" Право на весну, або міф про щастя""

Люди, ви щасливі? Певна, відповіді варіюються згідно з періодами. І в кожного з нас своя історія. Ось моя.

У електричці було холодно.

- Який краєвид - дідок з цап’ячою борідкою прикипів до вікна.

- Ага – я зміряла естета прискіпливим поглядом.

Той посміхнувся і продовжив споглядання мовчки. Краєвид справді був чудовим. Кам’яні схили густо порослі лісом вражали. Я пригадала рідний Маріуполь: пасажирські судна, сухогрузи і яхти на голубій ріллі.

- Як же змінилось моє життя – глянула на донечку і підправила ковдру.

Катруся спала, згорнувшись клубочком. Тепер вона рідше здригається але...

- Ото тілько й раювання! – говір навально урвав думку.

Товста жіночка з корзинами щойно ввійшла і сіла навпроти мене.

- Тілько й щастя! – дивлячись на дитину, повторила вона.

Скажи я хоч слово, вона тріщатиме без упину до самого Рахова, чи куди там вона їде. Я відвернулася.

- Щастя! Що ви знаєте про моє щастя? За все своє життя ви не бачили того що побачила моя дитина за…

Дні видалися вічністю: обстріли, смерть батьків, евакуація і найболючіше – його зрада.

Що я скажу дитині? Твій тато зрадник? Чи придумаю легенду про загиблого героя? Ні, усе рано, чи пізно стає на свої місця. Усее… А я? Де тепер моє місце? Я здригнулася і натягнула на носа светр.

- Щастя! – не вгавали думки. - Цей покидьок не дає дитині жодної копійки… Щастя такий же міф, як непорочне зачаття!

- Згоден! – жваво вигукнув дід, змахнувши в повітрі тростиною. – Щастя на цьому рівні неможливе, а от стосовно непорочного зачаття, ладен посперечатися…

Я витріщилася на дідугана: блискучі очі, високий лоб, тонко різьблене перенісся - жодної тіні насмішки. Він справляв враження розумної людини.

- Я сказала це у голос?

- Хочеш пораду?

Не люблю коли мене ігнорують.

- Ні. Допоможіть матеріально - випалила я.

- А як же духовність? Ти хочеш піднятися до духовного рівня?

- Мені б матеріальний задовольнити - відказала я саме у той момент, коли потяг пірнув у тунель.

Декілька спалахів і… суцільна пітьма. Я подумала:

- Який довгий тунель - потяглася в кишеню за мобільним і...

Замість пуховика пальці намацали щось холодне і гладеньке. Я лапнула руки і ноги – тіло обліпила цупка тканина.

- Люди! Катруся! - голос вдавився відлунням.

Очі засліпило і я побачила себе у клітці.

- Вітаємо нового гравця! – вигукнув голос зверху.

Я подумала:

- Якого біса? Це що за цирк? – і почула гучні овації.

Було страшно. Крізь туман в голові я спробувала вловити правила гри, які виголошував рефері. Це було смертельне змагання: « Людина проти дракона». Мені давали шість хвилин щоб втекти від страшної потвори і призовий фонд – шість кілограмів золота.

Я упала одразу після старту. Важко було зрушити з місця налякане тіло з призовим фондом за плечима. Дракон наздогнав мене миттєво. В пам'ять врізалась кожна хвилина мого скону. Бісовий костюм був частиною їхніх тортур. Легко займиста тканина просочувалась крізь шкіру і слугувала своєрідним провідником для розплавленого золота.

То був не кінець. Мені видали нове тіло. Вони називали це машина. Машина підживлювалась, але здебільшого існувала за рахунок самозгорання.

Я вмирала щодня, а може й частіше. Сонце на демонічних планетах не світить, тож було важко зорієнтуватися в часі.

Знаєте, що мене вразило найбільше? Захват з яким вони спостерігали смерть. Страждання і муки надавали демонам такої активності, що вони генерували енергію, надлишок якої використовували в побуті.

Я зрозуміла це не одразу. Мучилась запитаннями і збирала інформацію. Добре що залишали пам'ять. Це було жорстоко, але… інакше я б не вибралася. А ще дуже боялася забути Катрусю.

Ви знаєте що душа контролює біль? Якщо розрізати палець, болить не одразу. Ніби всередині хтось оцінює ступінь травми. Якщо біль перевищує допустиму межу, золоте світлечко тікає.

Я вибухала так багато разів, що перестала боятися і смерті, і болю. Потім зрозуміла, що сама будую наступне тіло і я стала непереможним гравцем. Але це не допомогло. Тоді я зрозуміла, що потребую підазки вищих сутностей і попросила поради.

- Придивися до тих, хто контролює гру – голос дідка пролунав в голові зненацька.

- А толку? Вони злі.

- Зло не буває абсолютним.

Коли гравцеві відрубали голову, одна з наглядачів відвернулася. Я помітила це і звернулася до неї.

- Відпустіть мене.

- Не розумію, що тебе там тримає? Тут слава, гроші, безсмертя. Хіба ти не цього хотіла?

Катруся спала. Я взяла дитину на руки і роззирнулася: сивого дідка не було.

Блимнув мобільний – тривога. Я передивилася стрічку новин: ракетні напади, землетрус у Туреччині, танення льодовика …

- Треба вшиватися – я мало не скрикнула. – Куди? Як?

Я живу на цьому рівні тридцять три роки, але жодного разу не запитала себе:

- Де я? Хто я? Як звідси вибратися?

- Ох і набридла ж ця зима - жіночка з клунками знову урвала думку. – Хоч би дожити до весни – глибоко зітхнула і по старечому закряхтіла.

- На цьому рівні до весни дожити не вдасться – я збагнула що дідок виринув нізвідки і говорив не про пору року. – Добре що є право стати весною – додав він і зник в нікуди.