Поталанило

Чому вона плаче?

На це неможливо дивитися – падає, качається, трясеться. Очі широко відкриті, ніби шукає щось, але ж не бачить, зиркає на все навколо, не впізнає світ. І кричить, і рота сама собі затуляє. Чому?

Я ж була із нею все її життя від народження і дотепер. Страхувала, коли вона, мала розбишака, з сусідськими хлопчаками з черешні стрибала. Нашіптувала, коли вона забувала промову, і слайди дипломної роботи не перемикалися тремтячими пальцями. Висадила її не на тій зупинці, щоб зустрівся саме той «випадковий» перехожий. І зараз я була з нею.

Я ж знаю її все життя. Знаю, як їй важливо бути усюди першою, як вона радіє, коли перемагає навіть у безглузді ігри. Знаю, як любить рок-хіти у виконанні симфонічних оркестрів, і тому їй щастить купити квиток до вщент заповненої зали. Знаю, яка зараз вона втомлена і знервована, і тому так потребувала цих 10 хвилин під гарячим душем, наодинці з своїми думками. І я була поряд з нею.

Чому ж вона плаче?

Вибігла з душу в похапцем вдягнутому халаті, як тільки змогла рухатися. Після струсу і падіння, дещо дезорієнтована прийшла до тями і вибігла.

Так, посеред оселі прірва і вивернуті, як кишки, арматури з бетонних перекриттів. Знизу сильно горить, сюди затягує дим. Чутно звуки сирен, далекий крик з поверхів вище. Дитячої кімнати немає. Там, де були дверцята з кольоровим наліпками, немає нічого, немає стіни, на якій дверцята трималися.

Тепер дивиться навкруги, стоїть і реве. А мені що робити? Я ж її в сторону відвела, стіною закрила, вберегла. Я все зробила правильно, така її Доля.

– Гей, тобі пощастило! Ти вижила!

Ну чому вона плаче?...