Чекай нас, Віґрід

Роби своє життя яскравим,

Бо коли скаже час – “Віддай!”

Все може стати таким сірим,

Що пеклом зміниться і рай.

Руна

Для Хакана2 це була п’ята зима. Він сидів на встеленій теплими шкурами підлозі і вслухався як в затишне потріскування вогню в печі вривається завивання вітру з вулиці. Зимою і так швидко вечоріло, а сьогодні ще й почала псуватись погода, тож на вулиці вже було майже темно. Хлопчик нервово стискав у руці якусь дерев’яну іграшку, в тьмяному світлі лампи важко було визначити, що це таке, і дивився на двері. Його очікування було виправдане. Двері розчахнулись, впускаючи до приміщення холодне зимове повітря і сніговий пил, а також – кремезного чоловіка.

- Тату! – хлопчик кинувся до нього. Той гучно засміявся і підхопив малого на руки. Так він і ввійшов до хати.

- Тебе сьогодні довго не було. – це вже виглянула з наступних дверей вродлива жінка.

- Це ж полювання, тут не вгадаєш. – стиснув плечами чолов’яга, поставив малого і почав скидати лук, сагайдак, дротики та інше мисливське знаряддя. – Хакан, поскладай це все, а мені ще треба обробити здобич.

Хлопчик підхопив скільки зміг і пройшов до малої непримітної кімнатки. Там його батько – Хатер, найкращий мисливець і наближений воєначальник конунга3, тримав свою зброю. Хакан розклав все по своїх місцях і почав знімати з лука тятиву, щоб вона не розтягувалась. При цьому очі його затуманювали мрії про день, коли батько візьме його з собою на полювання. Зараз він каже, що Хакан ще замалий, хоча з лука він вже стріляти вміє. З меншого, якого батько змайстрував для нього, та все ж. Коли він закінчив з тятивою, то змотав її і разом з луком поклав у спеціальний футляр. Хлопчик вже хотів виходити, коли його погляд попав на батьків бойовий меч.

Великий і сталевий, в довжину він був більший за Хакана. Він був закріплений за допомогою спеціальних виступів у стіні, ножни висіли поруч. В оголеному лезі вигравали сполохи світла, які пробивались через привідчинені двері. Хлопчик заворожено дивився кілька митей і, простягнувши руку, торкнувся кінчиками пальців меча. Наче наяву до його слуху ввірвався скрегіт заліза, свист стріл, бойовий клич, тупіт коней… шум битви. І сполохи світла відбивались в його очах.

- Хакан, вечеряти! – гукнула мама. Хлопчик здригнувся і вибіг з кімнати.

Сьогодні він помер від стріли.

Поступовий рух до епіцентру битви, в правій руці меч, у лівій – щит… Щит був просто необхідний, небо час від часу затягувало хмарами стріл. Від них він і закривався по команді сотника. Десяток кроків, команда, прикритись щитом, десяток кроків, команда… І так раз за разом. Аж ось йому не пощастило і одне жало вп’ялось йому в ногу, змусивши відкритись. Всього на мить, за яку хмари стріл пролились дощем.

Темрява.

Сонячні зайчики перестрибували в краплинах потічка, змагаючись у швидкості з двома корабликами з деревної кори. А берегом, вслід за ними бігло двоє дітей, хоч лемент що вони здійняли пасував би цілому гурту дітлахів. Вони на весь голос підбадьорювали неіснуючі команди гордих драккарів4 в їхньому змаганні. Аж ось на черговому повороті русла, один кораблик прибило до берега, в той час як інший благополучно поплив далі.

Діти зупинились відхекатись і дівчинка заусміхалась:

- Знову я перемогла!

- І в чому твій секрет, Сігрун5? - і собі усміхнувся Хакан.

- Та просто я найкраща – скромно сказала Сігрун.

Хлопець покотився від сміху. Його подруга кинулась молотити його своїми кулачками, викликаючи нові напади сміху. Тому через деякий час вони знову були змушені лежати і відхекуватись.

Незважаючи на те, що він був старший майже на два роки, Хакан любив проводити час з дівчиною. Йому подобалась її веселі вигадки і ігри, щирість з якою вона говорила про все на світі і впевненість в собі. Тому було навіть небагато однолітків з якими він був стільки ж, як з нею. І хоча в більшості випадків вона була для нього хорошим другом, та все частіше хлопець ловив себе на думці що його почуття стають дедалі менше схожі на просту дружбу. Але в цьому він не спішив признаватись навіть самому собі.

- Ну з іншого боку – хлопець пройшовся до потічка і дістав свій кораблик, - в мене хоча б він залишився. А ти тепер без флоту.

