Зміст

5.

Артефакт творили у майстерні Феанаро – власне, творила Нерданель. Ельронд лише зрідка підказував щось, або брав до рук тендітний інструмент ковача по золоту. Він явно хотів, щоб часоворот всмоктав в себе частину душі рудоволосої княгині, як-то зазвичай бувало з виробами Ельфів, коли річ вбирала в себе щось від творця. Нерданель відчувала, працюючи, непохитну твердість незнайомого їй племені Гномів, жар душі її meldo Феанаро, затятість Келебрімбора… Настав час, і в Наугламир було вправлено три персні, вправлено не розмикаючи артефактів. Сильмарил нині був кутом ромба, верхнім кутом, силою Арди, з якої витікали Повітря, Вогонь, Вода. Ельронд ткав пісенні заклинання, обдумані ним протягом двох епох, і садиба Феанаро часом починала аж двигтіти від сили, втисненої в річ, яку вже не можна було іменувати пектораллю. Нерданель вже серйозно почала побоюватись, що її дім притягне до себе увагу, і їм спробують завадити у роботі. Поруч з нею, окрім Ельронда, завжди хтось був – Фіндарато або Артаніс, а Ант та сини Ельронда несли варту, у вільний час також спостерігаючи за творінням речі, котра мала перевищити за силою Велике Кільце.

Настала година, коли змовники відчули, що часоворот зазвучав… Ця річ нині мала свою музику, свою пісню, вона була готова до вжитку. І цього дня Нерданель нарешті збагнула, що її тривожить.

Еаренділь на випробування не прийшов, хоча княгиня знала, що Ельронд за цей час зустрічався з ним, і щиро бажала примирення між батьком та сином. Зате прийшла княгиня Анайре у супроводі чемного Анта. Жона Нолофінве бажала бути присутньою при досліді, навіть, якщо той дослід мав закінчитися зле.

-У мене в Мандосі, - мовила княгиня Другого Дому з гіркуватим усміхом, - більше родичів, ніж у Тіріоні. Я нічого не втрачаю.

Фіндарато та Артаніс останнім часом майже не покидали садиби Феанаро. Цього дня вони прийшли разом з Келебріан, котра розуміла лише одне – якщо справа вдасться, то їй не буде більше снитись полон і гидкі орочі лапи. Вона, Келебріан, буде або кохати свого meldo, або зникне назавжди, так, як згасають зірки. Сини ж Ельронда як завжди були при зброї і при відвазі. І в усьому довіряли батькові – як він сказав, так і буде. Шкодували вони лише за одним – що в іншому житті можливо не зустрінуть друга Леголаса, з яким навіть не попрощались, бо блакитноокий Лаіквендо мандрував нині лісами Аману Благословенного.

Нерданель дивилась на них на всіх, і її проймав жах. Зрештою, вона звернулась до зборів:

-Милі мої родичі, в нашому плані може бути одна, але суттєва помилка.

Ельронд глянув на неї майже налякано, мабуть уявивши, що доведеться починати небезпечну роботу наново.

-Ви, діти мої, - мовила Нерданель, - сподіваєтесь повернутись в той день і хвилину, коли мій чоловік відмовив Варді Елентарі в порятунку Лауреліни та Тельперіону. Однак, ви забули про те, що всі ми змінились, однак – не змінився Феанаро. Не знаю, яким він вийшов би з Мандосу, але таким, яким він був тоді – Феанаро ніколи б не пожертвував творінням свого життя. Ми доможемось тільки того, що час знову піде по колу, і для милих нашому серцю знову повторяться муки і страждання… Нехай ні ми, ні вони не пам’ятатимуть, що пройшли крізь це вдруге, однак це таки станеться. А потім ми зустрінемося знову, ось тут – і все почнеться спочатку? Хтозна, може це вже не перший часоворот, і не перша спроба… Ти не сказав головного, Ельронде, як ми потрапимо в минуле? Ми усі, тут сущі? Чи лише ті, хто тоді вже народився? Хто умовлятиме Феанаро? Як можна умовити того, хто пожертвував задля гордині… неважливо. Ми приречені на поразку, діти мої.

Ельронд, однак, зостався спокійним.

