Код нації

Код нації

***

Надворі стояв посушливий серпень. Здавалося деревам було так спекото, що вони хотіли скинути останнє вбрання. Листя майже все посохло й закрутилося, немов там сховалися невидимі гусені. Вітер легко зривав його та ніс невідомо куди. Країни знемагала від спраги. Великі міста рятували спеціальні куполи з водяної пари, які нагадували озоновий екран. Це були штучні екрани з водяної пари. Це рятувало Землю від сонячної радіації та постійних пожеж. За майже сто років клімат сильно змінився. Земля почала стрімко наближатися до Сонця.

А ми… людство… Чи змінилися ми? Я багато читаю, та з впевненістю можу сказати, що ні.

Я забула представитися. Я – Зоряна, звичайна дівчина з Карпат. Мені вісімнадцять років. Цього року я вступаю до університету у Києві. Живу, як всі молоді люди, які роблять вигляд ніби нічого не відбувається, ніби не насувається війна, ніби наша планети не мчить до Сонця, ніби я сама не стою на краю прірви…

***

Будильник розбудив мене о шостій. Я відкрила очі, і як зазвичай побачила пил. Він зараз всюди. Я виставила долоню вперед. Мою руку пронизало сонячне світло. У промінні літали мільйони часточок пилу. Це те чим ми дихали протягом останніх десяти років. Пил осідає у наші легені й поволі з’їдає їх. Наше село високо у горах. Повітря ніби чистіше ніж усюди. Нас рятують ліси, які ще лишилися. Та кілька років тому мене спіткала ця хвороба. На лікування у родини не було коштів. Рятувало, тільки те, що ми жили у горах. Тут повітря було трохи свіжіше. Та з кожним роком пилові бурі все частіше доходили до нас. Минулого року заговорили про війну. Наш войовничий сусід знову вносив у голови людей сумніви. Батько ще рік тому відправився на кордон і зник безвісти. Скільки ми не намагалися його знайти – все марно. У нас в селі поговорювали, що він перейшов на бік ворога, що він зрадник. Це дуже засмучувало маму, вона марніла з кожним днем. Через це та мою хворобу. Її мрія – відправити мене до Києва. Над ним найміцніший екран. Я дуже не хотіла кидати її одну, у раптом ставшому ворожим, рідному селі. Та розуміла, що зроблю тільки гірше, позбавивши її надії на моє одужання. І через це рік тому я вирішила старанно вчитися у київський онлайн-школі та виграти Грант. І ось я склала іспити, і сьогодні треба від'їжджати.

Ця думка остаточно розбудила мене. Я різко підвелася з ліжка. Знайомий біль проштрикнув мої груди. Голі ноги доторкнулися теплої дерев’яної підлоги. Я гірко усміхнулась. Скільки я мріяла звідси поїхати. Мені завжди це село здавалося замалим для моїх сподівань, душила його одноманітність. Особливо тоді, коли я зіткнулася з людською агресією. І до чого? До людського горя. Люди неначе раділи тому, що сталося з нашою родиною, раділи, що в них в краще. Десь вони відчували провину, і це виливалося у гнів.

Я зайшла на кухню. Маленька кімната була залита тьмяним сонячним світлом. На столі, накрите чистою серветкою, щось дуже смачно пахло. Мама приготувала мою улюблені оладки.

- Мамо! – озвалася я. Та вона вже напевно повела худобу до чабанів до Ущелини. Це напевно було єдине місце, де ще зосталася трава для випасу худоби . Зараз держати худобу - велика розкіш. Але мама заради мене тримала кілька кіз, щоб я могла пити свіже молока, але при цьому платила шалені, як для нас, податки державі.

Зробивши кілька ковтків молока, я вдяглася й вийшла на вулицю. У обличчя дуло спекотне повітря, я вдягла респіратор, бо зрозуміла, що без нього далеко не зайду.

Я швидко пройшла дві вулички нашого селища. Мені не хотілось наостанок бачити цих всіх людей. Хотілось побуди на одинці з собою, зі своїм дитинством.

Я звернула до лісу. З кожним кроком все ніби оживало. Я немов чітко чула, як шелестить листя вікових дерев, чула як ніжно дзюрчить річка, відчула запах цього лісу. Але як я можу це бачити та чути, якщо ніколи не бачила. Але зараз це було так реально, що я несвідомо зняла свого респіратора. І марево зникло. Важко дихаючи я обіперлась на великий камінь.

- Надінь респіратор, - почула я поряд.

