Чорна брама

– Діду, ану розкажи якусь легенду.

Дід і онук горнулись до багаття, бо холод пробивав навіть товсту броню лахміття яким вони були обгорнуті.

– Хрін з тобою, гімнюку ти малий. Маєм троха часу, – сказав дід, покрутивши м’ясо на вогні.

Якось давним-давно, коли небо було блакитним, а на ньому можна було побачити Сонце…

– Діду, а що таке Сонце? – запитав малий

– Це та штука на верху, яка робить нам світло і коли на нього довго дивитися, то можна було осліпнути! Але його вже давно не видко. І взагалі, не перебивай діда.

– Так, на чому я спинивсі? Во, жив був один нарід, звали їх артанцями, чи щось типу того. Були вони малим народом, але впертості й кмітливості їм не бракувало. А що саме головне, вони охороняли браму яка розділяла весь світлий світ з полями, ріками й лісами, від світу темного, де були лише болота і страшний сморід.

– Сморід там був такий як в нашому клозеті? – хихочучи запитав онук.

Дід стиснув кулак й з розмаху зацідив малому по щоці, аж хруснули пальці.

– Я ж сказав тобі не перебивай діда! – малий сплюнув кров'ю. Хлопець схопився за щоку, а зпід долоні текла червона цівка. Дід дістав ножа, зрізав шматок м'яса, що запікався на вогнищі, та простягнув онуку.

– На, си закуси. Може коли будеш жувати, то будеш менше пиз**ти, – онук взявся жадібно жувати, посміхаючись перекривленим ротом на жахливо асиметричному лиці. Старому стало трохи соромно за свій вчинок, адже малий не такий вже і поганий. Не дивлячись на фізичні вади, висохлу праву руку, горб, більмо на оці й страшно деформований череп, у нього був гострий розум і добре серце.

– Слухай далі гімняре… – спокійним тоном промовив дід.

***

На посту стояло чоловік з двадцять. Вони були найближчою вартою до воріт. Ворота були гігантськими, шириною десь метрів п’ятсот і висотою близько ста. Віяв легенький вітер несучи хвилі по полі з пшеницею. На фоні жовтого поля і блакитного неба, чорні ворота жахали й заворожували водночас.

– Останнім часом там постійно чути якийсь гучний шум, крики, – сказав солдат до командира.

– Ой, не починай знову, – єхидно відсік командир.

– Але ж у сусідніх королівствах усі говорять, що ворота незабаром можуть відкритися. Може варто таки готуватися, може попередити короля?

– Взагалі це не твої справи, наш король запевнив, що немає ніякої небезпеки! – відповів він командним тоном.

Останні місяці панувала спокійна атмосфера. Король зменшив чисельність війська, забрав майже усю охорону від воріт. Та може це і на краще.

Усі думки командира були лише про прийдешнє свято. Молодий король пообіцяв вихідні й великий бенкет. У нього аж виступила слина, коли подумав про запечене м’ясо на шпажках.

Та шум за воротами дійсно гучнішав. І тут зі шаленим грюкотом ворота прочинилися. На мить запанувала тиша, потягнуло болотним смородом.

Пролунав гучний звук і вогняна куля – останнє, що він побачив.

Потік нечисті ринув крізь ворота. Босими ногами вони втоптували пшеницю в землю і прямували в сторону королівства…

Нечисть захоплювала місто за містом. Вони нищили все на своєму шляху, несучи біль, розруху і хвороби. Спалювали урожаї, катували, вбивали, гвалтували жінок, а дітей забирали в невільники, щоб згодом поповнити ними своє темне військо.

Королівства які обіцяли захист в обмін на те, що саме на території Артанії будуть розміщенні ворота, передумали. Спочатку вони чекали, що нечисть бажає захопити лише Артанію, та коли прибули посли з листами від молодого короля, стало зрозуміло, що нечисть так просто не зупиниться. Південне королівство вислало в допомогу механічних птахів. Всі інші королівства почали посилати порох і великі бойові машини в допомогу. Вони надіялись, що руками артанців вдасться зупинити зло.

Так і сталось. Купка артанців які вижили почали випалювати з неба і на землі темне військо, женучи їх до воріт. І через кілька років зусиль військо нечисті було розгромлене, ворота знову зачинилися.

Король Артанії оголосив велике свято. Десять днів відважні артанці святкували перемогу. На святкування з’їхались правителі з усіх країв. Вони один перед одним вихвалялися, як саме вони допомогли у війні. Та на одинадцятий день все змінилося…

Ворота знову відкрилися. Лихий вогонь почав падати з неба, на усі королівства, одномоментно спалюючи все до тла. Попіл і дим піднялися вгору і відтоді ніхто більше не бачив сонця. Настала темрява на усій землі..

***

Дід проштрикнув ножем м’ясо на вогні.

– Готове, – сказав старий, – тре вже йти, бо ми добряче променів наловили та надихалися цієї пилюки отруйної, а я і без того зле почуваюся останніми днями.

– Відкривай люк! – закомандував дід.

Малий відкрив замок і, прикладаючи усю свою силу, відкинув важкі металеві двері.

– А то дійсно було колись, артанці, сонце, чорна брама? – запитав онук.

– Не знаю, чи це правда, але цю байку мені розказав мій дід, йому його дід, а тому його дід, – відповів старий.

– Бери з іншого боку, бо тяжке як холєра.

Малий приспустив рукав, прикриваючи всі свої шість пальців на здоровій руці, щоб не обпектись до металевого стрижня. Вони спускалися сходами під землю, несучи велику запечену людську ногу.