-Аmme, - вимовив він, - я прошу у вас пробачення. Я знову вражу ваші почуття, чого зовсім не повинен робити чемний Ельда. Однак – часоворот перенесе в минуле лише одну особу. Перенесе з її теперішньою пам’яттю, я забезпечив це замовляннями. Перенесе не тіло – дух, в тіло цієї ж особи, в тому часі сущій. Отже, для цієї мандрівки підходить лише той, хто був присутнім тоді на Святі Врожаю, під час якого згасли дерева. Серед нас таких осіб четверо – ви, вельможна Нерданель, вельможна пані Анайре та брат і сестра Арафінвіони.

З цих чотирьох осіб, вельможна Нерданель, саме ви найбільше підходите для великої місії.

Нерданель очікувала чогось подібного. Однак, її очі запалали гнівом.

-Нерозумне дитя, - сказала вона, - як ти можеш… Це… Це… Ти не знаєш…

-Я все знаю, аmme, - лагідно мовив Ельронд, - я знаю, що ви не поїхали до Форменосу за своєю родиною, бо ваш чоловік скривдив вас, знаю, що не вирушили разом з усіма, бо він скривдив вас знову. Однак – у нас немає вибору. Пані Анайре, жону суперника, князь Феанаро не послухає, рівно, як і дітей свого молодшого брата. Він кохав вас, ви мали на нього вплив… Ви зможете зробити це – ви, теперішня, знаючи, яка страшна ставка в нашій грі проклятих.

Нерданель схопилася з місця. О, пам’ять Безсмертної є страшною річчю, вона одразу ж видерла з глибин викривлене лице чоловіка, його насмішкуватий голос. «Скульптор… Ти… у тебе немає навіть одробини таланту… Ти здатна лише творити оці ось цяцьки мені на ганьбу» І летять на підлогу гарнесенькі вироби зі скла, якими Нерданель заспокоювала свій збурений дух. «Ти завжди захищала Нолофінве, і оте його змієня Фіндекано, котре псує мого первістка! Ти є рудим страхіттям, хто б з поштивих Ельдар звернув на тебе увагу, якби ти не була донькою Магтана, великого коваля, учня самого Ауле!» І восьмеро вершників помчало геть від розчиненої брами її садиби. Отак закінчилася її спроба вплинути на чоловіка, коли Валар прирекли його на заслання – прирекли справедливо, тоді ще справедливості не було задосить.

Та один вершник раптом повертається назад… До неї схиляється лице, так схоже на її власне… Очі, мов прозорі зелені виноградини… З-під каптура плаща – непокірне руде пасмо. «Аmme, мила аmme … Пробачте йому, він не відає що говорить… Пробачте йому, аmme, він мій atarinya… Пробачте…»

І вона охоплює за шию свого первістка, своє найулюбленіше дитя, і цілує його, цілує, а він все шепоче їй слова потіхи, а потім обережно звільняється від обіймів, випростується і пускає коня чвалом…

-Я не зможу цього зробити, - різко говорить Нерданель, знову сідаючи на кріселко, відштовхуючи співчутливу руку Анайре, - Вибач мені, Ельронде, твій план звівся нанівець. Все було марно. Я не зможу.

Ельронд опустив голову. Тоді мовив стиха:

-Це є останнім доводом, нене… Подивіться…

Він поклав їй на коліна, при тяжкому мовчанні присутніх,щось у полотняному мішечку. Щось округле і доволі тяжке. Нерданель поволі розв’язала мішечка, і видобула звідти скляну кулю на металевій підставочці , всередині якої спочивала троянда. Багряна, аж чорна. Майже жива.

-Це я робила для Майтімо, - ледве вимовила Нерданель, - але то була просто куля… Без підставочки.

-Переверніть це, аmme, - мовив Ельронд.

На денці підставочки було вигравійовано золотом напис на квенья. Літери хилилися ліворуч…

«У пеклі битв,

в жахливому полоні

Не забував я, нене, що мені

Ви серце простягнули на долоні…

Нині в Гімрінгу осінь …

Вітер грається листям

Мовби вашим волоссям

Вітер з півночі…

О, той жорстокий вітер…

Як я сумую, мамо,

за вами,

Єдиною в світі»

Артаніс різко підвелася з крісла, ладна підхопити зблідлу Нерданель, але та зробила рукою заперечливий жест.