Я обернулася поряд стояв він. Це був наш сусід. Я навіть не знала як його звати. Ніколи не чула його голосу. Цей хлопець жив відлюдником. Інколи виходив на вулицю. Під час нападів на нас з мамою він завжди був присутній, але мовчав, не осуджував та й не заступався. Тільки дивився на мене своїми темними очима ніби щось хотів сказати. Мені здавалося, що його ніхто не бачить окрім мене. У таку мить завжди хотілося підійти до нього та крикнути щосили: «Чому ти мовчиш?». Подумки я злилася на нього. А ось зараз він заговорив, і це розізлило мене ще дужче. Адже я так хотіла побути на самоті.

- Ти сьогодні їдиш до Києва? – пролунало питання.

- Так…, перш ніж подумати відповіла я. – Звідки ти знаєш? Чому я повинна з тобою спілкуватися? Я навіть імені твого не знаю, - розсердилась я і швидко закрокувала.

- Я їду з тобою! – прокричав він услід. – До речі, мене звати Андрій.

«Андрій». Таке звичайне ім’я для такого дивного хлопця. Хоча яке мені до нього діло, я не поїду з ним в одному вагоні й крапка.

***

Андрій сидів напроти мене й неначе свердлив поглядом. Уперше в житті я насправді пошкодувала, що ми бідні, і я не маю грошей на більш дорогий квиток, щоб тільки не опинитися з ним у одному вагоні.

Надшвидкісний потяг мчав до Києва. І обіцяв за кілька нічних годин ми будемо у столиці. Вагон був далеко не новий, тому складалося таке враження, що йому важко вести таку кількість людей. На скелястих дорогах він так скрипів та розгойдувався, неначе хотів скинути свій тягар у прірву.

Я сиділа, дивлячись у темну безодню ночі, і міркувала, що цей потяг – наша Земля. Така модернізована, сучасна, і водночас така пошматована війнами, стара…

Я перевела погляд на Андрія, він ні на мить не відводив від мене погляду. Не знаю, це лякало мене чи заспокоювало.

Та ось потяг щосили заскрипів і різко зупинився. Зараз я піду у невідому темряву Києва, і Андрій зникне назавжди. Я поглянула на свій смарт-годинник, було рівно опівночі. Сьогодні розпочинається моя незалежність. Хоча вона така вистраждана та пошматована як і доля моєї країни.

- Ти завтра підеш на святкування свята Незалежності? – почула я собі в спину. – Я піду з тобою, - промовив Андрій.

***

На Майдані Незалежності було гамірно, але у мене склалося дивне відчуття простору. Мені було комфортно серед людей. Можливо тому, що тут можна було дихати без респіратору. Біль у грудях майже не дошкуляв, я вільно йшла до центру Майдану, бажаючи злитися з натовпом, бути з ним в одному ритмі свята. Я відчувала його кожною клітиною, немов все старе життя розсипалось на попіл. Є тільки ця мить. Тому я одразу не зрозуміла, що не так. Тільки я одна була у вишиванці. Невже всі забули цю гарну традицію? Ось в чому проблема – для багатьох це просто традиція. Я озирнулася навколо: мені здавалося, що всі дивляться мені у спину.

Та це була частина правди. Усі дивилися вперед, де саме стояла я. Раптом налетів шалений буревій, і здавалося, тонни води линули на мене, не даючи дихати, збиваючи з ніг. Захисний екран обірвався на місто.

Я впала на коліна, мене немов паралізувало. Тільки крики відчаю людей та шепіт води. Враз я почула ще один звук – на мене падав напевно десь десятиметровий флагшток. Я заплющила очі, та раптом відчула, як чиїсь міцні руку піднімають мене.

- Скоріше! Зоряно, за мною.

Я розплющила очі. Андрій міцно тримав мене за руку.

- Хутчіш, нам треба знайти укриття, - прокричав він крізь гамір.

Я прийшла до тями у якомусь кафе. Андрій міцно тримав на моєму обличчі респіратор. Я різко підвелася з дивану та скинула руку з респіратором зі свого обличчя. Мої груди розпирав знайомим біль та злість.

- Ти знав, що це станеться! – прокричала я йому в обличчя.

- Зоряно, послухай, - Андрій намагався піймати мене за руку.

Я щодуху кинулась до виходу з кафе.

- Зоряно, візьми респіратор. Захисту більше немає.

Я вибігла на вулицю. Груди сперла неймовірна задуха. Не було й сліду від того, що нас вилило тони води. Стояла неймовірна спека. Здавалося, що плавиться шкіра. Людей не було видно ніде. Тільки у пилюці лежав покинутий прапор.

- Підемо зі мною. Я врятую тебе, - підійшов до мене Андрій і простяг руку.

Я не зрушила з місця.

***

Я не пам’ятаю, як ми опинилися у якомусь підвалі. Тут було задушливо, але трохи прохолодно.

Я лежала на старому ліжку, а Андрій нервово ходив по кімнаті, не помічаючи навіть того, що я прокинулась, неначе він щось вирішував для себе важливе.

