Глава 7

- От же блохасті виродки, - не витримав я, споглядаючи за цілою зграєю химерних вовків-мутантів. Навряд у них є блохи, схожа на кору шкіра не мала волосяного покриву, але запас епітетів вже майже вичерпався. Другу добу я сиджу на клятому дереві, з усіма побутовими та фізіологічними незручностями. Сподіваюсь, що старому гикається, бо я вже замахався його проклинати. Однак, останні слова пам’ятав добре, тож тренувань не полишав. Десь на периферії свідомості я все розумів, й у чомусь навіть був згодний з такими методами.

- Ну давай, давай! – повторював, вкотре стискаючи у долоні золоту пластинку-артефакт. Мені це перекреслене око вже снитись почало, але побачити його на тильній поверхні кисті все ніяк не вдавалося.

А зграя між тим жила своїм життям, на яке я встиг надивитись вдосталь. Налічувалось в ній сімнадцять голів. Кремезний вожак, метра два в холці, лежав під сусіднім деревом, вдаючи, що до мене йому не має ніякого діла. Ага, так я і повірив. Поряд завжди крутились три тварини меншого розміру, мабуть, самиці. Час від часу невеликі загони відправлялись на полювання, притаскуючи на галявину різноманітну химерну здобич. Весь цей час я не переставав дякувати місцевому Богу, що не навчив оцих чудовиськ лазити по деревах. Пострибали-пострибали на початку і заспокоїлись. Але йти нікуди не стали. Мабуть, сподіваються, що я без їжі та води знесилюсь та впаду. Що цілком можливо, якщо Ірл не зжалиться, або я не досягну поставленої мети.

Під вечір другого дня, коли я вже знесилений бурмотів як мантру «проявися-проявися», на руці проступили ледь помітні у сутінках тонкі лінії. Разом з тим все навколо стало світлішим, й забарвилось у слабкий фіолетовий відтінок.

- Так! Щоб вас всіх грець вхопив, так! - закричав, підіймаючи на ноги всю стаю.

- Кхе-кхе, ти чого волаєш, як дурний? – почулося з-за дерев. Від несподіванки я ледь не впав. Вовки ж відреагували миттєво і вся зграя, загарчавши в унісон, кинулась до старигана, що стояв на краю галявини.

- Ахтарха! – викрикнув Ірл, і його фігуру огорнуло білим маревом, схожим на згусток туману чи невеличку хмаринку. Мить, і від неї витягнулись довгі мацаки, що батогом хлиснули по першим нападникам. А далі почалось взагалі незрозуміле: отримавши удар, вовки просто безслідно зникали. За якусь хвилину зграя перестала існувати. Лише вожак, що не зробив до цього й кроку, протяжно завив, та розчинився у темній хащі.

Ірл же спокійно підійшов до дерева, з якого я не спішив злазити. Димка навколо нього кудись зникла, а я впіймав на собі насмішливий погляд.

- Та злізай вже, кхе-кхе, чи тобі так сподобалось життя на природі? – продовжував він глузувати.

На це я нічого не відповів, хай собі тішиться. Коли під ногами опинилась тверда рівна земля, я лише полегшено видихнув. Ірл же поплескав мене по плечу.

- Молодець, Серг. Дві доби, це гарний результат. Я думав, кхе-кхе, що знадобиться більше часу.

- А що то за хмара була? Заклинання? І куди подівались всі потвори?

- Це, кхе-кхе, мій улюбленець. Вдалося колись піймати туманника, й запхати його у кільце. Ох і на маявся я тоді. Але воно того коштувало. Головне, щоб не переїдав, бо засинає, кхе-кхе, падло. Потім розкажу, пішли.

Тої ночі я спав як вбитий. Навіть нічого не з’їв. Вартувало лише доповзти до ліжка, як мене просто вирубило. А ранок почався з душу. Старий гарчав, що аби не завдання, він би мене такого брудного й смердючого взагалі на поріг не пустив, що вже казати про ліжко. Митись довелося обливаючись холодною водою, що назбиралась у старій діжці. Для цього мені видали важкий черпак місцевого виробництва. Далі мені вручили комплект спідньої білизни, й мисливський шкіряний костюм. Пояснивши це ти, що від мої лахи легше викинути ніж відіпрати. Після сніданку знову почалися тренування. Старий змушував мене раз-по-разу входити в черговий режим, тепер вже без допомоги пластинки.

