Сумна мелодія

Вже третій тиждень «Пригода» стояла в тихій, непомітній бухті. Жоден військовий фрегат не пройшов за цей час поряд. Тому команда встигла привести до ладу пошкодженні щогли. Та почистити дно бригантини від молюсків.

Індіанці, що жили в селищі неподалік, добре ставилися до непроханих гостей. Не дарма капітан подарував вождю люстерко, і ще якісь дрібнички, з того, що вони забрали з пограбованого іспанського корабля.

Ввечері команда влаштувала гулянку на березі. Хто пив, а хто, як завжди грав у кістки або карти.

У старого Мігеля гра не йшла. В черговий раз програвши, він жбурнув колоду на стіл, та вилаявся.

— Знов махлюєш, Бобе!

Той ледь помітно посміхнувся, та промовчав. Сваритися з Мігелем бажання не мав. Він вже не молодий, та ще досить вправно володіє шаблею. Проштрикне, і не скривиться. Він такий.

— Піду краще пройдуся, — продовжив Мігель, коли трохи заспокоївся. Він схопив свою гітару, та пішов в бік невеликої скелі на березі.

— Ти там обережно. Не чув, що розповідали дикуни! — крикнув йому навздогін хлопець.

Мігель відмахнувся, і вигукнув якусь лайку, та що саме Боб не почув через шум прибою.

— Ти справді віриш в цю маячню? — спитав Боба Джордж. Той вже розкладав карти, та потирав руки в очікуванні виграшу.

— А чому б і ні. Один мій приятель навіть бачив русалку.

— Після доброго ямайського рому і не таке побачиш, — зареготав співрозмовник.

Мігель тим часом вже майже дістався скелі. Він любив грати на гітарі, та не хотів слухати дурні жарти товаришів по команді. Вмостився на височенний камінь на скелі, подивився на зоряне небо і заграв мелодію, яку чув колись давно. Йому здавалося що мелодія йде не від інструмента. Ніби це хтось інший грає мелодію, а він просто водить пальцями по струнах.

Грав і дивився на нічне море, дерева, повний місяць. Щось магічне, не зимне відчувалось. Чого він не помічав до цього вечора.

Якась велика рибина плескалася неподалік. Мігель чув як вона пропливала зовсім поряд. Та продовжив грати.

Через деякий час, його охопило дивне відчуття страху. Хоча він багато чого бачив за свій вік. На мить здалося, що за ним хтось спостерігає. Та хто? Товариші п’ють на березі, біля вогнища. Нащо їм сюди пхатися?

Та коли подивився вниз, то зомлів. У воді, тримаючись руками за каміння, на нього дивилась дівчина. На ній не було одягу. Та довге, каштанове волосся вкривало принади. На вигляд не більше вісімнадцяти. Чіткі риси обличчя, великі сині очі, пронизливий погляд. Спочатку вирішив, що це дикунка з селища, яка вирішила скупатися вночі, і тепер не може вибратися. Хоча та зовнішнє зовсім на них не походила. Шкіра в неї куди біліша за них.

Вона здалася йому дуже схожою на дівчину, яку кохав ще юним.

Мігель протягнув руку, щоб допомогти дівчині вибратися з води. Та вона різко відмахнулася від нього, і пірнула в воду. А тоді з води піднявся величезний хвіст.

— Не може цього бути! — прокричав він. Хотів піти звідси, та якась невідома сила не відпускала, тримала на місці. Дівчина зникла, та він продовжив грати, хотів знову побачити її.

— Це не може бути Сільвія, не може, — шепотів він наче схиблений. Та грав далі цю мелодію.

І русалка знову показалася. Її сумні очі дивилися на нього. Немов вона хотіла щось сказати, та не могла.

Мігель знову спробував дотягнутися до неї. Йому здалося що він молодий і знову з коханою. Ніби й не було стільки років поневірянь.

Вранці Боб знайшов Мігеля непритомного на березі. Крізь сон він шепотів у маренні.

— Сільвія, пробач, я не винен... я не хотів.