- Чому це з нами сталося? Наша країна на лічені години перетвориться на пустелю.

- Вся ваша планета…- нарешті озвався Андрій.

- Наша? Тобто не твоя? Тобто… ти хто? Хто ти такий, що вирішуєш за нас?! – я підбігла до нього і щосили струснула за комір сорочки.

- Пам’ятає історії про дивну планету Фаетон?

- Що?! Навіщо зараз ці байки.

- Це не байки. Це сумна історія однієї планети, яка перетворилася на руїни.

- І тепер ти так само вирішив знищити Землю? – прошепотіла я.

- Ви самі себе знищили. Як і моя планета… - Андрій закрив обличчя руками й важко опустився на ліжко біля мене.

Над нами повисла задушлива тиша. Я була шокована від того, що світ може змінитися, зникнути за лічені миті. Мені раптом стало шкода Андрія. Він пережив знищення власного світу. Але чому прийшов знищити нас?

- Чому ми знищили себе? Ми навпаки побудували озоновий екран майже над всією Землею, - нарешті промовила я.

- Майже над всією? – гірко всміхнувся Андрій. – Тоді чому його не було над твоїм селищем? Не було над сотнями таких куточків на планеті? Чому твого батька…

- Не смій! – схопилася я знову на ноги. – Хто ти такий, щоб говорити про мого батька! Чому саме ти вирішуєш жити нам чи ні?!

- Коли сто років тому я прибув до вашою країни, я радів, що, ви перемогли у війні, що почали відроджуватися. Весь світ ніби змінився, припинилися війни, ви злякалися і ніби прокинулися від кривавого сну. Ваш світ був схожий на колись прекрасний мій. Але у людських істот коротка пам'ять. І ви знову почали експлуатувати планету. Потім ви знову почали воювати.

- Але в Україні зараз немає війни. Ми контролюємо ворога.

- Так, але ви пустили його у свої душі. Ти ж бачила ту ходу. Ви забули себе. Переписали свою історію свій код так, що не пам’ятаєте себе.

- І тому ти з кимось там вирішив нас знищити. Чим же ви кращі від нас? Ти бачив як руйнується твій світ і це тебе не зупинить?!- прохрипіла я.

- Я тут щоб тебе врятувати… - прошепотів він.

Андрій наблизився до мене й доторкнувся пальцями до моєї щоки.

- Мені потрібна твоя допомога… - бліднучи, проговорив він.

- Що ти верзеш? – відсахнулась я. - Врятувати мене, коли гине світ?

- Я люблю тебе, - одними губами прошепотів Андрій.

Я більше не могла це слухати й кинулась наверх по металевим сходам, захопивши з собою респіратор.

***

Респіратор не допомагав. На дворі стояла неймовірна спека. Я брела невідомо куди. І так незнайоме місто перетворилося на пустку. Я йшла не розбираючи дороги, наче від чогось тікала. Назустріч мені йшли люди. Вони ледь пересувалися й нічого не бачили навколо. Я прийшла до тями, коли побачила жінку, яка несла на руках маленьку дитину, прикриваючи її руками під пилу та задухи. Вони були мені ніхто, але в душі я відчула, що повинна щось зробити, допомогти їм. Я швидко почала озиратися навколо, шукаючи сховище. Мій погляд впав на підвал будинку, в якому була кав’ярня.

- Всі сюди, - хотіла крикнути я, знявши респіратора, та у мене вийшов тільки здушений хрип.

Я підбігла до жінки з дитиною та вихопила у неї немовля надівши на неї респіратор. Навіть не пам’ятаю, як ми добралися до кав’ярні.

Ми пережили цю ніч. Це вже була перемога. Моя перемога. На якусь мить в голові промайнула така думка. Так, я знайшла пристанище, але я не лідер і не хочу ним бути. Я не врятую світ. Я можу тільки загинути з ним разом. Я буду поряд з цими людьми до кінця. Раптом до мене донісся дитячий крик. Крик голоду. Я підвела погляд і побачила очі матері.

Я повільно спустилася по стінці на підлогу і закрила обличчя руками. Який я лідер, я прирекла цих людей на повільну смерть. На скільки вистачить тут нам всім, а це чоловік двадцять не менше. Раптом я відчула у грудях якийсь поштовх. Я повинна щось зробити. Я повинна знайти Андрія. Чому я вирішила, що він хоче вбити нас ? Боже! Як мені зараз не вистачало батька.

Я швидко підвелася й попрямувала сходами до дверей, навіть не чуючи людей, які щось мені казали навздогін.

***

На вулиці на мене чекав Андрій.

- Хто ти? – спокійно запитала я. – Чому передував вбивати нас?