Так пройшов один день, другий, а на третій, коли я вже з легкістю перемикався туди й назад, мені дали вивчити перше у цьому світі заклинання “Лезо Праху”. Ну, як дали, показали, намалювавши на землі щось схоже на ловця снів, й сказали: «Береш, кхе-кхе, і уявляєш, що воно з’являється на твоїй долоні й летить, як тонке лезо». А ще попередили, щоб на себе не направляв, бо в принципі йому однаково, але прибирати залишки дурного неслуха бажання якось не має. Для наочного прикладу старий випростав руку у бік найближчого дерева. З долоні зірвалась ледь помітна, змазана тінь, а на землю, під шелест листя, впала перерізана гілка. Якщо наситити контур більшою кількістю енергії, воно може розширитись у побачену мною хмару в день нашої зустрічі.

Щоб я у вільний час не розслаблявся, некромант видав мені простенький браслет на зап’ястя. З темно-зелених, полірованих бусин, він мав допомогти з розвитком магічної сили. Це виглядало так: я сідав у позу лотоса, прикривав очі, й зосереджувався на фігурі з ламаних, та накладених одна на одну паличок, що чимось нагадувало кельтські руни. Принаймні, щось схоже траплялось в інтернеті, ще в тому, іншому житті.

Як має працювати цей девайс, мені теж продемонстрували. Ірл одягнув браслет, сів під деревом і заплющив очі. Вже за мить на шкірі його рук з’явились звивисті малюнки, що обплітали руку наче лоза. Вони спалахували все тим же фіолетовим кольором і повільно згасали. Циклічність трималась, поки старий не розплющив очі й не підвівся.

- Бери, вважай це моїм дарунком, кхе-кхе, який ти ще не відпрацював, - сказав він.

- Дарунки ж не відпрацьовують, - обурився я.

- А тобі багато чого дарували, як прийшов до тями?

- Ні.

На цьому теоретична частина скінчилась. Наступний тиждень пройшов у тренуваннях і медитації. У якості мішені мені послугувала встромлена в землю гілка, що поки так і не дочекалася свого смертельного заклинання. Як я не ліз з шкури, а все одно нічого не виходило.

Зате з легкістю давалась медитація. Правда поки світились лише долоні, але Ірл розповідав, що це нормально для більшості магів. Мало хто з останніх поколінь може похизуватись таким розвитком сили, щоб задіяти руки до плечей. Магія вироджується.

Згадки про це, у наших коротких і не таких частих розмовах, завжди наганяли на старого некроманта смуток. Я так зрозумів, що колись давно темні спричинили катастрофу, в наслідок якої небо затягнуло магічними хмарами. Якимось чином це порушило баланс сил і викликало мутацію всього живого. В результаті територія континенту поросла лісом, а світлі втекли кудись на північ, де сховались під якимись куполами. А Ірла з тих часів картає відчуття провини. Певно, тому він і вибрав усамітнене життя серед лісу. Хоча, крім нього самого, того ніхто не знає.

- Що, не виходить? - із співчуттям у голосі поцікавився старий, й протягнув мені кухоль з прозорим солонуватим бульйоном. За ці тижні я так звик до його кухні, що навіть не замислювався, з чого воно все приготовано.

- Ні, лише медитація.

- Ну, то може сходимо прогулятися? Мотивацію пошукаємо, кхе-кхе?

- Не треба шукати, - злякано заперечив.

- Ну, дивись. Як надумаєш – кажи.

Потягнулися дні, що пролітали однаковими сірими кадрами. Тренування продовжувались і нарешті дали свої результати. Важко описати ступінь моєї радості, коли кляту гілку, на якій я знав кожен листок, нарешті перерізало навпіл. В той день Ірл витяг зі складу пузату пляшку, літра на три, чим паралізував учбовий процес на цілу добу. Супутньо, мені було даровано невеличку прямокутну дощечку з чорного дерева, на якій золотою фарбою невідомий художник зобразив око у колі з ламаних, під кутом в дев’яносто градусів, паличок. Щось знову віддалено кельтське, або слов’янське.