-Я знайшов це в його наплічнику, - знову озвався Ельронд, - у князя Першого Дому, котрий з власної волі зрікся верховної влади над Нолдор, від земель і багатств опісля всіх поразок зосталося тільки це. І зброя батькової роботи. Він любив вас обох. Благаю – допоможіть…

-Ельронде, - вимовила Анайре, - ти її уб’єш…

-Я щойно почула голос сина, - сказала Нерданель, - це стара магія, коли тенгви промовляють до того, кому призначене послання. Я почула його голос… Він змінився, цей голос, колись співучий, мов срібна флейта… Він став надтріснутим, зболеним, мов дорогоцінна ваза, розбита безжалісною рукою… Мій Майтімо не забував мене… Мій Руссандол… Це я прозвала його так, мого Найстаршого. А якщо у мене не вийде? Ельронде, якщо не вийде? Моє дитя знову кричатиме від болю там, на скелі… Ну, чому мовчиш?

-Я певен, що вийде, - сказав син Еаренділя настільки переконано, що навіть сумовитий Фіндарато усміхнувся такій запальності, - нене, ви зможете все. В тому числі і переконати Феанаро. Тоді ви просто не спробували, бо були у великому гніві, і не передбачали наслідків… Але нині…

-Однак – я і досі у гніві, - ледь всміхнулась Нерданель, - ти сам не знаєш, любий родичу, що ти в мені розбурхав. Але гаразд… Вибору нема – я йду вперед.

-Це слова Нолде, - мовив Ельронд, - справжньої Нолде, як любив говорити мій аtarinya. Починаємо?

Нерданель кивнула. Артаніс та Анайре тут таки підвелися з кріселок і обережно взяли артефакт, тримаючи його на витягнених руках. Потім вони обрядили Нерданель, застебнули на ній річ, що колись була пектораллю, весь час виспівуючи замовляння. Потім Анайре замовкла, а голос Артаніс переплівся з голосами Фіндарато та Ельронда. Сріблястий голос сина Арафінве вився срібною доріжкою, пронизуючи глибини духу, позосталі два голоси обпліталися довкола нього. Нерданель почула як скрикнув Ант, скрикнув від жаху і захвату – і срібне сяйво огорнуло її…

Це гора Танікветіль… Це вона… Ось і палац Великого Манве, володаря вітрів… Майдан, заповнений веселими Ельдар… Світло сяє, переливається срібними хвилями, відсвічує золотом… Це світло двох дерев – Лауреліни та Тельперіону. Давно згасле світло.

Вона, Нерданель, йде крізь натовп поруч зі святково вбраним батьком Магтаном, та іншими родичами. Так, як йшла тоді… Чи це тоді є тепер… Не зрозуміти.

-Дивіться, Ельдар – Феанаро… Князь Феанаро…

Нерданель обертається… То він таки прийшов… Прийшов самотою, не взявши ні синів, ні родичів, ні супроводу. Вбраний в чорний оксамит – як завжди вбирався віднедавна, волосся вільно спадає на випростану спину. Ні прикрас, ні зачіски… Засланець…

-О, як зле, - мовить батько Магтан, - цей Ельда знову зіпсує настрій і собі і оточуючим. Ходімо, доню, він не вартий твого погляду.

-Князю Феанаро, - від високих тронів господарів свята чути ніжний голос Варди Елентарі, - чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?

-Мій батько, - вимовляє Феанаро з деякою зловтіхою, - сказав, що доки над його старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.

-Що ж, таким є його вибір, - почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, - однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?

-Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповідає Феанаро, - але не всьому Міnya Nosse

-Ми не наказували тобі, князю Феанаро, - знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні – вони цього бажають від серця.

Звісна річ, бажають… Вона, Нерданель, знає це – до неї приходила Анайре. Разом з Нолофінве, вони бажали якось закінчити недобру справу миром. Брат Феанаро був незвично схвильованим. «Я теж багато у чому винен, - мовив Нолофінве, - я занадто прислухався до слів Вали Мелькора… Можливо, саме ця особа розсварила мене з братом. Я ладен все вибачити Феанаро, і хочу, щоб і він пробачив мене…»

Тоді, в тому житті, брати таки примирились на цьому святі – он Нолофінве вже підходить до Вишніх і вклоняється їм… І одразу ж після примирення згасло світло Двох Дерев. Отже – діяти потрібно негайно.

