Жінка з поглядом змії

Ох, яка ж химерна то була істота. Її силу, міць, оспівували як загрозу кожній Божій істоті на землі у міфах та легендах. Її погляд проймає людину наскрізь, змушує коліна підгинатись, падаючи перед нею, а тіло скімлити від мук та болю. Зміїні очі пропалювали дірки всередині, залишаючи шрами ззовні. Кажуть, жертви її прокляті з народження. І колись, вона їх знайде та здійснить їхню долю.

Але ніхто навіть не здогадувався, що вона існує насправді, десь бродить у лісах і чигає на здобич...

Капі вийшла надвір, насолодитись свіжим селянським повітрям. Як же довго вона чекала літа! Тепер можна і в лісі гуляти, і на озері грітись, адже їй чотирнадцять, мати вже не скаже про "злих та страшних" потойбічних істот.

Трава приємно лоскотала босі ноги, вітер розвіював руде волосся. Запахи дерев, лісу манили тіло, що воно підкорилось і дівчину понесло до краю зелені.

У Капі з дитинства чудовий нюх. Вона може вловити запахи й малих мишок, що могли ховатись у коренях дерев. Дівча не раз бувало у лісі, з матір'ю чи любим батечком, але тих разів аромати були однакові, а цього...

Щось схопило серце зсередини, а ніс наморщився. Капі миттю зловила запах тривожності, але що могло так хвилювати цілий ліс? Дощі регулярні, вітер легкий, а тварини впорядку, бо он тільки но перед очима дівчини спокійно прострибав кріль. Хіба що...хтось або щось оселилося у лісі.

У голові на мить майнули спогади з дитинства, коли мати перед сном розповідала про неземних істот, що могли причаїтись за сховком дерев. Мавка, чугайстер, лісовики...

Щось надто яскраво зелене прошмигнуло за сосною. Капі насторожилась, стиснула руки в кулаки, щоб в разі чого відбити удари невіданої істоти. От тільки, ні при мавці, ні при лісовику це не допомагає, але хоч якось підтримувало хоробрість дівчини. 

Раптом, щось зашурхотіло під ногами, через що Капі підстрибнула ледве не до верхніх крон дерев. Вона помітила блискучі лусочки у траві, що повільно звивались у бік, куди вона приземлилась. 

— Будь ласка, лиш би не змія... — прошепотіло дівча стоячи нерухомо, мов камінь. Хоч для селян змії справа звична, кожен таїв страх перед ними десь у закапелках своєї душі.

Але очікування не справдились. Справдився хіба що її нічний кошмар... Адже на тому місці, де щойно повзла ядучо-яскраво змія, постала жінка. Висока жінка, з довгим волоссям, кольору як лусочки тварини, з якої виросла. Тулуб прикривало тонке біле, заплямлене кров'ю полотно, відчувалось, що воно могло злетіти від найлегшого поштовху вітру. Вона облизувала свої губи, та невідомо від чого: від залишків їжі на них чи від здобичі перед нею.

Але найбільше вражали очі. Очі, у яких чітко видно могутність. Очі, перед якими хочеться сховатись у матері в обіймах. Очі, очі, очі... Зміїні очі.

Капі почала сторожко відступати, надіючись, що це їй примарилось чи вона просто зараз від цієї істоти втече. Але жінка перед нею блискавично, немов звиваючись, перемістилась, уже дихаючи Капі в спину.

— Куди ш ми зібрались?... — прошипіло позаду дівчини.

Капі здригнулась від гучності цього голосу. Ніби їй і шепотіли на вухо, але відчувалось, що слова лунали звідусіль. Дівчаті не вистачило сил обернутись, подивитись істоті в очі, але та зробила це за неї.

— Глянь ше в мої оші... заворошуєше, ши не так? — жінка миттєво опинилась перед лицем Капі.

Більше вона нічого не сказала. Але більше Капі просто не почула. Адже щойно, як вони поглянули одна одній в очі, дівчина відчула струм болю та мук, які прорізали її тіло, та впала намертво. Останнє, що вона згадала це були мамині слова: "Тебе оберігають, бо ти обрана померти в лісі"... 

Того дня її не знайшли. Все село підняли, але тіло самотньо лежало там, де його сховали. І ніхто не знав причину смерті, вбивцю дівчини. І ніхто не знав, що винуватець досі у нетрях лісу шукає жертв...