Андрій узяв мене за руку, і я немов перенеслася на його планету. Це була прекрасна картина намальована яскравими фарбами любові, спокою та миру, згодом кольори почали тьмяніти та перетворюватися на багряно-чорні. А потім – великий вибух. Мене немов пронизали тисячі вогняних скалок. Я вирвала руку з долоні Андрія, відкрила очі й побачила повний жалю погляд хлопця. Він похитнувся, і я, підтримуючи, допомогла йому сісти на бруківку.

- Я дитя вибуху. Я народився під час руйнації планети. Я вижив, але повинен кожного разу йти туди, де руйнується чийсь світ. Я вісник болю. Тому напевно, ти так злякалася мене. Я не руйную світи, я тільки несу пам’ять іншим про біль та руйнацію, але мене ніхто не помічає. Тільки ти, - в очах Андрія стояли біль та сльози.

- То як ти вижив після вибуху? І скільки вже тисяч років ти живеш? – це все, що через кілька миттєвостей, я змогла запитати.

- Я не живу, Зоряно. Так, я вижив, але тільки для того, щоб бути свідком загибелі. Але коли я побачив тебе, тут на Майдані, я зрозумів… що недарма ти мене завжди бачила. Ти врятуєш цей світ.

- Я?! – різко звелася я на ноги. – Чому? Я завжди мріяла, що хтось прийде й врятує мене від цькування, від хвороби…, - тут я сама злякалася своїх слів. Моя рука потяглася до обличчя. Де мій респіратор? Як я вже скільки на вулиці посеред пустелі, і мені не розірвало пекучим болем легені. Як я взагалі жива?

- Ти нарешті помітила, - посміхнулася Андрій.

- Як? Це ти зробив? – запитала, не знаючи радіти мені чи ні.

- Я нічого не можу зробити. Це тільки ти.

Я закрила обличчя руками.

- Що я повинна робити? Битися з інопланетним військом?

- Ні, - похитав головою Андрій і зник, ніби його й не було, ніби я як божевільна розмовляла сама з собою. Ось знову я сама. Може цей закоханий юнак, моя вигадка? Але я дихаю. Дихаю.

***

Не знаю скільки часу я блукала вулицями Києва. Спека пекла мені шкіру. Пил забивав очі. Але я йшла поки не опинилася знову на Майдані. Я дістала свого мобільного. Мережі не було, але я поглянула на брудний рукав своєї вишитої сорочки й набрала зашифрований код, який вишила мені мама, коли батько вперше йшов на війну. І відправила батькові повідомлення. Мої ноги самі понесли мене до того місця, з якого все почалося. Біля мене у пилюці лежав стяг. Обома руками я щосили взялася за флагшток. Він був надто високий та важкий як для мене. Але кожного разу, коли він падав, болячи обдираючи мені руку, я піднімала його знову. Раптом я відчувала, як ще пара міцних рук підтримує його.

- Батько, - ледь вимовила я.

Я озирнулася. Так це був він з ним поряд - люди у військовому. Вони зі спеціальних пристроїв поливали вулиці.

- Але як? - міцно пригортаючись до батька, запитала я, відчуваючи його запах.

- Я був у полоні. Ми знали, що це станеться, але нас тримали у тюрмі, щоб не було паніки. Це зараз відбувається по всій планеті. Нас відпустили. Потрібні будь-які руку, щоб допомагати людям.

- Але як ти мене знайшов?

- Твоє повідомлення, - він показав мені телефон з повідомленням від мене на віконці було написано «Україна – мій дім».

Я полізла до своєї кишені й витягла телефон. На ньому була мережа. Щось дивне торкнулося мого обличчя. Я виставила долоню. Це був дощ. Той самий ніжний, прохолодний дощ, про який я читала у підручниках. Я ще міцніше пригорнулася до батька. Підставляючи своє тіло цьому диву, диву любові.

***

Коли за нами прилетів вертоліт, ми здійнялися у саме небо. Зверху я бачили, як люди виходили зі своїх сховищ та раділи як діти, а над ними майорів жовто-блакитний стяг.

Коли ми пролітали над полями, де колись родила пшениця, я ніби побачила її золотаві колоски. Посеред них йшов юнак. Я була певна - то він. Андрій нарешті одержав свободу, він розчинявся в ній, поки не зник. А що відчувала я? Ні, я не відчувала, що врятувала світ. Я нічого для цього не робила, нічого. Я тільки відчувала, що прірва, перед якою я стою, затяглася.

Я відкрила свій смартфон і прочитала таке повідомлення: «Сьогодні в Україні підчас святкування Дня Незалежності вперше за довгі роки посухи пішла злива. Земля припинила наближатися до Сонця.». І ні слова про падіння озонового екрану, ні про Андрія, ні про мене.

Я поклала голову на плече батькові й нарешті заснула.