Томнатик

Пам’ятаю свою містичну поїздку з батьком на “Памір”. Він багато розповідав мені про ще нещодавно працюючу станцію. А коли ми їхали до неї туманною дорогою, йшли крізь безлюдний ліс з величезними деревами і, врешті, потрапили на забуту богом вершину з покинутими будівлями, я був справді шокований. Смереки височіли над нами, наче старі духи, що колись давно ходили по цій сирій від постійних опадів землі у схожих людських тілах. Тепер тут усе людське здавалось мертвим, а природнє живим. А наймістичнішим в цьому було те, що батько про це не знав. Якщо вірити його словам, то ще тиждень тому все це виглядало інакше. Тут було повно людей: військових, вчених і дослідників з різних інститутів, метеорологів, геодезистів... Куди це все зникло? Я не знаю.

Минуло багато часу, батьку вже під гузку років, я працюю журналістом у досить шанованому виданні і все в моєму житті гаразд, та я досі пам’ятаю своє питання і не маю на нього відповіді. Я давно мав закрити гештальт із засекреченою станцією.

Я вирішив провести невелике дослідження – все ж я журналіст – спочатку пошукаю якусь інформацію по темі у відкритих джерелах, а як не знайду, то поїду на місцевість і вже там про все дізнаюсь. З цього має вийти чудова стаття, а для зручності, я почав усе записувати. Власне, якщо Ви зараз це читаєте, то стаття вийшла. Ну, або ж я загубив свій щоденник…

Чийсь пост від 8 вересня 2011 року: “В одній з найвищих точок Карпат Буковини розташовується гора Томнатик. Саме тут у розпал Холодної війни, з 60-х до середини 90-х, працювала секретна військова радіолокаційна станція… розміщена на висоті 1565 метрів… 5 листопада 1995 року військова база «Памір» припинила своє існування.” – це занотую, може знадобитися.

З інтернету я багацько дізнався, в основному, що поруч знаходиться селище Шепіт, цікава назва, також колись поруч був магазин, їдальня, невеликий готель і казарма для військових. Службу несло до 120 осіб. Схоже, в них все було добре. Але станцію зачинили. Про це я інформації не знайшов.

Сьогодні я їду на Томнатик, продовжую записувати аби нічого не забути. Асфальтована дорога скінчилась пів години тому, мій Вольво не дуже радіє скелястому бездоріжжю з протореними грунтовими коліями – час від часу дном чухаю землю і боюсь, що невдовзі можу застрягти десь на тривалий час. Автобус тут чекати тиждень. Телефон не розряджається, адже мобільний зв’язок перестав ловити ще годину тому – я поставив його в “авіа режим” і тепер усе залежить від того, чи є на дорозі ями.

Я заїхав у “Шепіт”. На вершину Томнатика краще здійматись пішки, а тут можна трохи відпочити. Можливо мені вдасться поспілкуватись з кимось з місцевих жителів. Їх тут не багато… Якщо чесно то взагалі ні душі, наче ці старі дерев’яні хатки населяють привиди. Якась поодинока коза жує травичку коло одного з будинків. Бачив чоловік на велосипеді проїхав, здається в той будинок за струмком, спробую з ним поговорити.

Хотів поговорити з власницею кози, та вона лише шикнула на мене і швидко заховалася до себе в хату. А от з чоловіком мені вдалось багато що обговорити і багато чого дізнатись. Колись давно він і сам працював на “Памірі”. Ці п’ять білих куполів, що в народі прозвали “грибочками”, насправді виконували важливу місію. По-перше, вони проводили радіолокацію великої території, від узбережжя Туреччини до Балтійського моря. По-друге, вони були оснащені системою протиповітряної оборони – збивали ворожі розвідники, що мали наміри перетнути кордон.

Щоб усе це працювало хлопці мали власну дизельну електростанцію і спеціальний код, який змінювався щодня. Цим займався конкретний офіцер, і ніхто не знав, хто саме. А тоді, несподівано для всіх, “Памір” офіційно закрили. Чоловік не сказав мені, через що саме станцію було зачинено – він вважає, що там щось сталося у керівництва. Може, фінансування скінчилося і постачати дуже віддалену станцію було безглуздо.

Нарешті я вирушив на Томнатик, власними очима подивитись на ту велич, яку бачив ще дитиною. Тоді з погодою нам повезло більше. На цей раз підніжжя гори було оповито густим туманом, видимість була кроки 3. Тільки подолавши висоту в тисячу триста метрів, ситуація покращилась. Я міг бачити вершини дерев і орієнтуватись, куди йти. Куполи Томнатику були вже зовсім близько. Цікаво, вершина ще має назву Темнатик. Природа походження такої назви мені не відома.

Коли я оглядав територію станції мені здалося, що я чув якийсь гуркіт. Наче земля під ногами здригнулася. Може, це трусились мої коліна від захоплення і емоційного збудження, коли я роздивлявся величезні білі куполи, що виглядають, як великі зефірини. По правді кажучи, я ще дещо знайшов… Якісь машинні деталі, дуже старі, ще з радянського сплаву. Вони привели мене до підземного тунелю під найбільшим куполом “Паміру”.

Пишу це аби переконатися, що я не збожеволів і мені не примарилось! Це не сон. Щойно я його бачив! Я певен що це він – ось через що зачинили станцію. Там було темно, але я побачив його гігантські смарагдові очі. Я сховався, але я його чую – Томнатик – це він. Я маю тіка…