Нерданель виймає руку з-під батькового ліктя і йде до Феанаро.

-Стій! – різко говорить коваль, - не смій навіть розмовляти з ним… опісля всього.

Тоді вона зупинилась… Не підійшла.

-Стій! Нерданель!

Феанаро озирається… І Нерданель раптово бачить, як теплішають його очі, як лице сповнюється ніжністю…

-Нерданель! – голос у батька Магтана таки нівроку. На них починають озиратись. Завтра у Тіріоні був би новий привід для пліток, якби…

Вони стоять одне проти одного – він у чорному, вона в багряному…

-Ми вдвох, - говорить він, - неначе стяг дому Феанаро…

-Ми вдвох… - повторює вона.

-Нерданель, я був неправим… Я скривдив тебе…

А це щось новеньке. Вибачень від Вогняного Духа вона не чула ніколи.

-Мені без тебе зле, мій Ясний Вогонь… - говорить Феанаро, - моє білченя… Руде, та ще й пухнасте…

-Мені без вас теж зле… Без тебе і Сімох… І без Тьєлпе…

-Нерданель, ти поїдеш зі мною до Форменосу? Сьогодні ж?

-Примирися з братом, - шепоче Нерданель, - зле тримати на родичів серце…

-О, цей Нолофінве, він… - починає Феанаро, але раптом посміхається, - власне – я і сам хотів…

Він раптом йде до тронів, на яких сидить божественна пара, йде, не випускаючи руки Нерданель. Нолофінве та Арафінве, котрі стоять тут таки, здивовано дивляться на них обох.

-Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. – мовить Нолофінве, - Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.

З цими словами Нолофінве простягає руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, стискає долоню брата, і усміхається – ледь присоромлено, але весело.

-Я твій напівбрат, - всміхнувся і Нолофінве, - але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити – ти старший, веди – я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!

-Я почув тебе, - мовить Феанаро твердо - хай станеться так…

Цієї миті… Зараз… Ось…

Темрява впала на Валінор.

Весь довгий шлях у пітьмі до пагорбу Короллайре Нерданель думала про те, як умовити… Умовити коханого пожертвувати собою… Вона-то знала, що жертва не відбудеться, що Сильмарили вже у Морготових лапах, але сказати про це Феанаро… Він не повірить, та й що це буде за жертва, замішана на лжі. Він має вибирати сам.

-Обережно,- шепоче Феанаро, - обережно, мій Ясний Вогонь…

В тому житті вона йшла поміж Ельдар, тримаючись за руку Магтана. Феанаро був десь попереду. Нині вони переплели пальці, наче перед весіллям… Знак радості – знак біди…

Пагорб Короллайре… Камені Кола Судьби… Покорчені тіні на вершині пагорбу – все, що зосталося від Двох Дерев… Згусток світла, що став жіночою постаттю… Мати Яванна, Валіе Яванна, оплакує своїх дітей…

-О, як же їй має бути боляче, мій meldo… Це все одно, як би ми втратили наших Сімох і Тьєлпе…

-Ти мати, - голос Феанаро незвично лагідний, - ти маєш це відчувати серцем…

-О, моє серце… Його пронизало дев’ять мечів…

-Про що ти говориш, мій Ясний Вогонь?

-Яванна втратила Дерева, я боюсь втратити вас…

Як мати загиблих дітей обіймала Яванна на верхівці пагорба Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.

У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. І тут з кургану донісся голос Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:

-О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!

Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.

-Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні – в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе… Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…

Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з обіймів, але вона вимовила:

-Meldo… Не покидай мене…

Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках дерев:

-Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?

Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:

-Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила світло для твоїх Каменів?

-Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро поміркувати в спокої.

-Meldo - чує Нерданель свій голос.

-О, ти теж на їхньому боці, ти теж…

-Meldo… якби це загинули наші сини… Ти віддав би Сильмарили за Сімох?

-Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав би…

-Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для них порятунку.

