Кіт муркоче, заспокійлива колискова для самотньої душі

Домашні капці човгали підлогою з кімнати до кухні. Коротка дорога займала аж 5 хвилин. Він йшов вузьким коридором, притримуючись стін, ніби вростаючи в них руками.

Два кроки, зупинка. Ще два кроки, постояв. Вдих-видих, поволі рушив. Човг-човг, човг-човг… Ще трішки залишилось до мети. Фууух, дійшов. Цього разу без пригод.

Вхопився зморщеними сухими пальцями в бильце крісла і беззвучно видихнув. Серце калатало, як заведене, ніби в молодості після танців. О, то діло він любив. Яаак розтягнуть хлопці баяна, яаак заграють польку, то ноги так самі і просяться! Ех, коли ж то було? В минулому столітті…

Скрипучими, як іржавий замок, кістками, поплентав до холодильника. З другої спроби дверка таки піддалась, відчинивши свій рай. Наморщене чоло старенького, переоране глибокою борозною, стягнуло ще густішими складками, поки вагався: молочна чи салямі?

Поки зятя нема вдома, вони з Мурчиком собі удвох. А, то прийде з роботи той антихрист і почне свою пісню: «Кота на вулицю! В тапках лише в коридор! В кімнатах роззуватись! Ки-ли-ми!»А він і так шпортається на рівному місці, де би ще тако «танцювати».

Поки йшов назад, то зо два рази перепочив. Занюхаючи здалеку добреньке з кишень дідуся, кіт вибіг назустріч, голосно випрошуючи свою вечерю. Вскочив на коліна, заглядаючи в очі, а стареча долоня вже подавала страву, як на тарілці.

— Лише ти мене, Мурчику, любиш. Тяжко самому, в цьому світі, жити. Нема слова кому сказати. Ходи сюди, я ще тобі он що розкажу…

Кіт задоволено муркоче, діючи заспокійливим на нерви дідуся, що між рідними тепер, як чужий. За пару хвиль той пропускає слова і замовкає, переходячи на свист та сопіння. Мурчик вміло вислизає з під важкої руки, не турбуючи своєю втечею.

Проспівавши колискову для самотньої душі в нього з’являються інші справи. Піде пошукає ті тапки…