Скажене болото

Спочатку на Землі жили лише дракони. Великі та малі. Вони були усюди. У лісах, на пагорбах, навіть у річках. Усі дракони мали крила, легені та зябра. Швидко літали, бігали й плавали під водою. Та одного разу з ними сталася біда. Дракони почали хворіти на сказ. Вони кусали одне одного і вмирали. Останній дракон упав у невелике тихе болото, яке жадібно засмоктало його тіло. Болото стало сите і задоволене. Воно перетравило тіло дракона до кісток і теж зробилося скаженим. Болото почало видавати страшний рик, вити по ночах і плюватися гнилою рідиною в усі боки. Йому потрібні були жертви. Болото полювало на всіх: звірів птахів комах і навіть жаб. Воно розросталося, захоплювало річки та озера, забруднювало чисту воду. Болото відчувало свою силу та безкарність.

Потім на Землі з'явилися люди. Вони зупинили болото. Не давали йому просуватися далі, стримували його. Болото мутувало, скаженість стала помірною. Болото почало контролювати себе. Воно не рикало, коли заманеться. Стало спокійним і потайним. Створювало ілюзію своєї щирості, доброти й безпечності. Воно тихо булькало і шепотіло, як колись, але ховало у своїй глибині кровожерливість і ненависть, які нікуди не поділися.

Болоту стали потрібні свої люди, щоб рухатися далі та захопити владу над світом. Воно шукало спільників з такою ж душею, як у нього: брудною, підлою і безжальною. Болото знайшло їх. Чи то скоріш вони його. На болоті виросло велике місто. Потім воно розрослося до царства. З'явився болотяний цар. Один другий, третій… Була свита, челядь… Душа болота вийшла на поверхню, перетворившись на дим. Кожний мешканець царства, хто вдихнув цей дим, став навіки рабом болота. Воно володіло людськими душами багатьох поколінь і не відпускало їх. Ці люди та їхні нащадки стали з болотом одним цілим і куди б не йшли чи не їхали, болото рухалося разом з ними, забруднюючи все навколо. Траплялися серед них і такі, що не хотіли цього болота. Але цих сміливців було мало, і болото безжально топило їх у своїй трясовині. Воно розросталося й самостверджувалося на Землі.

— Ми велика родина! Велике Болото! Нащадки великих драконів! Ми сильні та непереможні. Управно літаємо, бігаємо, пірнаємо. Нам потрібно ще більше простору, — якось виголосив своєму народові черговий болотяний цар, і болото знову рушило вперед.

На шляху Великого Болота постала Країна Світла. Її моря, річки та озера були кристально чистими, як і душі її людей. Це була вільна країна з вільним народом. Нею не керував нафталіновий цар. У країни був звичайний гетьман, якого обирали звичайні люди, що нікого не боялися й нікому не вклонялися.

Велике Болото почало поглинати Країну Світла. Воно випускало на неї свою смердючу воду, яка текла й перетворювала все, що траплялося на її шляху, на брудний свинарник, жахливу темряву й суцільний жах. Болото плювалося на великі відстані болотяними бомбами, у середині яких була трясовина, що вбирала в себе будинки, дороги, мости.

— Ми Велике Болото, — сказав людям Країни Світла болотяний цар, — ми прийшли до вас, бо біля ваших річок та озер мешкають наші жабенята. Їм потрібна болотяна рідина. Ваша чиста вода та свіже повітря не дає їм нормально дихати й жити. Ваше світло таке яскраве, що засліплює їм очі. Ми врятуємо їх, ми врятуємо вас від вас самих.

Країна Світла спочатку розгубилася. Багато її людей загинуло в цьому болоті. Вона не знала, що робити, але потім зібралася силами й створила протиболотяні загони. Вони знищували болото, чистили воду, відновлювали світло.

Інші країни дуже боялися Великого Болота. Спочатку вони просто спостерігали. Потім стали давати Країні Світла портативні водоочищувачі та болотовсмоктувачі. А згодом і болотознищувачі невеликої дальності. Країна Світла перемогла й позбавилася болота на власних землях, відігнавши його геть за свої кордони.

Болото вже не могло плюватися на всі боки рідиною, воно знесилило та зменшилося.

— Ми все одно великі,— кричав болотяний цар,— у глибині нашого болота є капсула з отруйною рідиною. Я зараз підійму її на поверхню й вона знищить увесь світ!

Цар подав болоту знак рукою. Болото напружилося, засичало, завило, потім притихло й видало на поверхню чи то пшик, чи то пук.

Потім земля затряслася. Сильно-сильно! То реготав увесь світ. Реготав над Великим Болотом.

Болотяний цар дуже розлютився. Він навіть піднявся зі свого трону, почав махати руками й тупотіти ногами, але послизнувся й впав у трясовину, у якій зник, подарувавши кілька бульбашок наостанок.

Обезголовлене болото заревіло й забризкало все навколо залишками своєї смердючої рідини. Потім воно замовкло й висохло.