-Я не зможу повторити цієї роботи, vanimelde… Я зійду до Мандосу, втомившись життям, як це зробила моя мати…

-Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди буду поруч…

-Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти не пробачила…

-Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше ніколи не покину вас…

-Не покинеш – мене?

-Не покину тебе… Не покину синів… Не покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до Мандосу. Покину творити… Знищу свої скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…

-Я рятую… дітей…

-Погоджуйся, Феанаро…

-О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих дрібничок… Нам, дев’ятьом… Якби ти не стояла отут біля мене, і не тримала мене за руку, я не наважився б ніколи.

Шелест вітру в принишклій траві:

-То ти вирішив, Куруфінве Феанаро Фінвіон?

-Я вирішив… Задля порятунку… дітей… віддам…

-Ти висловив свою волю, - прошепотіло зоряне сяйво, - і ми її зрозуміли.

-Я їду до Форменосу зараз же, - вже більш притомним голосом мовить Феанаро, - і привезу камені на Короллайре. Те що сталося – судьба.

-Umbar – голос Судді Намо, холодний і байдужий, - Судьба…

Та чути здалеку цокіт копит, і троє вершників зіскакують з коней перед очима Валар, Маяр та Ельдар, і один з них кричить знайомим юнацьким голосом страшні слова про погибель князя Фінве і зникнення Сильмарилів. І хтось уже підводить для Феанаро коня, а Нерданель роззирається безтямно, але її meldo підхоплює її і садовить перед собою.

Не землею, повітрям мчать чародійські коні Ороме, і лице її коханого є мокрим від сліз.

-Аtarinya, - шепоче він, - Мій аtarinya …

-О, як жаль, милий… Як же жаль…

-Я помщуся… Помщуся… Не покидай мене, vanimelde …

-Я тут, я з тобою… І радість, і смуток, і щастя, і горе – одне на двох…

Мчать коні… Згущується туман…

Новий Тіріон – тихе містечко… Новий Тіріон, місто біля гирла ріки Сіріон, що у Белеріанді. Новий Тіріон, що його ще називають Гаванями Сіріону.

Літня садиба Феанаро, Великого Князя Нолдор, поки що сповнена тиші, але має запалати вогнями, задзвеніти піснями – Нерданель очікує на приїзд синів.

Двоє вже прибули – Майтімо та Макалауре. З жонами та дітьми. Нині вони гуляють берегом моря, і рудоволоса княгиня чує дитячий сміх.

-Мій Ясний Вогонь…

Це Феанаро, її Феанаро… Погідний і усміхнений.

-Семеро прибудуть усі, - говорить він, - і ще приїде цей волоцюга Тельперінкваро, котрий пропадає в копальнях Наугрім…

-О, з Гномами потрібно підтримувати союз, - мовить Нерданель з усміхом, - ти ж сам говорив…

-Говорив… Бо і досі тягнеться війна. О, це зло, воно як бур’ян, посіяти легко, виполоти важко. Цей Саурон… Нам пощастило розгромити Ангбанд, однак не знешкодити Чорного Мая.

-Не забувай додати, - сміється Нерданель, - розгромити Ангбанд за допомогою війська Маяр. Доволі суттєва була допомога.

-О, так, - посміхається і Феанаро, - і хвала Валар за їхні маленькі милості у вигляді Ітилю та Анари… Сонячне світло тоді спалахнуло якраз вчасно, щоб врятувати Нолофінве.

-О, твій брат тільки здається холодним і розважливим – як він тоді кинувся на Моргота з мечем…

-І загинув би, якби орел Манве, Торондор, не вчепився кігтями Чорному в лице…

-І тут Анара вийшла на небо…

-О так, Анара… Ти теж непогано билась тоді, кохана моя…

-І май на увазі – жоден з наших синів за весь цей час не відпочивав у Туманних Чертогах…

-О, Першому Дому щастить, дуже щастить…

-Однак – загиблі повертаються… Прибули нещодавно Айканаро та Ангарато…

-О, та нещаслива битва в степу… Але Арафінве зрадіє – його сини знову з ним.

-А що там Фіндарато – так і мешкає серед Людей? – цікаво запитує Нерданель.

-Наш великий мудрець, - говорить Феанаро ледь насмішкувато, - вважає, що науки забагато не буває. І як його терпить Амаріе?

