квітка затремтіла. Тендітні пелюстки повільно розкривалися. Зсередини ніби сипнуло іскрами. Анна припала поглядом до цвіту. Вогник віддзеркалився у карих очах. Тремтячими пальцями вона обхопила стебло і нахилившись перекусила його.

У гарячих спітнілих долонях цвіт тихо пульсував. Анна квапливо підвелася, притискаючи знахідку до грудей. Ліс і далі німував. Вдалині закаркало вороння. Дівчина побігла з усіх ніг. Навколо усе оживало. Голоси птахів лунали мов вигуки односельців, під ногами щось забряжчало залізом. Та Анна не зважала. Вона бігла, не озираючись. Нарешті перед нею постало село. Поодинокі хати з темними вікнами не видавалися живими. У полі не спалахували вогнища, а рікою з перекинутим містком не пливли вінки. Ще до сутінків селяни поспішили зачинитися в своїх домівках. Ідучи вулицю дівчина відчувала, як пахне тривога. Довкола тільки темрява й страх. Вже скоро. Ще трохи і все стане як раніше.

Дорога привела до старенької церкви. Висока дерев’яна споруда з похиленим хрестом заспокійливо дивилася на нічну гостю. Поруч кам’яними горбами темнів цвинтар. Масивний порослий мохом склеп на краю кладовища майже повністю вріс у землю. Кам’яні східці вели донизу, де іржавіли товсті залізні двері. Анна спустилася туди, міцно стискаючи стебло цвіту. Всередині рядами лежали забиті дерев’яні труни. На шершавих дошках виднілися розсипи макових зерен. У куті валявся масивний молоток і купа обструганих кілків. На кам’яних помостах спливали воском численні свічки. Їх вогники розганяли навколишню пітьму.

Посередині на колінах стояв кремезний чоловік у брунатній сутані з капюшоном. Він тихо молився. Щойно Анна опинилася всередині, зусібіч залунало шкрябання і стогін. Щось загупало об деревину. Дівчина затулила вуха. Від замогильних криків вона ледь не зомліла. Монах піднявся з колін і гучно мовив:

— Порятуй грішні душі від зла, очисти їх тіла від диявольської скверни. Нехай знайдуть вони спокій вічний!

Голос старого втихомирив неспокійних. Невідома сила важким ореолом витала навколо чоловіка. Він з’явився коли на перехресті знайшли першого мерця з раною на горлі. Розпізнавши слід вурдалака, переніс тіло до склепу. Твердим словом монах заспокоїв нажаханих селян. Та напади тривали. За порадами жителі креслили кола на долівці перш ніж вкластися до сну, носили обереги і каялися у всіх провинах. Все частіше з’явилися у храмі. Однак упир не зупинявся. Склеп поповнювали нові труни. Останнім став Степан. Озброївшись кілком та сокирою він рушив на полювання. Анна пам’ятала як ридала над холодним тілом. Тоді старець і розповів їй про силу квітки. Сам піти він не міг, мусив провести ніч, охороняючи обернутих.

— Зніми оберіг, дочко. Нечистий не переступить поріг святого місця.

Дівчина слухняно скинула ладанку і заховала в кишені. Тоді простягнула монаху цвіт. Підійшла до труни коханого, торкаючись вухом дощок. Ожилий мрець вовтузився в дубовій хаті. Анна тихо схлипнула, вона зробила все, що могла. Старий дістав з-за пояса ніж і одним рухом розітнув шкіру на долоні. Перш ніж виступила кров, засунув у рану стебло. Монах відкинув капюшон, вогники вихопили з темряви кістляве лице і виголену маківку. Вузлуватими пальцями змахнув з найближчої домовини мак, всередині полегшено захрипіло. Безживні мов у риби очі ковзнули склепом до заплаканої Анни. Чоловік посміхнувся, з блідих ясен стирчали гострі зуби, на іклах застигла кров. Вурдалак погладив квітку і важким кроком посунув до дівчини. Труни загуркотіли, здавалося руки от-от проламають дошки.

— Терпіння, діти мої, — тихо прохрипів він,– Ще одна і я поведу вас на криваві лови.