Дивись, - мовив старий, ледь фокусуючи погляд на предметі, - отак, кхе-кхе, натискаєш на руну і на кінці спалахує вогонь. Ще трохи закріпиш “лезо” і можеш сміливо відпрацьовувати вогняну стихію. Вже вона, кхе-кхе, ніяк не переб’є.

І справді, на вільному кінчику артефакта запалало маленьке полум’я. Як пояснив Ірл, система тут та ж сама, що я використовував з іншими заклинаннями, бо все зав’язане на ментальну магію і її взаємодію з аурним полем.

Для закріплення вирішили попрактикуватись у бойових умовах, але під контролем старого некроманта. Для цього зібрались у невеликий похід. Взяли трохи харчів й води. Так, як єдиний рюкзак місцевого виробництва мав тягти я на своєму горбі, вирішив взяти приватизовані у башті невідомого некроманта книги. Що власником був тепер вже мій колега, можна було не сумніватися. Одна наявність жертовника й скелетів у автономному управлінні підтверджувала це стовідсотково. А от що сталося з самим господарем, я не знав, але й бажання дізнатися не мав. Принаймні поки що.

Ще не встигло невидиме за хмарами сонце забезпечити хоч якусь яскравість, а ми вже полишили своє приховане сховище, й рушили на пошуки живих мішеней. Додатково, Ірл обіцяв провести мене до “кам’яного кола”. Так він охрестив магічну аномалію, що з’явилась неподалік кілька років тому. Виявляється, різноманітні чудовиська, далеко не єдина небезпека для відчайдушного шукача пригод.

А десь з середини дня почав накрапувати дрібний дощик, що досить швидко переріс у справжню зливу. Довелося діставати плащі, які ще при виході старий завчасно запхав до мого рюкзака. Поки холодні краплі тарабанили по листю, а видимість значно впала, ми зупинились на привал під кронами місцевого велетня.

І отака фігня, кхе-кхе, тут регулярно. Щоб у них там все пересохло до хатрових ритвин, - беззлобно вилаявся Ірл, дивлячись кудись у просвіт гілок.

В кого? - не зрозумів я його вислову.

У старих богів, - зітхнув він, - що давно покинули цей проклятий світ.

Я вже хотів спитати, що то за боги й чому вони “пішли”, але старий неочікувано подовжив:

Поранена сестра, що дивиться за нами,

Поділиться журбою з останнім серед тих

Хто замок збудував, та зберегти не зміг

Лишивши свій вінець у нас над головами.

Це я колись у світлих був, ще до того, як вони під друшляком своїм сховались, кхе-кхе. А там в одній таверні почув. Бард якийсь співав.

Все одно не розумію, в чому сенс.

Про Вінець Богів. То довго розповідати, - відмахнувся Ірл, - Може згодом, кхе-кхе. Пішли, нам тут небагато лишилося.

Й справді, доволі скоро серед грифельних стовпів місцевих берізок, я помітив якісь сполохи. А підійшовши ближче ще й почув доволі впізнаваний тріск електричних розрядів. У повітрі запахло озоном, а волосся на шкірі почало ставати дибки. За двадцять метрів від нас у невидиму стіну бились три шарові блискавки. Безсило вони натикались на якесь силове поле кубічної форми, й відскакували назад, щоб вдаритись вже в іншому місці. Це мені нагадало гру в більярд. Але малась одна невеличка деталь: час від часу шари випускали довгу електричну дугу, що спокійно проходила крізь перешкоду і вгризалась в землю, лишаючи темні ділянки підпалин. Варто додати, що все це супроводжували тріск і гудіння.

Фіга собі, - прошепотів я, вражений побаченим.

Ага, кхе-кхе, отаке серед іншого трапляється. А є ще “подих мерця”, “щелепа мерця”, “дорога мерця” і інші, не менш піднесені назви. Головне - близько не підходити. Та хіба колись небезпека спиняла відчайдушні голови? Не вчаться нічому, деякі, й вчитись не хочуть. Наслухаються теревень у гільдії, й дах зриває від жадоби. Ти йому про аномалію, а він тобі про здобич. І так, поки шматтям на гіллі не розвішає.