-Я ж терплю – тебе…

-Я ж не живу поміж смертних, кохана…

-Але й не відгородився від них, як Елу Тінгол…

-Йому це мало допомогло, коли його донька втекла з Аданом – пирхає Феанаро.

-Ну, - захищає закоханих Нерданель, - такі злюби хоча ще і не є частими, однак… Донька Туракано і той юнак з Гітлуму…

-Ця мила пара звела з розуму бідолашного Маегліна, - хмикає Феанаро, - юнаку і так не щастить. Його мати, Арельде, покинула свого чоловіка-Телеро… Як його там… Еол… О ця кров Нолфінгів, вони всі холодні, немов снулі риби. І тут хлопцеві надало нещасливо закохатись. Більше того – мати суперником Адана. Туракано в розпачі – мені здається він сподівався одружити Маегліна з Ітарільде. А замість того його донечка виїхала зі своїм… як його… Туором на побережжя, до Фалатрим.

-Де їхній син Еаренділь, - сміється Нерданель, - зустрів свою долю: синдарську панночку у вигнанні.

-Це вже яке покоління нащадків Тінгола не живе у Менегроті?

-Син Лутіень та Берена Діор… І оця панночка Ельвінг – його донька. Здається, у неї ще двоє братів.

-А у цієї гідної пари є діти? – запитує Феанаро з помірною цікавістю, - цікаво було б на них поглянути, вони мають успадкувати кров Аданів з обох боків…

-Здається ще нема, коханий…

А берегом моря поволі йдуть дві пари. Жони-еllet, співуче перемовляються на квенья. Одна з них – темноволоса Нолде, друга – Синде, чиє сріблясте волосся сяє в світлі зір. Двоє Ельфів ведуть за руки маленьких хлопчиків-ельфенят. Вони не розмовляють – просто милуються зорями і місячною доріжкою на воді.

-Мабуть уже час додому, - говорить темноволосий Ельда, а його син запитує:

-Аtarinya, ви заспіваєте мені на ніч?

-Такий великий, - посміхається батько, - а тебе все потрібно приколисувати піснями.

-Ну, будь-ласочка, - шепоче хлопчик, і Ельда всміхається йому:

Гаразд.

Друге ельфеня не говорить нічого. Однак, опісля вечері він обережно відчиняє двері спочивальні батьків. Високий рудоволосий Ельда та його подруга обертаються до нього з ніжними усмішками – хлопчик є улюбленцем цієї пари, що пізно взяла злюб.

-Прошу вибачення, - чемно говорить ельфеня, - але чи можу я поговорити зі своїм аtarinya?

Аtarinya не проти, він підморгує жоні і веде хлопчика до його покоїку. Там допомагає перевдягтися і присаджується поруч.

-Я, - мовить хлопчик, - зовсім не є таким слиньком, як Ельрос у вуя Макалауре. Я просто хотів поговорити…

-Я слухаю тебе, синку, - ніжно говорить Ельда. Його прозоро-зелені очі сповнені любові до цієї рідної істотки, - оповідай.

-Власне, я хотів запитати… Чому у нас синдарські імена? Сини молодшого вуя Карністіра дражнять нас з Ельросом, говорять, що нас знайшли у лісі…

-Власне, - повагом мовить батько, - так назвати вас забажала княгиня Нерданель. У вас прекрасні імена, дитя моє: Ельронд, Зоряний небосхил, та Ельрос – Зоряний блиск. А синів вуя Карністіра ти зможеш здолати у двобої вже в цей їхній приїзд. Бо добре навчаєшся…

-Бо мій аtarinya – перший мечник Ендоре, - мовить з гордістю маленький Ельронд, - вуй Карністір не вміє битись з обох рук.

-Звісно не вміє, - посміхається рудоволосий Ельда, - де вже йому… за п’ять сотень літ не навчився…

-Мій аtarinya - шепоче хлопчик, - не йдіть від мене сьогодні…

Що сталося, милий?

-Мені сняться жахливі сни… Ніби я зовсім не ваше дитя, а батьком моїм є Еаренділь…

-Отой мореплавець, Аданедель?

-Він, аtarinya … А ви, нібито, викрали мене і хотіли обміняти у жони Еаренділя на один з Каменів… Сильмарилів.

