Зимовий рятівник

- Ви відчуваєте цей морозний запах прохолоди, що вже поруч?

- Як морозна свіжість щипить у носі?

- Ви помічаєте зміни навколо?

- Ви бачите ці дивовижні візерунки на ваших вікнах щоранку?

- Ви бачите ці маленькі сніжинки?

- Так-так, ви бачите як світ, наче занурюється у фантастичну казку з першим снігом.

- І це значить для мене лише одне. Мені слід братись до роботи. До якої саме? Напевно настав час поділитись із вами цією таємницею…

Для вас зима, це казкова пора. Та для мене і моїх помічників це неабиякий складний та відповідальний період. Бо ми кожного дня рятуємо ваші життя із лап холодної смерті. Я гадаю, вам знайомі випадки, коли люди замерзають на вулиці. І щоб цього ставало дедалі менше, я протистою цьому. Моє покликання та причина мого перебування у світі людей - це ваш захист.

Одного зимового дня, я блукав околицями свого рідного міста, незважаючи ні на кого. Я вже дуже давно був духом. І все ніяк не міг збагнути, чому це сталось зі мною. Чому я тут? Що я повинен зробити? А чи повинен я щось робити? Може таким і є життя після смерті? Може ми так і залишаємось духами серед людей? Я прокручував в думках постійно ці питання собі, намагаючись знайти хоча б одну відповідь. Та ось крізь вир нав’язливих думок я почув жалібний писк. Я озирнувся навкруги. Нікого поруч не було. Я напружив слух сильніше. Нічого. Я нічого не почув. І тільки но я вирішив повернутись до своїх роздумів, як писк знов пролунав, і як мені здалось, він став ще жалібніше. І тепер він роздається постійно, незамовкаючи. Я прислухався, щоб приблизно визначити з якої сторони він лунає. Одни з плюсів бути духом, я можу швидно переміщатись, та мене ніщо не може зупинити. Я пройду крізь будь-що завгодно. Шукати мені не довелся довго. Бо по мірі наближення собаче скавчання ставало все гучніше. Я пройшов два-три будинки. І я побачив, жінку похилого віку, яка задрімала на лаві. А поруч з нею був звичайний вуличний пес. Він сидів біля неї на лаві, та лапами спирався в неї та намагався розбудити її. Він жадібно з усією силою, що в нього була смикав її своїми лапками, і жалібно скулив щосили жіноці у вухо. Але все було даремно, лиха темна постать вже нахилилась над нею та збиралась обійняти у своїх смертельних обіймах. Побачивши це, в мені наче щось перемкнулось. Я швидко опинився біля жінки та вхопив її за руки. Я і забув, що крізь людей я теж прохожу. Та в цей раз, коли я торкнувся рук старенької жіночки, я дивним чином опинився у темному лісі.

- Онучику, я заблукала, допоможи мені вийти. - промовила бабуся до мене. Озираючись по сторонам, я помітив прояв світла вдалені.

- Тримайтесь, нам треба скоріше добігти до виходу - я відповів жіночці, та схопив її щосили за руку, та побіг до виходу.

- Онучику, я вже не можу. - прохрипіла бабуся.

- Ми це зможемо, ми обов’язково виберемось. - вигукнув я надриваючи голос. Здалось, що мій голос хвилями розноситься серед густих дерев. Ще трохи і ми виберемось з того жахливого лісу. Мої сили вже були на межі.

- Бабуся, ми вже майже вийшли. Благаю, ще трохи потерпіть - кричав я, жадібно хапаючи холодне повітря. Ще пару кроків, ще зовсім трохи і ми вийде…

Яскраве світло, наче проковтнуло нас обох, і ми знову опинились на вулиці, де я і знайшов цю жінку. Я подивився на темну постать, що стояла позаду бабусі. Вона розвіялась, та за декілька секунд її зовсім нестало. Я перевів погляд на жінку, яку я ще досі тримав за руки, та навіть відчував тепло її долонь. Погляд її був спрямований на мене. Я розумів. Вона мене бачить.

- Дякую, Зимнику - з посмішкою промовила вона. Як тільки вона це сказала. Тепло її долонь зникло, мої руки пройшли кріз неї, а погляд її змінився. Тепер вона мене не бачила. А навпаки вдивлялась у щось інше, що було позаду мене. Але пес все одно продовжував дивитись на мене. В його погляді читалась подяка.

- Пішли, Бонік. Нам вже давно пора додому - вимовила бабуся, та підводячись смикнула за пасок. Вони віддалялись, а я так і лишався нерухомо стояти на місці. Проводжаючи їх поглядом.

- Зимник звучить непогано - думав про себе я. Так я і вирішив що, рятувати людей це моє призначення.

Роки йшли. Чутки ширились про мене містами та селами. Згодом (про мене народилися міфи) усі почали вірити в мене, і мою допомогу. А собаки та кішки стали моїми помічниками. Тому як бачите на вулиці котика чи песика без домівки - погодуйте їх, якщо взмозі. Не оминайте їх. Бо можливо вони вже врятували комусь життя.