А що тут можна шукати? Артефакти?

Ну, можна і так, кхе-кхе, сказати. Буває, що в таких, проклятих місцях, де магоенергія породжує аномальні зони, з’являються предмети перенасичені магією. Такі собі накопичувачі. Їх радо приймають світлі, обмінюючи на свою валюту. Давно в них не був, тож не знаю, що там зараз. Раніше були монети з золота, срібла й міді. Потім щось реформували, кхе-кхе, реформатори.

А чого…

Запитати я не встиг. Напевно, пані Удача засумувала, й кудись відійшла, бо спокійна наша прогулянка раптово припинилась. Під пронизливий вереск, ламаючи на своєму шляху чагарник, й дрібні дерева, до нас виповзла вже бачена мною “ведмедка”.

Назад! - крикнув Ірл, та випростав у бік монстра праву руку. - Ахтарха!

На відміну від минулого разу, коли його оповило все жерущою хмарою, ніякої появи полоненого туманника не відбулось.

От гад, не переварив ще, - пробубонів старий, відправляючи у потвору “хмару праху”. Але та явно не бажала ставати мисливським трофеєм. Напрочуд жваво, попри свої габарити, вона стрибнула у бік, виходячи з-під траєкторії заклинання. Чого не могли зробити дерева, що в мить лишились частин стовбурів. Затріщали ламаючись гілки, це падали крони, що лишились своєї опори. Старий знову вилаявся підіймаючи обидві руки, що світились, наче гірлянди. З кінчиків пальців вирвалися темно-сині лазерні промені. Принаймні мені вони такими здалися. Однак і цього разу смертельні заряди пішли у сиру землю, а ворог вже скоротив дистанцію вдвічі.

Ніби цього було замало, на галявину виповзла ще одна “ведмедка”, й завзято перебираючи лапами рвонула на допомогу своїй подрузі. Ситуація ставала не просто загрозливою, а смертельно небезпечною. Я спробував навіть допомогти, як-не-як знаю одне бойове заклинання. Однак чи то від переляку, чи просто ще не опанував уміння у достатньому обсязі, але сконцентруватись в мене не виходило.

Ми відступали уздовж аномалії, майже наблизившись до краю небезпечної ділянки. Ірл створив між нами та чудовиськами якийсь напівсферичний бар’єр, однак той протримався лише кілька секунд. Спільний тиск двох мутованих тіл продавив його, змушуючи з хлопком розсипатися чорними іскрами. Далі знову в хід пішли “лазери”, на цей раз більш вдало. Один з променів пробив хітиновий панцир, полишивши після себе діру розміром з мій кулак. Та комаха, чи що воно там таке, лише голосно запищала, й знову кинулась до нас.

Я, як дитина, ховався за спиною старого, а все що міг зробити, то це лише спостерігати й молитися. До слова, завжди вважав себе впертим атеїстом. А далі події понеслися з такою швидкістю, що я сприймав усе наче зі сторони, та ще й уривками.

Накривши хмарою гнилистого смороду і тваринного страху, з-за спини вистрибнула величезна чорна фігура. Мене збило з ніг ударом твердого, наче камінь, корпуса. Ірл лише повертав голову, відчувши нову небезпеку, коли гострі леза ікол зімкнулись на його шиї. Один різкий рух головою, і чується хрускіт, а тіло старого некроманта повисає у хижій пащі безвольною лялькою.

У фіолетових очах, з яких димкою в’ється сира магія, я бачу свою смерть. Однак вожак загиблої зграї, а це був саме він, неочікувано отримав інший клопіт. Обидві “ведмедки” побачивши, напевно, свого старого ворога, накинулись на нього. Це мене і врятувало. Перемкнувшись на боротьбу між собою місцеві взірці кунсткамери зовсім забули про двох жалюгідних істот, що колись вважали себе господарями цієї землі.