-Але ж як опинився у неї камінь з вінця мого батька? – знизує плечима рудоволосий.

-Я не відаю, аtarinya … В цьому страшному сні у вас не було правої руки, - хлопчик в раптовому пориві ніжності і страху цілує батькову руку, - і все тіло вкрите рубцями, а на грудях – тавро… І ви говорили, що були у полоні… у Моргота, в Ангбанді…

-Дитя моє, - говорить Ельда заспокійливо, - Моргот вже давно є там, звідки йому не вибратись, а Ангбанд зрівняно з землею ще тоді, коли Ітиль та Анара вперше піднялись на небо.

-О, то була велика битва, - мовить хлопчик заздрісно, - Битва Під Зорями… Билися всі – Нолдор, Ваніар, навіть Телері… І Напівбоги – Маяр… Я пізно народився…

-Підростеш, - обіцяє батько, - візьму тебе на північ. Там вистачає боїв і битв – то орки розплодяться в горах, то дракон виповзе з якоїсь печери…

-А валараукар там є? Барлоги…

-І барлоги трапляються… Якось ми з Фіндекано натрапили одразу на двох.

-О-ай…

-Але нам пощастило… Щоправда Фіндекано та його зброєносця Анта було тяжко зранено, але вони вижили.

-Я виросту – буду воїном, - говорить Ельронд гордовито, - і одружуся з Келебріан…

-З ким? – зводить брови батько.

-З донькою вельможної Артаніс. Я бачив її на святі Сонцестояння минулого року. У неї очі сині, мов волошки.

-О, Артаніс, - пирскає сміхом Ельда, - моя найулюбленіша сестра. Вона буде у захваті від того, що ми породичаємось.

Хлопчик вилазить батькові на коліна. Той обіймає його, вже сонного, і починає наспівувати пісеньку про світло Двох Дерев.

-Майтімо?

В дверях виникає жіноча постать.

-Що, кохана?

-Він заснув?

-О, так… Дитині приснився поганий сон минулої ночі.

Еllet зітхає.

-Тобі, коханий теж снилося щось зле. Ти метався на ложі і кричав... А потім говорив, що брати твої загинули, всі, окрім Макалауре, і називав себе братовбивцею…

Майтімо обережно вкладає сина на ложе і обертається до жони.

-Мила, - говорить стиха, - мені дійсно приснився жах… Мені снилося інше моє життя, де я втратив і братів, і честь, і гордість. І дійсно був братовбивцею – тричі. Ні, я не убивав синів мого батька, однак зводив руку на Квенді. Мені снилась погибель Нолдор – і як я зрадів, прокинувшись, що це був лише сон.

Він обіймає жону і йде з нею до спочивальні, зоставивши Ельронда мирно спати. У вікна спочивальні світить Ітиль.

Нерданель, єдина жива душа в усьому Ендоре, котра пам’ятає у яві страхіття, які іншим лише сняться, сидить самотою на березі моря.

Вона часто ходить сюди сама – Феанаро зайнятий, завжди зайнятий. Ось і нині він приймає гінців з півночі, бо у світі таки неспокійно.

Але Великому Злу зламано хребет, і Люди пробудились під звуки арфи Фіндарато, і життя є солодким, хоча й з присмаком небезпеки.

Нерданель любить всіх своїх онуків, однак Ельронда, сина Майтімо, просто обожнює.

Ось і нині вона встає з каменю, і повертається до саду. Звідти нечутними кроками еllet проходить до покоїв старшого сина і відчиняє двері до спочивальні онука.

Сідає поруч і дивиться в сонне дитяче личко – вона може сидіти так годинами.

Вона впевнена, що це саме він – Ельронд з Рівендейлу, мудрець і воїн. Незалежно від того, хто народиться у Еаренділя та Ельвінг.

І сина Макалауре вона назвала Ельросом з тієї ж причини.

-Ми перемогли, - шепоче вона сплячій дитині, - ми перемогли… І ти зостався зі своїм аtarinya до кінця світу… До кінця.

У вікні всміхається Ітиль. Спить світ, який Ельфи-воїни стережуть від зла. І мирно спить хлопчик на ім’я Ельронд – рятівник цього світу, який про це ніколи не дізнається.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.