Не треба ніяких подарунків

Старий почув гуркіт мотору занадто пізно. Село виглядало мертвим, довкруж нікого не було і тільки вороння кричало десь над головою, і раптом цей звук. Ця подорож його виснажила. Туди він йшов відкрито, проходив всі блокпости як слід – так, наче це нормально, що ці блокпости взагалі тут були. Боявся навіть бути занадто привітним – аби чого не запідозрили, виродки, а вони могли. Он Василь з того боку села ходив вулицями з трикольоровим прапором, радісно вітав кожну машину, а його все одно кудись увезли і довго допитували, на кого працює. Василь завжди був ідіотом, і коли окупанти прийшли дійсно їм зрадів, зате всі інші тепер знали, як краще прикидатися, щоб вижити.

Назад йти через блокпости старий побоявся. Боявся, що обшукають, боявся що заберуть те, що ніс в сумці, краще вже ховатися, ніж знову йти назад. А він знав, де ховатися, адже і місця ці добре знав. Знав кожну стежину, кожне наскрізне подвір’я, знав в якому сараї можна сховатися, де є собака, а де нема, знав кожну канаву, якою можна пролізти. Знав, бо ще дитиною лазив тут з друзями, і чоловіком знав, бо ховався по тих сараях з тими самими друзями від дружини, розпиваючи пляшку самогонки, і чого вже приховувати, іноді не доходив до дому і знаходив себе в тих канавах. Та з тих пір і дружина померла, і дехто з друзів, і сам він вже був зовсім не молодий, то ж пробираючись потаємними для солдатів стежками, старий неабияк притомився, тому, мабуть і не помітив гуркіт мотору заздалегідь.

А з-за рогу вже з’явився капот машини. Це були «жигулі» його сусіда Івана – старий впізнав їх по лівому крилу, яке було пофарбоване в зелений колір, хоч сама машина була брунатною – то крило він виміняв в місті на мішок картоплі років так із двадцять тому. І мало б серце старого забитися повільніше, та він знав, що машину в Івана забрали ще три тижні тому.

Спочатку він стиснув ручку сумки так міцно, що його обтягнуті тонкою шкірою пальці гучно хруснули – так гучно, що він аж злякався, що його почують. Але пальців не розтиснув. «Не віддам», – думав він. – «Хай руку ріжуть, але не віддам». Та на то старий був і старий, щоб навчитися утамовувати молодецький запал. «Ага, – подумав, – а чого ж тоді я взагалі тут от стою?» І поки жигулі Івана викочувалися на перехрестя з-за зеленого паркану, який покосився ще в девʼяностих, старий встиг поворушити клепками, тоді розтиснув пальці і жбурнув сумки в канаву поряд з дорогою. Та пальці були вже старі, артритні, за думкою не поспівали, то ж розтиснулися не до кінця, стара торбинка зачепилася за скрючений мізинець і до самої канави не долетіла, впавши на самому її краєчку серед сміття на пожухлу грудневу траву. Старий це побачив, хотів підбігти і скинути сумку вниз, та «жигулі» вже виїхали на перехрестя, з прочиненого вікна з-під зеленої каски на нього зиркнули вузькі очі і машина повільно завернула в його бік.

Всередині було двоє. Вони підкотили «жигулі» до старого і вийшли. Один був бурятом з дитячим, наче трохи переляканим обличчям, а другий мав вигляд висушеного тюрмою зека. Обидва в недбало вдягненій зеленій формі, обидва з автоматами, які вони наче випадково навели на старого, що непорушно стояв і дивився на них, не відводячи очей, аби тільки не глянути на сумку.

– Чого ходиш тут? – спитав зек без зайвих слів.

– Живу неподалік, вийшов розімʼяти кістки, – сказав старий, а сам думав тільки про сумку, про те щоб не помітили.

– Документи давай.

Старий поліз в карман за паспортом. Руки помітно тряслися, і залишалося сподіватися тільки на те, що вони подумають, ніби то через старість. Тільки не дивись туди, думав старий, протягуючи паспорт, та сам не зрозумів, як очі смикнулися в бік канави. Швидко подивився на зека, той не помітив. Потім глянув на бурята. Щоб його чорти забрали, подумав старий, адже бурят дивився на сумку.

Зек взяв паспорт і став гортати, але старому було все одно. Бурят повільно підійшов до сумки. Зачепив ручку дулом автомати і трохи нахилився, щоб подивитися, що всередині. Потім глянув на старого. Той швидко відвернувся, та все одно відчував, що бурят дивиться на нього. Дивиться уважніше, ніж зек дивився в його паспорт. Старий трохи скосив очі і побачив як бурят підняв автомат, залишивши сумку біля канави, а тоді зробив крок в бік свого напарника. Старий відчув, як повітря, що встигло застоятися в його легенях вирвалося через ніс, та вдихнути ще раз він не спромігся – бурят раптом зупинився, розвернувся і, високо піднявши ногу, з силою опустив брудний військовий черевик прямо на сумку. При цьому він невідривно дивився на старого своїми сумними очима диявола, наче робив те що мав, хоч і не хотів.

Зек, здається, нічого не помітив, а коли старий, так і не вдихнувши, повернувся до нього, той протягував йому паспорт.