Химерний вовк випустив тіло Ірла, й чкурнув до стіни дерев, уводячи за собою розгніваних комах-переростків. Я ж, притримуючи відбитий бік, навколішках поповз до тіла старого чаклуна.

Ірл, Ірл?! - покликав я, хоча й розумів як це безглуздо. Надто голосним був хрускіт кісток, та й кривава калюжа, що зібралась біля вивернутої на бік голови не лишала жодних шансів.

Старий очікувано був мертвим. Ми не встигли стати друзями, та й для наставництва минуло небагато часу. Однак, за ці тижні, прожиті разом, він став моїм добрим знайомим. До горла підступив ком. Однак було важко зрозуміти чи то від горя, чи від блювотних позовів. Скоріше і те й інше. От тільки час спливав, та не в мою користь. І електрична дуга, що з тріском увійшла в землю неподалік, ніби підтвердила мої думки.

Невідомо, чи повернеться за мною мстива погань, коли відірветься від погоні. Тож, треба тікати. Якнайшвидше, та якнайдалі. Брати з тіла старого нічого: харчі й деякі речі у мене за спиною, в рюкзаку. Ну, окрім кільця з дивною, прирученою істотою, що так і не прийшла в потрібну мить на допомогу. Пальці торкнулись холодного металу, а кільце наче саме впало мені на долоню, злетівши з тонкого, блідого пальця.

Дякую, - прошепотів я, й що було сили чкурнув у протилежну від ймовірних переслідувачів сторону.

Під підошвами смачно хлюпала багнюка, через що свій шлях доводилось прокладати острівцями трави. Дощ і не планував вщухати, а навпаки - ставав сильнішим. Вже пів дня я продираюсь лісом, безповоротно втративши напрямок. Спочатку страх підганяв ноги, маючи на меті єдину ціль - вижити. А от коли увімкнулась голова, стало зрозуміло, що хтось споров дурість. Десь там, у невеличкому яру, лишилось доступне житло під захистом магічного периметра. Однак, тепер мені його не відшукати. Підсумовуючи все, можна зробити висновок, що я знову там, де практично починав свою подорож: плентаюся лісом. Хоча неочікуваний піт-стоп залишив по собі дуже багато: знання заклинань, новенька одежа, припаси. Не так вже й погано, га? От би ще до якогось міста вийти. Пів царства за м’яку постіль, гарячий суп та філіжанку кави. При думці про їжу рот наповнився слиною. Зітхнувши, я примостився на корінні найближчого дерева. Ревізія рюкзака принесла мені шматок твердого сиру, та трофейну флягу, в якій води лишилась третина. Поки тривав перекус, витяг з кишені кільце старого Ірла. Важке, матово чорне, воно як раз налазило на мій вказівний палець, і безіменний, та й на мізинець гарно сідало. Що за фігня? Я спробував одягти його на великий, одразу відчувши, як матеріал, з якого воно було зроблена, розтягується. Ага, магічний предмет з автоматичною регуляцією. Ну, тоді давай на вказівний лівої. На правій у мене кільце невідомого некроманта, тож буде запит на симетрію. Думки побігли у практичному напрямку, і я на свій страх і ризик спробував викликати загадкову істоту, яку хазяйновито пристосував старий некромант.

Армаха, ахара, амрахра, - пробував я підібрати пароль на активацію. Однак спроби нічого не дали, а точне слово-ключ я не запам’ятав. Якось не очікував отримати спадок найближчими днями. Полишив спроби, запланувавши розібратись потім.

Вже почало потроху сутеніти, а я продовжував йти вперед, доки фізичне виснаження не дісталося до червоної зони. Як у комп’ютерній грі, коли ноги самі підгинаються і твій персонаж падає наче мішок з піском. І саме в той момент, коли думки були зайняті вибором місця для ночівлі, мені привидівся рух. Попереду, метрів у двадцяти. Я тут же присів і сховався за найближчим стволом. Перпендикулярно мені рухалася групою п'ятірка істот. Низький зріст, темна шкіра, чи то зелена, чи сіра, й витягнуті потворні пики. Рухалися вони повільно, крадучись і явно до чогось прислухалися весь час повертаючи голови. Зрідка до мене долітало тихе, уривчате каркання. Якісь гобліни, не інакше.

