Матінко!

Бахнуло десь метрах в двадцяти, так що заклало вуха та притруснуло піском та опалим листям. Тарас накрив голову руками та почав згадувати якісь молитви, але всі слова раптом вивітрилися з голови. Залишилось якесь прадавнє «матінко-земле, захисти».

І тут без попередження земля перестала бути твердою і почала засмоктувати його, поглинати. Запанікував страшно, почав борсатись, але марно - поволі все глибше входив у вогкий ґрунт.

- Ну чого ти пручаєшся, дурник? - Пролунало над самим вухом. - Сам просив, кликав, а тепер що?

Від здивування Тарас пару разів кліпнув очима, але примара не розсіювалась. Перед ним був гном - не гном, а якийсь маленький чоловічок у незрозумілому вбранні. Як маскувальний піксель, тільки якби його робили у середньовіччі. «Значить свій», - раптом промайнуло в голові у хлопця. І від цієї думки потеплішало і якось справді перехотілось пручатися. Так зрештою і провалився під землю. Або ж вірніше - у землю. Так ніби застряг в текстурах, як це бувало в комп’ютерних іграх.

- Ну нарешті, - промовив гном невдоволено, - Пішли вже, вона зачекалася.

Тарас спантеличений йшов напівпрозорим коридором, намагаючись розгледіти все навколо, від чого усе ще більше пливло перед очима. Але йшлось легко, хіба що в голові трохи паморочилось, але то скоріше від розуміння абсурдності усього, що відбувалося.

«Напевно мене контузило, от і ввижається всяка дивина.» З полегшенням від цієї думки, хлопець і даль чимчикував собі за своїм невеличким провідником. Аж нарешті коридор закінчився і вони увійшли до просторої зали. Посеред неї стояв великий стіл з наїдками, праворуч біля стіни було велике двоспальне ліжко. Трохи далі у кутку були розкидані дитячі іграшки.

- Ну заходь, герою, - почув він з протилежної сторони кімнати. Молода жінка перекладала смажену картоплю з пательні на ще одну тарілку, щоб віднести до столу. З-за коліна в неї недовірливо виглядала вихраста дитяча голова - певно, того загадкового власника іграшкових скарбів.

- Я… - розпочав було Тарас, але жінка лише махнула на нього рукою.

- Не пояснюй та не питай, краще сідай поїж. Бій залишився там. Повернешся, як скінчиться.

- Як це - як скінчиться? А мої побратими? Славко, Богдан, Степан? - Тарас щиро обурився від подібної думки. - Я що, відсиживатимусь тут? Та й де це взагалі тут?

- Сказала ж, не питай, не стане тобі віри у те, що скажу.

- Та ви скажіть, пані, - нетерпляче промовив він із викликом.

- Ану не лізь до матінки, - пискнуло маля та прожогом кинулось на Тараса. Той встиг тільки відмітити очі, такі схожі, та шрам на правому коліні, як в нього самого після падіння з дерева. «Ех, матінко…» тільки й встиг він промовити тоді, лежачи на траві та тримаючись за поранену ногу. На цих словах Тарас поперхнувся.

- Дійшло? - посміхнулась жінка. - Привіт, синку. Давно не бачились, давно ти мене не згадував.

Тарас стояв ледь не непритомніючи від навали думок, образів та спогадів, які линули до нього крізь роки.

- Та виріс він, перестав вірити, - проворчав гном.

Хоча який гном, це ж лісовик Орест, він усіх заблукалих виводить з лісу, найкращий провідник.

- Матінко, - промовив він. - Як же так?

- Забувати ви стали, діти, забувати. Але, - тут обличчя жінки засяяло невимовною радістю, - але навіть так - бороните. Не даєте мені на поталу ворогу. А мені хоч як болить мені за вас - та нічого зробити не можу. Хіба що згадаєте, покличите. Яка ж мама не відгукнеться на зов свого дитяти?

Розчулений Тарас розгублено дивився сам на себе з минулого, на рідну Матінку-землю, яка тоді розважила малого, поки його шукали всім селом цілий день. І от знову прихистила своє втомлене зранене дитя.

Сіли обідати. Про щось говорили, але більше мовчали - та й навіщо, коли все зрозуміло і без слів.

- Вже час, - раптом почули вони спокійний голос лісовика.

- Ти йди, синку, - сказала Матінка лагідно, підбадьорливо поклавши вузьку долоню на його плече. - Клич мене, якщо згадаєш. Тільки… - в голосі її забриніли несказані сльози, а обличчя враз зчорніло, - тільки назад не поспішай, прошу тебе.

«Горе, от воно - справжнє втілення горя, - подумалось Тарасу. - Яка ж вона втомлена від цієї війни, як же їй все болить - за нас, за дітей своїх, яких вона ростила, кохала, плекала, а тепер от ховає у собі. Навіки.»

Ці думки сполоханими метеликами кружляли у голові, і разом із ними плив дзвін. І з ним усе стиралось - земляні коридори, гном-лісовик, матінка-земля. Її обличчя стерлось із пам‘яті останнім. Лишився тільки м’який дзвін.

- Хлопче, ти мене чуєш? Ну ж бо, розплющ очі! - різко пролунало десь над головою. Очі ніяк не хотіли розплющуватись, ніби після довгого солодкого сну. Той же голос продовжив говорити комусь. - У нас трьохсотий. Взагалі не розумію як він вижив, прильот був прямо по ньому, все навколо вдрузки.

Тарас насилу розтулив повіки. Над ним хитались стурбовані постаті - його побратими і медсестра. Обличчя в неї знайоме, тільки він ніяк не згадає, де бачив. Може примарилось. Очі зрадливо заплющувались та тягнуло в сон. Крізь нього лунав тихий голос.

- Тримайся, синку!