– Ти, дід, краще вдома кістки розминай, – сказав він. – Цього разу йди, а наступного може і не пощастить.

Старий забрав паспорт, не почувши жодного слова і так і залишився стояти, тримаючи документи в руці, поки зек з бурятом сідали в машину, поки вона скавчала, намагаючись завестися, поки вони розверталися і їхали туди, куди прямували до того. І навіть коли вони зникли за рогом, він ще якийсь час стояв, не впевнений, що готовий поворухнутися, не впевнений, чи варто взагалі ворушитися.

В решті решт він підійшов до сумки, важко нахилився, щоб підняти її і, не зазираючи всередину, почовгав до дому. Йшов і картав себе за щось, а за що і чому себе – не знав.

На подвірʼя зайшов вже у сутінках. Невеликий одноповерховий будинок виглядав мертвим, та це нічого не означало – старий сам позавішував вікна старими килимами, аби з вулиці не було видно, чи горить світло, а ще, щоб осколки не залетіли в хату. Коли зайшов всередину з кімнати на освічену слабенькою лампочкою кухню вийшла сусідка Люба. Як і всі жінки в селі виглядала молодше, ніж була насправді, а насправді була така ж стара, як і він. Склавши руки на грудях мовчки дивилася на нього, поки він роззувався, поки вішав пальто на гак.

– До центру ходив? – спитала вона, коли він підійшов до кухонного стола і поклав сумку на стілець. Акуратно поклав, наче на неї допіру не ступив черевик бурята.

– Ходив, – сказав він. Коли він просив Любу посидіти з малою, сказав, що піде до Костянтина, свого приятеля, що жив неподалік, допомогти з влаштуванням підвалу, та тепер брехати вже не було ні сенсу, ні сил.

– А якби тебе вбили? – закричала вона, але дуже тихо, майже пошепки – значить мала спала.

– Ну не вбили ж, – сказав він, сідаючи на інший стілець. Як же добре було сидіти. Старі мають сидіти, а не ходити пішки по пʼятнидцять кілометрів.

Люба підбігла до столу і уперлася в нього кулаками, нависнувши над старим.

– А що я мала б робити, якби тебе вбили? Куди дівчинку дівати?

– Щось придумали б.

Її очі полізли на лоба.

– Придумали б? Хто придумав би? – вона аж почала хрипіти від обурення, а потім затихла, зробили крок від стола і додала: – Дурний ти, дід. В дівчинки нікого окрім тебе нема, а ти…

Люба махнула рукою, підійшла до вішака, накинула куртку, легко застрибнула в розношені чоботи і вийшла геть. Старий зупиняти не став, бо вона була права. Потім сходить до неї, вона покомизиться трохи, а він вислухає все, що вона про нього думає, погодиться майже зі всім, потім поплачуть разом і якось далі буде.

Старий ще трохи посидів, поки знову не відчув в ногах щось, окрім болі, тоді підвівся, втомлено підчепив сумку задублими пальцями і рушив до кімнати. Тут було темно, та в світлі з кухні, що клубочилося на порозі кімнати, він розгледів на ліжку маленький пагорок ковдри. Дівчинка багато спала останнім часом. Сон був її прихистком від страшного світу за забитими килимами вікнами, її головною розвагою. А ще він був її єдиним способом поспілкуватися з батьками. Вона часто прокидалася і розповідала старому, що бачила маму. Старий плакав, а потім казав, що йому достеменно відомо, що таке буває, що мама насправді приходить до неї уві сні.

Батьки малої – донька старого та її непутящий чоловік – загинули ще до війни. Розбилися в автівці по дорозі з Києва. Онучці тоді було пʼять, тепер вже майже сім. Права Люба, крім нього в неї нікого нема. А ще в неї нема нічого окрім цієї кімнати без вікон і сну. Старий боявся, що якщо він сидітиме без діла, якщо зовсім нічого не робитиме, то йому тільки і залишиться, що пильнувати її сон, з якого вона буде виходити лише щоб розповісти йому про його доньку. Боявся, що все дитинство малої пройде уві сні. А ще боявся, що вона занадто рано постаріє. Вона вже і так була занадто дорослою. Старий чудувався, як дівчинка, що цілими днями сиділа вдома могла розмірковувати так, наче бачила життя.

– Не треба мені цього року подарунків, – сказала вона, коли старий розповідав їй перед сном про святого Миколая. Сказала так, наче насправді думала, що вона більше не дитина, що Миколай все одно не принесе їй нічого під подушку, а так вона наче сама відмовилася, щоб потім не було прикро.

Старий стояв на порозі і, як і тоді, урвищами його зморшок покотилися сльози. Як і тоді він рішуче стер їх з обличчя і відчув, що ніщо в світі не завадить Миколаю принести їй подарунок.

Він рішуче зазирнув в сумку. Коробка була зімʼята. Він витягнув її і підняв, щоб роздивитися у світлі, що линуло з кухні.

Старий відчув таке полегшення, що ледь не звалився з ніг: лялька була цілою. Він витяг її з коробки, роздивився так, наче сам її зробив, а тоді тихенько підійшов до ліжка і поклав ляльку на подушку поруч з онучкою.

Вона, либонь, прокинеться вже тільки завтра.