У чотирьох зброєю слугували довгі палиці з загостреними наконечниками. П'ятий тримав короткий лук з накладеною стрілою. Коли відстань між нами збільшилася на стільки, що стежити стало неможливо, рушив слідом. Ці хлопці хоча б з якоюсь метою тут бродять, і явно орієнтуються. Бо мої спроби використати знання з свого світу наштовхнулися на сувору реальність: сонця, моху, й мурашників немає. Гілки на деревах теж однакові, а тому моя обізнаність показала язик. Хоча сильно сумніваюсь, що між Землею і невідомою планетою, на якій я опинився, така спорідненість, що одні й ті ж правила працюють однаково. Гаразд, подивимося, може вдатися з їхньою допомогою вийти до обжитого місця. Тільки б не помітили, бо щось мені ставати святковою стравою не хочеться. А те, що гастрономічні особливості місцевих мешканців можуть включати людське м’ясо, я не сумнівався.

Спочатку все йшло спокійно. Група оминала густі чагарники, обходила підозрілі яри демонструючи свій досвід та майстерність. І так все було до того моменту, поки вони не вибрались на простору галявину, заповнену групками вже бачених мною грибів, що ледь помітно світились. Не встигли бідолахи зробити й кількох кроків, як з дерева впало щось величезне і кругле, поховавши під собою лучника. Все відбулося так швидко і безшумно, що ті, хто йшов попереду, навіть не встигли відреагувати. А коли таки помітили небезпеку, було вже пізно. Істота розгорнулась, виросла на кілька метрів завдяки восьми довгим лапам і переді мною опинився гігантський, волохатий павук. У цей момент я злякався чи не більше, ніж при зустрічі з вовком-мутантом. Ненавиджу павуків! А точніше, просто боюся, ще з того свого життя. Тип паче, коли вони з теля розміром.

Карлики відсахнулися, згрупувалися і почали тикати павука своїми примітивними списами. В цей час з усіх країв галявини до них вже спішили. Ще десяток тварюк спустився з дерев, та перебираючи тонкими лапами спішив оточити свою здобич, не дати їй вибратися з такої вдалої пастки. Затримуватися, а тим паче дивитися, чим закінчиться це протистояння, я не планував. Тут вже все і так зрозуміло. Тому розвернувся і рвонув назад, матюкаючись від щирого серця про себе і мріючи опинитися якнайдалі. Не дарма коротуни боялися шуміти, ох не дарма. А я по лісі ходжу, як у себе вдома. Правду кажуть, що дурням щастить.

Неочікуваний тріск з-за спини змусив серце пропустити удар. Обертаючись, я вже здогадувався, що побачу. Один з павуків біг за мною жваво перебираючи лапами. Спроба прискоритись ні до чого не призвела. Виснажений за день організм і так робив що можливо, аби врятувати свого дурнуватого господаря. Раптом, нога зачепилася за не примітний у траві корінь, і я, розтягнувшись на землі зрозумів, що це кінець. Швидко перекинувся на спину, щоб побачити мерзенну голову павука над собою. Його хеліцери збуджено сіпалися, а численні очі світилися темно-зеленим. Шансів майже не було. В останньому зусиллі, вклавши весь свій страх та відразу до цього представника арахнідів, я випростав руку і зціпив зуби. Уява напрочуд яскраво відмалювала потрібні лінії узору. Світ потонув у фіолетових тонах, а по руці пробігли змійки аурних малюнків. Змазана тінь промайнула у бік павука, зрізаючи йому частину потворної голови. Тіло смикнулось у бік, задриґало ногами й завалилося на спину. Потремтіло та завмерло, підтягнувши лапи до черева. А я вже біг далі. Мимоволі задався старий Ірл, що чи то з жалю, чи від нудьги навчив одного телепня такому корисному заклинанню. Шкода діда. Тепер би не здохнути найближчим часом, щоб його старання не минули дарма, а там ще подивимось хто кого.

Несподівано дерева розступилися і переді мною виріс земляний вал з рівним рядом вкопаних колод.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.