ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ

ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ

Марія Іванівна так летіла додому, що озиралися перехожі. Її звивиста білява шевелюра розлізлася на всі сторони і гойдалася хвилеподібно од вітру, який утворювала жінка своїм бігом. Все тіло раптово змокріло. Марія відчувала, що здоровезні краплі поту стікають по спині аж у нижню білизну. Враховуючи, що надворі мінус п’ять, запалення легень їй гарантоване — і знов тижнів три у ліжку.

«Ну чого вони до нього вчепилися, ці «мусорські». Хіба ж мій син, відбувши свій термін за ґратами, не має права на життя? Хіба не має шансу на виправлення? Хіба він гірший від усіх на світі? Лише три місяці, як на волі — а вже й дівчину має, і до церкви ходить, і працювати хоче. Тьху. Тьху. Тьху».

Набожним син став у тюрмі. Вона ж — атеїстка до кінчиків нігтів була і буде. В такому дусі й сина виховувала: існує все, що можна помацати або спробувати на смак. Тому Бога нема. Але після відбуття чотирирічного терміну Орест заперечив цю теорію, наполягав на існуванні Творця, регулярно відвідував церковні служби. Марія не виступала проти. Чим би дитя не бавилося — аби до в’язниці не потрапило.

Марія Іванівна шукала синові роботу. Оце, власне, і була у майбутнього, можливо, роботодавця, місцевого бізнесмена Василя Крупки, як подзвонив Орест і схвильовано сповістив про обшук вдома.

«Що ж там шукати, у цій старій задрипаній однокімнатній хрущівці? Яке золото чи гроші можна знайти у мене, без трьох днів пенсіонерки, та мого безробітного сина? Орест після звільнення нікуди не влазив, зі старими друзями не зустрічався, ночував вдома, вдень ішов хіба що до магазину чи у церкву, де паламарював біля отця Никона. Може, щось підкинути хочуть, як у фільмах показують... Зараз такий час, що люди здатні на що завгодно заради слави та грошей. От підкладуть в кишеню наркотики, а потім знайдуть — і якийсь «мусор» матиме чергову велику зірочку на погонах.... Ну чому така задишка? Якби не вона — вже давно прибігла б...»

Марія уявляла, як зараз увірветься до своєї однокімнатної квартири, в якій проживала з сином, та по-вчительськи відчитає поліціянтів. Розкаже, що її син, колишній відмінник школи і майже магістр філософії, хоче стати на шлях виправлення, а вони не дають. Не дають! Бо що це за візити з самого ранку? Що це за підозри? У чому? Що це за народ такий пішов, що за зірочки і людину готовий знищити?.. Хіба вона винна, що виховувала сина сама, що чоловіка забрала клята хвороба ще коли Орест в люлі лежав? Хіба є її вина у тому, що на вчительську зарплатню не могла дати дитині всього необхідного, і син, будучи студентом, трохи схибив, завів сумнівних друзів? Потім завели вони його. У в’язницю. Коротше, дали потримати в себе «до завтра» амфетамін, але, на диво, про це дізналися люди в погонах і завітали в гуртожиток раненько-рано...

«Ще й червоний. Ну от до всього треба мати щастя,— думала Марія Іванівна, зупинившись на останньому переході дороги. — Чому, в біса, так довго? Давай зелений, чорте! Хоч ти допоможи, бо всі зреклися старої вчительки».

— Марічко, доброго ранку. Ти куди летиш, непосидо? В травмпункт хочеш? — зовсім недоречно поруч з’явився її однокласник, священник місцевої церкви отець Никон, в якого паламарював Орест. — Як ти? Як малий? Вчора Миколаю Чудотворцю служили, а він не прийшов. Нехай принесе «Діяння» — та я усе забуду, заяву заберу. Ми ж свої. Пам’ятаєш мою кличку в школі?

— Піп.

Марія неохоче посміхнулася та вже почала перебігати дорогу на зелене світло, як в її голові щось теленькнуло: «Заяву? Він сказав: «Заяву». Яку... Що за «Діяння?..»

Марія повернулася до світлофора та, задихаючись, наздогнала отця Никона. Будучи спантеличеною, вона забула його церковне ім’я і звернулася як до однокласника:

— Микито! Микито! Зачекай. Ти про що... ти про що оце говорив? Яка заява? Яке «Діяння»? Орест вчора проспав, тому не пішов. Принаймні... мені він саме так пояснив... Яка заява?

— А до вас що, з відділку не приходили ще? У неділю після служби він вкрав з вівтаря антикварну богослужбову книгу «Діяння апостолів». Я дзвонив, просив повернути, бо книга для храму не так дорога матеріально, хоча й коштує півтора мільйона гривень, як духовно. Її подарувала стара монашка, що доживала віку при нашій трапезній. А перший власник цієї книги, зі слів монашки, — сам Іван Мазепа... Тепер розумієш, чому я?..

— Та ти... та ти... — Марія несподівано стала заїкатися. — Та як ти міг подумати на Ореста? На біса йому та книга? Що він, нею прогодує сім’ю? Чи якщо зек, то обов’язково — до скону?

Жінка закрила очі долонями і заплакала.

— Ні. Просто в неділю у вівтар заходили лише дві людини: Орест і я, — усвідомлюючи, що жінка його не чує, прошепотів отець.

Марія зненацька розвернулася у напрямку того самого переходу і побігла на інший бік дороги, нехтуючи червоним світлом.

Чітка картинка з власної кухні запульсувала у її скронях і вона, не встигши попрощатися зі священником, стрілою помчала додому.