- Еее, так нечесно. Нехай тоді це буде приз переможцю.

- Ну ні, ми так не домовлялись.

- А який тоді сенс у змаганні, якщо немає виграшу?

- Нуу, гаразд, переконала. Зроблю тобі новий кораблик.

- Я хочу цей, - насупилась дівчинка, - він був твій, а я його виграла.

- Що ж, гаразд. Але тоді мені теж потрібний втішний приз.

- Який?

- Поцілунок.

Хакан сам здивувався такому повороту в розмові. Та не встиг він присоромлено почервоніти, як м’які вуста чмокнули його в щоку, а маленькі пальчики вихопили кораблика. Побачивши його лице, Сігрун весело розсміялась.

- Ось ви де!

Від незручної ситуації хлопця врятував окрик. До них бігом наближався Ове6, їх найкращий друг. “А тепер здається я йому ще й життям завдячую” – подумав Хакан, стараючись вгамувати шалене серцебиття.

Сьогодні він помер від сокири.

Схоже, битва вже доходила свого кінця, тільки то тут то там спалахували невеликі багаття бою, які проте швидко гасли. От і його кидало з одного такого вогнища в інше і не видно було цьому кінця. Руки вже заледве підіймали зброю коли перед ним кремезною тінню появився черговий супротивник з дворучною сокирою в руках. Від першого удару він встиг закритись дерев’яним щитом, для якого той виявися останньою каплею. Потім були біль у зламаній руці і наближення другого удару.

Темрява.

Він ішов на двадцять кроків позаду і трошки правіше батька, стискаючи в руках справжній мисливський лук. На тятиву була накладена стріла, проте вона ще була не натягнута, чекала свого часу. Вони ступали неквапливо і тихо, щоб не сполохати здобич, яка була попереду. Хакан натрапив на сліди оленів, а його батько визначив, що один відбився від стада. Його вони й вистежували. Тут старший мисливець раптом спинився, підняв ліву руку, і через мить помахом покликав до себе. Безшумно ступаючи, хлопець вже знав причину. І справді, кроків за тридцять від них між деревами пасся олень. Він ледь припадав на одну ногу, мабуть, це й було причиною того, що він відстав від своїх.

Раптом він відчув як його ліктя торкнувся батько, поглядом вказав на лук в руках хлопця і на оленя. Це була його здобич. Його перша здобич.

Дивне, незнане раніше збудження охопило хлопця. Він відчув як все частіше почало битися серце і ковзнули мокрі пальці по стрілі. Притримавши лук і стрілу однією рукою, акуратно витер долоню об штанину – він мав передбачити усе, що могло змарнувати постріл. Після цього він як міг сповільнив дихання і повільно натягнув тятиву, одночасно підмічаючи напрям вітру. Той легенько дув з правого боку. З одного боку це трохи збивало хлопцеві приціл, та з іншого боку цей вітерець відносив його і батьків запах подалі від здобичі.

«Все таки, мені сьогодні щастить» - подумав Хакан. Чіткі сліди, скалічена здобич, напрям вітру – а тепер ще й олень пощипував траву, повернувшись до них лівим боком. Проте везіння не вартуватиме й ламаного срібляка, якщо не додати до нього трохи вправності. Хлопець прицілився і на видиху пустив стрілу в ціль. Олень в останній момент щось все таки відчув і підняв голову, проте це вже не мало значення.

- Хороший постріл! – батько хлопнув Хакана, який так і застиг не опускаючи лук, по спині і рушив до оленя, дістаючи на ходу ніж, - а тепер допоможи, треба ще доправити його додому.

Хлопець закинув лук з спину і поспішив за ним.

Сьогодні він помер від списа.

Смерть не змусила себе довго чекати. Біг в перших рядах, з таким же списом в руках які стіною неслись йому назустріч, бойовий рев який інстинктивно виривається з горла, вриваючись до такого ж реву що лунав з усіх боків… Біг різко обірвався коли дві хвилі воїнів зіткнулись на рівнині, рев захлиснувся в цих хвилях. Він відчув як його спис вдарив у чужий обладунок, потім – як зустрічний спис простромив його груди. Наступної миті воїни з обох сторін зім’яли його між собою.

Темрява.

Хакан міцно зав’язав сумку і відклав її до такої самої під стіну. Збори зайняли трохи більше часу ніж він думав, оскільки речі треба було розкласти приблизно однаково за вагою і об’ємом, щоб це не заважало рухові коня. Хоча він був би не проти провозитись і до ранку, оскільки тепер він лишився сам на сам з порожньою хатиною. І хоч це була не перша така ніч, звикнути до цього було важко.

