Китайська ваза, розбита об підлогу, її сльози змішуються з квітами

Бібліотека була улюбленим місцем Оленки. Там жили історія та натхнення, що пахли таємничістю і пилом. Час переховувався на полицях, відпочиваючи від невпинної кругової поруки і самого себе.

В свої 18 вона мала мету. Мріяла крутити кермо кабріолету десь у Парижі, чи в Лондоні, поблажливо даруючи білосніжну посмішку перехожим, по дорозі з власного котеджу в офіс. В майбутньому лише вузькі спідниці, блузки, підбори, шовкові шалики на точеній фігурі, а сонячні окуляри — на акуратній розумній голівці.

Вчилась наполегливо, без вихідних, і ось-ось бачила себе багатою та знаменитою. Вона закрила чергову прочитану книгу, втомлено потерла очі під окулярами і пішла до виходу. В холі вірно чекав припаркований старенький велосипед з плетеною корзиною попереду керма і квітами, які хтось знову залишив без записки. Ця приємність повторювалась втретє за тиждень, що не могло не інтригувати дівчину.

Живі вулиці впустили в свою лаву ще одну мініатюрну постать. Мрійниця, як і всі інші, втопилась в ній цяткою, прямуючи до улюбленої крамниці через два квартали звідси. Ще вранці, в вітрині, помітила старовинну китайську вазу. Грошей зазвичай вистачало лише на вживані речі, які дівчина перепродавала дорожче. Про посуд на вагу золота вона добре знала і упустити шанс заробітку не мала права.

З букетом в руці та порцеляною в корзині велосипеда щаслива Оленка кермувала додому. Тоненький плащик погано прикривав спину від раптового вітру, що надмухував холод все дужче. Осінь заходилася вимітати залишки літа, розганяючи перехожих по теплих хатах. Притримуючи під пахвою скарб, занімілими пальцями штовхнула двері будинку і в порозі, на вході,з тріском впустила свою коштовність.

Черепки дзвінко розсипались підлогою і Оленка з жахом скрикнула, сховавшись від побаченого обличчям в пелюстки рожевої хмарки. Сльози розчарування змішались з квітами, які стали прихистком та підтримкою, поки свідомість відмовлялась приймати факт втрати.

На шум з кухні вискочила здивована мама. Її руки ще хвилину тому замішували тісто і вона на ходу витирала їх, струшуючи муку, об фартух.

— Овва! Так голосно тут давненько не було, ще як твій тато з дому йшов. Ти плачеш, доню? Що то сталось?

Оленка, ридаючи, жалілась мамі про розбиту розкіш на останні кошти. Схлипаючи над уламками краси бідкалась, що ніколи їй не дотягнутись до мрій, кабріолету, статусу і ще купу всього, чого їй так хотілось!

Мама вислухала, похитавши головою, обійняла заплакану дитину, в яку вірила більше всіх, і промовила чи то їй, чи самій собі:

— Краса — швидкоплинна, речі — крихкі, а життя - не вічне. Без смутку не оцінити радості, розумієш? Розкіш буде, але хіба ж це головне? Твоя душа — найбільше багатство! Бережи її, будь ласка… Хм, знову квіти? І хто ж він?

Оленка плакала все тихше і тихше, прислуховуючись до маминого серця.

— Піду по нашу вазу…