«Я бачила цю книгу. О дідько, я її бачила, цю чортову книгу. Невеличка, як блокнот, зі шкіряною палітуркою та в жовтій металевій оправі... Це була вона... На самому видному місці: біля гортензії на підвіконні. Її ж знайдуть! Отак зі старту і знайдуть, бо шукати взагалі не потрібно: річ, за якою прийшли з обшуком, спокійнісінько лежала зранку в квартирі, ніби чекаючи на візит поліцейських. А я думала, що то новий Орестів записник. Він іноді записував свої філософські думки, і в нього подібних записників уже зо два десятки назбиралося. А то — книга... Як він казав... Оте «Діяння апостолів». Знову в’язниця? Якщо крадена річ така дорога, як сказав Микита, то Ореста посадять. А ще припишуть образу почуттів вірян, посягання на церковний антикваріат і так далі. Це вони добре вміють».

Марія за лічені хвилини добігла до своєї хрущівки на першому поверсі та зустріла перед входом у квартиру неприємне товариство: слідчого Швайку, двох сусідів-понятих і кілька озброєних поліцейських.

— Мамо, кажуть, що я вкрав із вівтаря «Діяння апостолів» ціною півтори мільйона, але не вір. Я — не крадій.

— Знаю.

— Я оце ходив до магазину, а коли повернувся, то на мене вже чекали.

Марія не підводила очей на сина. Вперше в житті вона не мала уявлення що робити. Ось, прямо перед нею, стоїть її єдиний син, якому загрожує чималий термін, а там, у кухні на підвіконні, — «Діяння».

«Так це я його вкрала. Я скажу, що то я таємно зайшла у вівтар та винесла книгу так, що мене ніхто не бачив. І нехай доведуть, що то був Орест. Тим більше, їм байдуже, кого саджати. Аби людина була».

— Відмикайте ж. Годину вас очікували, — слідчий Швайка нетерпеливо звернувся до жінки, протягуючи їй аркуш з дозволом на обшук.

— Заходьте.

Марія Іванівна зупинилася у коридорі та крізь відчинені в кухню двері побачила диво: книги на підвіконні не було. Не було «Діяння апостолів» й у будь-якому іншому місці квартири. Поліцейські все перевернули, і Марія була упевнена: книга щезла. Або Орест ходив не в магазин, а відносив кудись книгу. Куди ж — то не так тепер важливо. Головне, що її не знайшли і звинувачення сину не пред’явили.

Коли поліцейська автівка блиснула за рогом їхнього будинку, перед під’їздом зупинився чорний позашляховик і водій, опустивши вікно, покликав Марію, яка поглядом проводжала нещодавніх гостей.

— Маріє Іванівно, ви забули у мене сумку.

Перевівши погляд, жінка побачила у вікні автомобіля бізнесмена Василя Крупку. Зовні він тримав її жіночу сумку.

— І справді! Моя. Так поспішала, що залишила усе добро у вас. Добре, що ключі були в кишені, — пожартувала Марія та, забравши свою власність, посміхнулася Крупці. — Дякую, пане Василю. Щиро вам дякую. Дасте знати про своє рішення щодо роботи мого сина, гаразд? Я чекатиму.

Автомобіль від’їхав, а Марія Іванівна швиденько пішла до квартири, щоб про все поговорити з сином.

Орест сидів на кухні та займався улюбленою справою: записував у блокнот філософські думки. Здавалося, що ранішній візит його зовсім не збентежив, бо виглядав син надто спокійно.

— Сину, я знаю, що це ти вкрав у церкві антикварну книгу. Де вона?

— Звідки знаєш?

— Бачила її тут уранці, біля вазону.

— Гм...

— Де ця книга? Навіщо ти її узяв? Невже життя у в’язниці зіпсувало тебе?.. — Марія мала продовжувати нотації, але син раптово відбив у неї таке хотіння.

— Книга у твоїй сумці.

— Як то?

— Он, в цій сумці.

Марія кілька секунд з недовірою дивилася на сина, а потім розстібнула блискавку сумки, яку щойно їй повернули, і завмерла.

— Оресте! Вона справді тут! — жінка тримала в руці «Діяння апостолів» самого Івана Мазепи в позолоченій управі вартістю як три її квартири. — Ореееестеее!

— Мам, тепер ти віриш в диво? Віриш, що Господь є і, якщо його попросити, — Він дасть. Тебе теж обшукували, і якби ти не забула свою сумку в якомусь місці, книгу знайшли б, а мене посадили. У в’язниці я три роки просив Бога, щоб, коли вийду, не допускав ніколи більше такої долі для мене, долі в’язня. Зараз я віднесу книгу отцю Никону і скажу, що взяв почитати, а попередити забув. Він забере заяву. Тепер ти віриш? Ма?

Марія сиділа мовчки на старій, щойно перевернутій догори ногами кухні і ніяк не могла пригадати, чому вона все-таки залишила в підприємця свою сумку. Як так вийшло, що взагалі забула про неї на кілька годин, аж поки той сам не привіз її...

— Ти що... Ти що, це все умисно зробив, Оресте? А якби я не забула її? Якби прийшла додому з цією книгою?

— Але ж ти прийшла без неї! Тепер ти віриш?

Марія заледве проковтнула клубок, який стояв у її горлі з моменту синового дзвінка.

«Не вірю. Все одно не вірю, — думала, — це ж просто співпадіння, повезло. Але погоджуся, бо накоїть біди набожний мій. Господи, дякую тобі. Ой... Та яка там різниця... Дякую, кому б то не було. Дяяякуууюююю!»