Порожнеча почала завойовувати його дім ще два роки назад, коли не стало матері. Хвороба спалахнула майже блискавично, і майже так сама пропала, забравши з собою п’яту частину їхнього поселення. На щастя хвороба майже не чіпала молодь, здатну добувати їжу, і дітей – майбутнє покоління. Проте старі і хворобливі люди відчули її на повну. До них входила і мати хлопця, красива і на вигляд молодша за свій вік зовнішність виявилась оманливою і хвороба забрала її однією з перших. Кілька днів жару і нестримного кашлю – і ось у вечірніх сутінках палає ще одне погребальне вогнище.

Батька хвороба не забрала, проте змінила до невпізнання. Він змарнів і зсутулився, аж Хакан став на півголови вищий за нього, почавши таки виправдовувати своє ім’я. Досвідченого воїна не змогла доконати хвороба і навіть горе втрати не зламало його повністю, та Хакан бачив що певний злам є, і батько вже не стане колишнім. Вогонь в його очах згас. Трохи роздути його змогла тільки звістка про війну.

Коли конунг Агнар дізнався, що прикордонні поселення були розбиті й спалені вщент, то швидко вжив заходів для оборони. Старі досвідчені воїни, до яких належав і батько Хакана, були зібрані першими і вже в свою чергу організовували більш молодих бійців. Поки частина їх повинна були затримати наступ, готувалась друга ланка оборони. Хакан дістав невеликий продовгастий предмет, у світлі свічки зблиснув метал. Ніж був невеликий, але виготовлений майстерно, видно було, що Ове, син коваля, старався.

Це був його дарунок перед тим як вирушити з першим загоном оборони.

В двері тихо постукали. Хлопець спочатку не звернув на це уваги, проте стук продовжився. Він відклав ножа і відчинив двері, за яким застигла невисока постать з піднятою, стиснутою в кулак рукою.

- Сігрун...

Сьогодні він помер від копит.

З самого початку все йшло успішно. Вони змогли оточити і майже розбити загін ворога. Коли вже кількість ворогів почала вже помітно танути, а бій почав скидатися на бійню, раптом пролунав звук бойового рогу. Тепер в оточенні опинились вони, а тяжка кіннота просто втоптала їх в землю, змішавши тіла з кров’ю і багном.

Темрява.

Це був вирішальний бій.

Кілька місяців сутичок і переговорів, нападів і облог, поразок і перемог привели їх на цю рівнину. Ворог — конунг Х’яльм, виявився відрізаним від будь-якої підтримки, проте все ще переважав чисельно. Конунг Агнар зміг зібрати всіх боєздатних людей зі своїх земель, був в меншості, проте не мав куди відступати. Час тактики і хитрощів минув, тож дві армії зійшлись в тому, що пізніше скальди назвуть хуртовиною списів, ураганом мечів, піснею стріл і святом орлів. Та для бійців це було просто криваве місиво.

Коли Хакан отримав короткий перепочинок, він вже був покритий безліччю неглибоких ран, проте жодна не була смертельною. Та попри це він вже знав що не переживе сьогоднішній день. Агнар, який повів їх в цей бій вже був мертвий, як і значна частина його воїнів. Тож для хлопця залишався вибір — смерть чи полон. Хоч він знав, що насправді вибору немає.

Тож коли Хакан побачив серед ворогів кремезного воїна, навколо якого юрмилися бійці, наче захищаючи його, він вже все вирішив, відкинув непотрібні пощерблені щит і меч, натомість вийняв метальний дротик з трупа поблизу. Інші воїни теж приготувались до наступної хвилі бою. Хакан перехопив зручніше дротик, рушив в сторону ворога, поступово переходячи на біг. За ним пішли й інші, а назустріч їм воїни Х’яльма. Саме його виділив для себе хлопець, хоч бачив конунга вперше. Не спиняючись він біг до нього, аж впритул до стіни ворогів, замахнувся і ,за мить до того як перший меч проштрикнув йому живіт, метнув дротик. Хоч він вклав у цей кидок усі сили проте зразу ж відчув що цього недостатньо, він був надто виснажений і дротик не влучить в ціль

Наче уві сні Хакан відчував як його шматують ворожі леза. Час сповільнився і став текти мимо нього, викинувши його з свого потоку. Щось чорне пролетіло перед очима, він моргнув і побачив що це перо. Абсолютна тиша накрила поле бою, а час сповільнився настільки, що навіть меч перестав різати його плоть. Хакан роззирнувся і виявив що все навколо було вкрите чорним пір’ям, яке сипалось з неба. Над полем битви ширяли валькірії7.

