Валентинка

- Допоки смерть не розлучить нас?

- Так точно.

Це була дивна пара. Вона була космонавтом, а він військовим. Час та простір ставали між ними, та що вони могли проти самої долі?

- Сподіваюсь що встигну повернутись до дня Святого Валентина.

- Вас же наче мають вертати на початку лютого?

- Ну ти ж їх знаєш.

Чоловік закотив очі.

- Принаймні буде час забронювати якесь приємне місце.

- Значить мені залишається чекати з нетерпінням, - вона поцілувала його і продовжила збирати речі.

***

Холодало. Зима вперто стукала в браму осені й містяни невдоволено кутались у пальто, куртки, шапки та шарфи. У деяких виглядали тільки очі та стирчали

носи.

Вони прибули до космопорту із запасом у кілька хвилин.

- Не довіряю я цим новим технологіям.

- Який недовірливий. Чи це вже старість?

- Хтозна.

- Ану зроби щось на старечому?

- Це як? Подарувати валентинку?

- Тільки щоб картонну і написану від руки. Ти ж не довіряєш цим новим технологіям, сам сказав.

- Буде тобі валентинка, - він спробував ще раз закотити очі, але його видала посмішка.

- Непереконливо, спробуй ще раз.

- Ммм, допоки смерть не розлучить нас?

- Оу, так краще.

***

Човен трясло.

- Що відбувається?

- Ми в халепі.

Космічна місія пройшла бездоганно, чого не можна було сказати про дорогу назад.

- Я не пам’ятаю щоб нас так штормило.

- Ми обов’язково щось вигадаємо, - впевнено сказав інший член команди.

Наче почувши його слова одна з турбін запала. Згодом почувся вибух і їх затрусило ще сильніше.

Човен стрімко втрачав висоту. Почалась паніка.

«Це кінець? Невже все так і закінчиться?»

Біль був всеохоплюючим. Він прийшов одразу з усіх сторін і у всіх своїх можливих проявах.

Це була хвиля від якої не сховаєшся і ця хвиля роздавила її.

А тоді все поглинула пітьма.

***

Спочатку повернуся біль.

Він різав, колов, палив, проникав у найпотаємніші куточки й вивертав назовні все до чого тільки міг дістатись.

Потім розум усвідомив, що було щось ще. Час від часу він гас, проте ця іскорка все одно розгоралась знов.

З’являлись звуки. Це було так повільно, принаймні їй знадобився час щоб почати їх розрізняти і ще більше щоб зрозуміти.

Зрештою, вона відкрила очі.

Поруч сиділа жінка.

- Не ворушіться сильно, Вам треба відпочити.

- Я вже достатньо відпочила, - тихо відповіла вона.

Сили неначе повертались до неї щохвилини і варто було почати щось робити, як тіло немов би радісно, хоч і трохи незграбно відзивалось на її дії.

Вона обережно оглянула себе. Пов’язки вкривали всі видимі частини тіла. Напружившись , вона зрозуміла що під ковдрою ситуація така ж.

- Що зі мною?

- Ви перенесли багато операцій… а ще Ви тепер достатньо відома, - жінка підморгнула.

- Я відома? Чому?

- Після аварії Ви отримали безліч травм і тому було прийняте рішення залишити Вас у стазисній камері на певний час.

- То я спала, поки ви думали як мене прооперувати?

- Ну, думаю що можна сказати й так.

Паростки спогадів почали прориватись з-під темряви років.

- А що… що з моїм чоловіком?

- Чесно кажучи я навіть не знаю…

- Гм, добре, думаю я дам цьому раду.

Спогади все виринали й виринали.

- О, я мало не забула! Це було залишене на Ваше ім’я.

Вона взяла темний пакунок і відкрила його.

Там знаходилась якась стара записка чи щось таке. Вона запитально подивилась на жіночку поруч, але та тільки знизала плечима.

Вона витрясла пакунок і звідти випала стара від часу валентинка.

- Скільки… скільки часу мене не було? – Вона раптом згадала усе і слова застрягали у горлі.

- Майже сто років.

- Сто… сто років?

Усвідомлення цього давило наче брила.

Вона відкрила валентинку.

«Допоки смерть не розлучить нас.»

***

Епілог

З тиші з’явився звук. Спочатку якось віддалено, але потім він наростав, аж поки не врізався в череп ударом молоту. Слідом прийшли й інші відчуття.

Пара вдарила у обличчя, а потім повіяло холодом.

Пахло стерильністю і чимось ще. Хвоя?

Думки ледь ворушились.

Останнім повернувся зір.

Плями поступово збирались до купи, кольори заграли різними відтінками та ставали чіткішими.

Хвоя.

Поруч сидів чоловік у костюмі. Він пив каву і читав газету. Неподалік знаходився медичний персонал, але чоловік махнув їм рукою.

- Доброго дня, - як ні в чому не бувало запитав чоловік.- Як спалось?

Таке буденне питання. Питання, сповнене життям.

- Наче відіспався за все життя наперед.

- Не хочете кави? Вона, як би це сказати, бадьорить після сну, - чоловік налив філіжанку й посунув її до краю.

Він невпевнено зробив кілька кроків та ледь не впав біля столу.

- Обережно, схоже що атрофія ще деякий час буде вам заважати.

- Дякую, думаю я впораюсь, - руки неохоче тримали чашечку, але воля їх господаря була непохитною.

- Впевнені?

- Авжеж.

Перший ковток був необережним і він опікся. Це було навіть приємно.

Кава була гіркуватою та мала насичений смак. Він зосередився на філіжанці.

- Це що, нотки вишні?

Його співбесідник здивувався, а потім посміхнувся й махом руки відпустив персонал.

- Який зараз день?

- О, Ви мабуть маєте на увазі, який зараз рік?

- Скільки я проспав?

- Майже сто років.

- Тоді я трохи засидівся, - одним ковтком він спустошив горнятко, підійшов до підготованого одягу й почав вдягатись.

- За всіма протоколами я маю ще раз запитати Вас, чи не потрібна Вам ніяка медична допомога?

- Я проспав майже сотню років. Було б незручно запізнитись на побачення через якісь дрібниці.

- Що, одразу з поля, так би мовити, на бал?

- Допоки смерть не розлучить нас, - він поправив капелюх і вийшов.