Крилаті діви носились над битвою, зрідка то тут то там падали між бійцями і знову злітали, несучи в руках душі воїнів. Більшість одразу летіло вгору, швидко зникаючи в височині. Проте також він помітив примарний силует, який тримали під руки дві валькірії.

Конунг Агнар дивився на битву і реготав. Хакан простежив за його поглядом і зрозумів, що ж так розвеселило мертвого володаря. Одна з валькірій підхопила його дротик і понеслась до Х’яльма. Хлопець ще встиг побачити як конунгу простромило груди як в наступну мить його щось підхопило зі спини і в обличчя вдарило небо.

Сьогодні він не помер.

Сьогодні він стріляв, кидав, біг, рубав, закривався щитом... вбивав. І зрештою залишився серед тих, хто вистояв серед всіяного тілами поля. Гучний звук рога оголосив про кінець тренування, час повертатись до зали. Хлопець випустив меча і пішов за іншими вцілілими воїнами, по дорозі намагаючись зняти сталевий поручень з лівої руки. Той погнувся від удару і завдавав болю. Нарешті йому це вдалося і зіпсований захист полетів у траву. Хакан знав, що завтра в нього буде нове непошкоджене спорядження і нова зброя. Як і неушкодженими будуть союзники і вороги, які вже починали ворушитись і підніматись з землі.

Помирати кожен раз було неприємно, хоч і вже стало майже рутиною. Звісно він не помирав кожен раз. Ніхто не рахував, але напевно в третині випадків йому вдавалося вийти переможцем. Дивлячись на м’ясо на столі, Хакан розумів, що є й ті, кому гірше. Нещасного вепра8 забивали кожен вечір.

В бенкетній залі було як завжди гамірно. Служниці в’юнами вилися між столами, підливаючи мед у спорожнілі кубки. А воїни в той час набивали живіт і випивали, горлали пісні і жартували. Для багатьох потрапити сюди справді було вершиною мрій. Тому вони з азартом щодня йшли у бій, з посмішкою помирали чи перемагали, з захватом бенкетували, з шалом кохались зі служницями. Проте Хакан втратив до цього всього смак.

Незважаючи на безкінечну череду днів він не тільки не забув свого минулого життя, а й почав згадувати його в найменших дрібницях. І те, що він отримав у Вальгаллі9 не йшло ні в яке порівняння з тим, що він мав у Мідгарді10. Райські дні були тьмяніші за нічні дитячі мрії. Банкетний стіл що ломився від м’яса не смакував як шматок власноруч впольованого оленя. Воїни, які змінювали одне одного як за столом, так і на полі бою не замінять друга дитинства, а втіхи з служницями не накривали з головою як перша ніч з коханою. Щоденні бої на смерть не захоплювали азартом як битва за свою землю і народ.

І Хакан розумів, що він не один такий. Серед пісень, сміху й пияцтва можна було побачити насуплені брови, стиснуті кутики вуст, задумливі зморшки. В погляді цих чоловіків він бачив ту саму тугу, що робила нестерпним кожен його день тут. Він радо проміняв би це почесне посмертне життя на ще один день з матір’ю, батьком, Ове і Сігрун. Але це залишалось неможливим аж до самого Раґнароку11. І в цей день, на полі останнього бою, Хакан зробить все, щоб старі закони світу згоріли дотла.

Примітки

1. Віґрід – у скандинавській міфології це назва поля, на якому відбудеться остання битва між богами та гігантами.

2. Хакан – “високий син”.

3. Конунг – військовий вождь, вищий представник родової знаті у скандинавів у період раннього Середньовіччя.

4. Драккар – довгий вузький дерев'яний човен вікінгів з високо заломленим носом і кормою.

5. Сігрун – “секрет перемоги”.

6. Ове – “маленьке лезо”.

7. Валькірії – у скандинавській міфології войовничі діви, які беруть участь в розподілі перемог і смертей в битвах, помічниці Одіна.

8. Сегрімн́ір – у скандинавській міфології вепр-кабан, якого кожен день варить в своєму котлі Ельдгрімнірі ейнгерійский кухар Андгрімнір, щоб подати до столу ейнгеріїв. Однак до вечора Сегрімнір знову оживає, щоб забезпечити гостей Вальгалли своїм м'ясом на наступний день.

9. Валгалла – “зала полеглих” у германо-скандинавській міфології велика зала бога Одіна в місті Асґард, в якій за божим вибором спочивають звитяжні воїни після їхньої смерті.

10. Мідґард – “серединна земля” в скандинавській міфології; світ, населений людьми.

11. Раґнарок – “доля богів”, у скандинавській міфології це битва наприкінці світу.